Казка про одинокість
Казка про одинокість
Того весняного ранку я зрозуміла, я можу передбачати ситуації. - так, досвід дає своє, та все ж якесь невловиме, але таке явне відчуття дає зрозуміти як складеться життя.
Що занадто голосно сказано? - це я про життя. Та це вирвалось, не ображайся, я мабуть тебе налякала своїми передбаченнями. Та ніяка я не ворожка, просто знаю і крапка.
- О, впертості мені не бракує. Часом потрібно піддатись чиїмось вказівкам, а я не можу. Чому? Та виростала занадто самостійною. Без поради, підтримки, всі знали, що я і так все зроблю. От тобі й результат: егоїстична, вперта, часом цинічна с…а!(але не буду себе ображати).
- Питаєш чому очі сумні, та то так тінь падає. Сумна буваю хіба з собою наодинці. А так ні, створила собі образ вічно щасливої, всім задоволеної особи, а згадала! - що часом відіграюсь на найближчих і найдорожчих людях своїм внутрішнім невдоволенням. Часом здається, що можу все, іноді вдається, не все звісно, та успіхи є; а часом втрачений інтерес до всього. Аж не віриться що це я.
- Що втомлюю тебе своїми балачками? Не йди, ще хоч трошки посидь, бо мені здається, що я зовсім беззахисна, а так є хоч ти.
Хтось жартував: - Про твої пригоди книгу можна писати. А от сама сяду і напишу, так зроблю це, але колись…..
- Чаю хочеш? Розумію, дістала тебе з своїм чаєм, краще теплого вина, я розумію, добре, нехай так, я і собі вип’ю. О, як я люблю посмакувати добрим вином.
- «Скажу чесно, його присутність мене завжди обмежувала, може я його соромилась? А чому? Наче, людина як людина, не грубіян, не садист, не дурень, а іти з ним по вулиці було соромно. Дивна штука життя(моє) одна мить і я змінюю безповоротно його рух. Дарую жовті квіти, повертаюсь на 180 градусів і йду. Не пояснюю нічого, не шукаю навіть для себе пояснень, просто йду.»
- Е-мо-ці-ї!
- Пливу як той листок по ріці, і все мрію, що допливу колись до великого «моря». Де робитиму все, що захочу, де буде безкрайня свобода, де світитиме сонце, а вночі я рахуватиму зорі. Для чого це мені? Та-так, безглуздий потяг до свободи. Та я знаю, що довго не витримаю одна, загину від самотності, збожеволію від безконечних невимовлених думок. Краще я тут залишусь, зроблю усі справи і отак залюбки вип’ю з тобою вина.
- Зимно. Давай полягаємо під ковдру, тепліше буде і я буду добре тебе бачити.
- Ой, а де ж це ти? - Пішов! Навіть жовті квіти не залишив!
- Змінив потік своєї ріки, та не подумав, що і моя ріка через це до моря так швидко не потрапить.
- Це остання крапля. Я ж казала, що все передбачила!