На захист "Иронии судьбы": буду "адвокатом диявола"
Ні, мені сподобався психоаналіз героїв фільму "Іронія долі". Але є кілька зауважень.
По перше, щодо закидів психоаналітика:
Главные герои одиноки и живут с матерями, хотя им уже далеко за тридцать
Самотніх людей за 30 море - і в екс-СРСР, і у Канаді. Живуть з мамами? У СРСР було дуже важко отримати будь-яке житло. А вже щоб самотня людина отримала квартиру окремо від батьків... Їм і так повезло, що мають свої кімнати.
Женитьбой Лукашин высокопарно называет намечающийся трах. Уложиться придется до прихода мамы. Невероятно торжественная задача для мужика на четвертом десятке.
За радянської ситуації, "трах" з Галею автоматично накладав на Лукашина певні моральні обов'язки. "Порядні люди" - за тодішніми уявами - мали ставитися до сексу урочисто. Можна було тихцем зраджувати дружині, чи кохатися до шлюбу з випадковою (чи не дуже) партнеркою. Але тут інша історія: герой зустрічається з "порядною жінкою" досить довго, збирається одружитися, мама у курсі, знайомі у курсі. Тобто трахнути її у новорічну ніч у себе вдома - це все одно що написаьи заяву до ЗАГС.
Тепер, чому люди полюбили цей фільм?
Є людина, в якої не клеїться особисте життя. Професійне - клеїться, соціальне - клеїться (є друзі). Матеріально все гаразд: нова квартира і сучасні меблі - це, за радянських часів, дуже жобрий рівень.
Навіть у особистому житті є якась подружка: просто не так, щоб дуже близька, не те щоб кохана - але треба ж вже з кимось бути.
Але насправді людина почувається у замкненому колі, а змінити щось дуже важко.
Останнім часом зустрічаю досить багато людей у такій ситуації - і жінок, і чоловіків. Переважно - ті кому за 30. бо до 30 років граєшся у солдатики чи ляльки, а потім відчуваєш, що "опанькі" (як казали Митьки).
І ось несподівано усе складається саме по собі, через випадковий збіг обставин. І "по щучьєму веленью" герой несподівано зустрічає дівчину своїх мрій.
У Наді - те саме: рутина, некоханий наречений. А як вирватись? Не сидіти ж самій? І тут коханий сам паде на голову - не ідеальний, не супергерой, але цілком собі реальний/розумний/ніжний/тощо.
І мільйони людей з року у рік підсвідомо чекають, що на Новий Рік станеться щось несподіване: як не з ними, то хоч з кимось.
Одна з причин, чому я емігрував: набридло щороку дивитися "С лёгким паром". Не жартую.
По перше, щодо закидів психоаналітика:
Главные герои одиноки и живут с матерями, хотя им уже далеко за тридцать
Самотніх людей за 30 море - і в екс-СРСР, і у Канаді. Живуть з мамами? У СРСР було дуже важко отримати будь-яке житло. А вже щоб самотня людина отримала квартиру окремо від батьків... Їм і так повезло, що мають свої кімнати.
Женитьбой Лукашин высокопарно называет намечающийся трах. Уложиться придется до прихода мамы. Невероятно торжественная задача для мужика на четвертом десятке.
За радянської ситуації, "трах" з Галею автоматично накладав на Лукашина певні моральні обов'язки. "Порядні люди" - за тодішніми уявами - мали ставитися до сексу урочисто. Можна було тихцем зраджувати дружині, чи кохатися до шлюбу з випадковою (чи не дуже) партнеркою. Але тут інша історія: герой зустрічається з "порядною жінкою" досить довго, збирається одружитися, мама у курсі, знайомі у курсі. Тобто трахнути її у новорічну ніч у себе вдома - це все одно що написаьи заяву до ЗАГС.
Тепер, чому люди полюбили цей фільм?
Є людина, в якої не клеїться особисте життя. Професійне - клеїться, соціальне - клеїться (є друзі). Матеріально все гаразд: нова квартира і сучасні меблі - це, за радянських часів, дуже жобрий рівень.
Навіть у особистому житті є якась подружка: просто не так, щоб дуже близька, не те щоб кохана - але треба ж вже з кимось бути.
Але насправді людина почувається у замкненому колі, а змінити щось дуже важко.
Останнім часом зустрічаю досить багато людей у такій ситуації - і жінок, і чоловіків. Переважно - ті кому за 30. бо до 30 років граєшся у солдатики чи ляльки, а потім відчуваєш, що "опанькі" (як казали Митьки).
І ось несподівано усе складається саме по собі, через випадковий збіг обставин. І "по щучьєму веленью" герой несподівано зустрічає дівчину своїх мрій.
У Наді - те саме: рутина, некоханий наречений. А як вирватись? Не сидіти ж самій? І тут коханий сам паде на голову - не ідеальний, не супергерой, але цілком собі реальний/розумний/ніжний/тощо.
І мільйони людей з року у рік підсвідомо чекають, що на Новий Рік станеться щось несподіване: як не з ними, то хоч з кимось.
Одна з причин, чому я емігрував: набридло щороку дивитися "С лёгким паром". Не жартую.