...третя зірка...
Я поднимаю бокал морфия за вас всех.
Помните, что я любил вас.
Что вы делали мою жизнь счастливой.
И во всем этом нет ничего трагичного.
насправді не знаю чому я саме зараз згадала цей фільм, дивилась його вже доволі давно... може тому що пан Камбербетч вчора святкував день народження і з кожної соціальної мережі про то майже кричали... і, звичайно, подекуди згадували цю стрічку. згадаю й я.
ви не думайте, зазвичай я обходжу всілякі драми якнайдалі, бо десь так починаючи з випускних класів стала доволі тонкосльозою. що казати - плачу кожного разу, коли Кевін МакКалістер нарешті зустрічається з мамою))
і я не певна, що коли-небудь захочу переглянути цей фільм, бо насправді дивитись його подекуди дуже важко - я навіть не намагалася стримувати сльози, бо то просто нереально.
та попри це я можу зі стовідсотковою впевненістю сказати, що це мій улюблений фільм.
в ньому немає нічого непередбаченого чи якихось карикатурних, гіперболізованих для більшої драматичності характерів, немає й цікавих режисерських ходів чи іншої голлівудської мейнстрімової фігні. є лише життя, справжнє, болюче, несправедливе, без прикрас. а ще дружба - така, як вона є - з суперечками, сварками, непорозуміннями. і чим далі ти дивишся, тим більше розумієш, що на місці героїв цієї стрічки насправді може бути будь хто - пересічний незнайомець з метро, чи хтось, кого ти добре знаєш.
якщо будете мати відповідний драматичний настрій, дуже раджу поцікавитись!)
а кому він здасться надто млявим та "ні про що" - Голлівуд завжди залікує вашу нудьгу =))