Третье декабря 2011 года
Чомусь захотілося писати українською, то ж!
Були сьогодні на літературних читаннях, які проходили в рамках V конференції випускників польських освітніх, наукових та художніх стипендійних програм, за участі письменників, перекладачів, поетів: Олександра Бойченка, Сергія Жадана, Олександра Ірванця, Андрія Любки.
Розпочав церемонію наймолодший лауреат, якоїсь там дуже крутої польскої премії, я так розумію, літературної, та іменник цього ж таки дня по врученню цієї стипендії (сподіваюся, що я тут все правильно зрозуміла, але можу збрехати, але ненавмисно), отже - Андрій Любка!
Чомусь вставити зараз фото важко, але, він такий молодий і емоційний, весь світився, і його романтичні вірші:
Жінко прекрасна з таким сумним іменем,
З таким тихим поглядом і такою маленькою долонею,
Хліб мій насущний, і вдома, і на роботі, і коли ти близкьо,
І коли ти далеко, жінко прекрасна,
Думаю про тебе, ти дай мені трохи щастя сьогодні,
Дай мені завтра, хліб мій насущний,
Жінко прекрасна, в ім’я твоє,
В ім’я твоє, в ім’я твоє -
Тричі в ім’я твоє.
Перший раз його слухала, чесно, але тепер читатиму.
Потім заступив найдоросліший, найдосвіченіший учасник, Бу-ба-біст, прекрасний перекладач та автор чудових робіт, Олександр Ірванець. Дуже весела людина, завжди радію можливості його послухати і недаремно. Він курить пахучу трубку, завжди посміхається і весело читає твори.
Після того, дали слово Сергію Жадану. На ньому я була вже разів зо 5 точно, і завжди мене він так вражає, він читає свої вірші напам'ять, постійно характерно покочуюшись взад вперед. Але сьогодні я запам'ятала цей (вибачте, але процитую весь):
І жінка з чорним, як земля, волоссям,
яку я знаю вже стільки років,
живе собі, не переймаючись зовсім,
поміж ранкового світла й вечірніх мороків.
Поміж заліза й гарячого листя,
поміж стін і пташиних криків,
поміж підземних русел, що переплелися,
поміж усіх своїх снів і фріків.
Вона ходить собі на стадіони й ринки,
ховаючи в куртці телефон і флягу.
І я готовий палити сусідські будинки,
щоби вона звернула на мене увагу.
Я готовий позбавити міста керування
і на портвейн перетворювати озерну воду,
лише б вона, згадуючи про моє існування,
писала мені листи про життя і погоду.
Я готовий влаштовувати на її вулиці страйки,
лише б бути ближче до її ніжності й люті
і слухати її постійні байки
про те, з ким вона спить і кого вона любить.
Я вигадаю нові літери та розділові знаки,
я вб’ю всіх старих поетів, які ще щось пишуть,
щоби вона забувала про те, що могла знати,
щоби вона дивилася в темряву й слухала тишу.
Небо за її вікнами буде холодне й зелене.
Дощ буде заливати пам’ять її невичерпну.
Хай забуває про все.
Хай забуває навіть про мене.
Лише про мене хай забуває в останню чергу.
Наприкінці, виступав ведучий цього вечора, завдяки якому вечір почався і закінчився на дуже веслій та дружній вечір, письменники постійно приколювалися один над одним, всім добре. Тобто, наступним був Олександр Бойченко - літературний критик, публіцист, перекладач, кандидат філологічних наук, і багато всього класного, і ми весело закінчили.
Після перерви 5 хвилин, ми повернлися в той самий зал, та півтори години слухали українську класичну музику та сучасну екпериментальну. Був рояль, віолончель, взі по черзі. Але віолончеліст був один, а піаністів двоє, і той, що першим був, молодший, дуже мене вразив, він так швидко і по-різному кожною рукою, і все так мелодично та емоційно, що після другої розплакався і не дивно. А віолончеліста ми вже слухали, але не тільки соло, а рік тому він ще й зі своїм колективом виступав, і їх там був ще й флейтист, і ще такий задум був, що звуки в залі приймали участь у створені мелодії, тому, деякі, думаю спеціально підготовлені люди, іноді то трошки голосніше розмовляв, то хлопав у долоні, хтось мав маленького свистка і подсвистував)) але то я відійшла. Тут з камерним залом було покінчено і ми пішли.
Та прийшли на запланований концерт презентації альбому проекту Сергія Бабкіна та його групи, яка складається з учасників:Константин Шепеленко (ударні), Петро Целуйко (бас), Станіслав Кононов (гітара), Сергій Бабкін (гітара, вокал). Зізнаюся, дізналася про цей КПСС я тільки, оли нас апросили, а ось повичвати тести не встила, та навіть не слухала, нічого, крім, неба, на який бачила кліп. Але тим навіть краще, бо коли я знаю тексти, то я зазвичай так голосно співаю, що забуваю слухати виступ. А музика була несподівано енергійна, альтернатвний рок. І було круто! Нас туди запросив наш друг Стасік Кононов (шукайте, он він на гітарі, самий крутий))), за що ми йому дуже вдячні, нам навіть вийшло знайти трошки часу поспілкуватися з ним, це так добре, бо ми взагалі могли б тільки літом побачитись, але тепер я ще до нього на концерт піду. Може на PurPur, це ще одна група, де грає Стасік ( мені подобається звати його Стасюля, але він не ображається, до того ж ми дуже рідко бачимось)). І доречі, я слухала цей пурпур тільки вдома, але в них така чарівна вокалістка, дуже цікава, і красива музика, алеж там на гітарі Стасюля!))
Ну от ми з ним пообнімалися в трьох із моїм коханим, пораділи, та пораз'їхалися.
Але ж довольні! :)
Були сьогодні на літературних читаннях, які проходили в рамках V конференції випускників польських освітніх, наукових та художніх стипендійних програм, за участі письменників, перекладачів, поетів: Олександра Бойченка, Сергія Жадана, Олександра Ірванця, Андрія Любки.
Розпочав церемонію наймолодший лауреат, якоїсь там дуже крутої польскої премії, я так розумію, літературної, та іменник цього ж таки дня по врученню цієї стипендії (сподіваюся, що я тут все правильно зрозуміла, але можу збрехати, але ненавмисно), отже - Андрій Любка!
Чомусь вставити зараз фото важко, але, він такий молодий і емоційний, весь світився, і його романтичні вірші:
Жінко прекрасна з таким сумним іменем,
З таким тихим поглядом і такою маленькою долонею,
Хліб мій насущний, і вдома, і на роботі, і коли ти близкьо,
І коли ти далеко, жінко прекрасна,
Думаю про тебе, ти дай мені трохи щастя сьогодні,
Дай мені завтра, хліб мій насущний,
Жінко прекрасна, в ім’я твоє,
В ім’я твоє, в ім’я твоє -
Тричі в ім’я твоє.
Перший раз його слухала, чесно, але тепер читатиму.
Потім заступив найдоросліший, найдосвіченіший учасник, Бу-ба-біст, прекрасний перекладач та автор чудових робіт, Олександр Ірванець. Дуже весела людина, завжди радію можливості його послухати і недаремно. Він курить пахучу трубку, завжди посміхається і весело читає твори.
Після того, дали слово Сергію Жадану. На ньому я була вже разів зо 5 точно, і завжди мене він так вражає, він читає свої вірші напам'ять, постійно характерно покочуюшись взад вперед. Але сьогодні я запам'ятала цей (вибачте, але процитую весь):
І жінка з чорним, як земля, волоссям,
яку я знаю вже стільки років,
живе собі, не переймаючись зовсім,
поміж ранкового світла й вечірніх мороків.
Поміж заліза й гарячого листя,
поміж стін і пташиних криків,
поміж підземних русел, що переплелися,
поміж усіх своїх снів і фріків.
Вона ходить собі на стадіони й ринки,
ховаючи в куртці телефон і флягу.
І я готовий палити сусідські будинки,
щоби вона звернула на мене увагу.
Я готовий позбавити міста керування
і на портвейн перетворювати озерну воду,
лише б вона, згадуючи про моє існування,
писала мені листи про життя і погоду.
Я готовий влаштовувати на її вулиці страйки,
лише б бути ближче до її ніжності й люті
і слухати її постійні байки
про те, з ким вона спить і кого вона любить.
Я вигадаю нові літери та розділові знаки,
я вб’ю всіх старих поетів, які ще щось пишуть,
щоби вона забувала про те, що могла знати,
щоби вона дивилася в темряву й слухала тишу.
Небо за її вікнами буде холодне й зелене.
Дощ буде заливати пам’ять її невичерпну.
Хай забуває про все.
Хай забуває навіть про мене.
Лише про мене хай забуває в останню чергу.
Наприкінці, виступав ведучий цього вечора, завдяки якому вечір почався і закінчився на дуже веслій та дружній вечір, письменники постійно приколювалися один над одним, всім добре. Тобто, наступним був Олександр Бойченко - літературний критик, публіцист, перекладач, кандидат філологічних наук, і багато всього класного, і ми весело закінчили.
Після перерви 5 хвилин, ми повернлися в той самий зал, та півтори години слухали українську класичну музику та сучасну екпериментальну. Був рояль, віолончель, взі по черзі. Але віолончеліст був один, а піаністів двоє, і той, що першим був, молодший, дуже мене вразив, він так швидко і по-різному кожною рукою, і все так мелодично та емоційно, що після другої розплакався і не дивно. А віолончеліста ми вже слухали, але не тільки соло, а рік тому він ще й зі своїм колективом виступав, і їх там був ще й флейтист, і ще такий задум був, що звуки в залі приймали участь у створені мелодії, тому, деякі, думаю спеціально підготовлені люди, іноді то трошки голосніше розмовляв, то хлопав у долоні, хтось мав маленького свистка і подсвистував)) але то я відійшла. Тут з камерним залом було покінчено і ми пішли.
Та прийшли на запланований концерт презентації альбому проекту Сергія Бабкіна та його групи, яка складається з учасників:Константин Шепеленко (ударні), Петро Целуйко (бас), Станіслав Кононов (гітара), Сергій Бабкін (гітара, вокал). Зізнаюся, дізналася про цей КПСС я тільки, оли нас апросили, а ось повичвати тести не встила, та навіть не слухала, нічого, крім, неба, на який бачила кліп. Але тим навіть краще, бо коли я знаю тексти, то я зазвичай так голосно співаю, що забуваю слухати виступ. А музика була несподівано енергійна, альтернатвний рок. І було круто! Нас туди запросив наш друг Стасік Кононов (шукайте, он він на гітарі, самий крутий))), за що ми йому дуже вдячні, нам навіть вийшло знайти трошки часу поспілкуватися з ним, це так добре, бо ми взагалі могли б тільки літом побачитись, але тепер я ще до нього на концерт піду. Може на PurPur, це ще одна група, де грає Стасік ( мені подобається звати його Стасюля, але він не ображається, до того ж ми дуже рідко бачимось)). І доречі, я слухала цей пурпур тільки вдома, але в них така чарівна вокалістка, дуже цікава, і красива музика, алеж там на гітарі Стасюля!))
Ну от ми з ним пообнімалися в трьох із моїм коханим, пораділи, та пораз'їхалися.
Але ж довольні! :)