Руїна. Звіт персонажа.
Краще пізно, ніж ніколи. Обережно, ПРОСТИРАДЛО :)
Руїна. Звіт гравця.
Коли я цього року обирала ігри, на які хочу поїхать, то Руїну розглядала лише як малоймовірну альтернативу Чорному полум"ю. Але не все сталося, як гадалося.
*ліричний відступ. Так вже історично склалося, що зазвичай я їздила на так звані масові ігри, де основний контингент - бійці, і де гравці не становлять цільову аудиторію. Крім того, ігри на зразок Кітежу, Форпосту, Орлів я вважала інтелектуальними (так, це початок моїх роздумів про "другое ролевое движение"), тими, що мені не по зубах. Бо я недостатньо розумна, досвідчена і т.д. Але найголовніше - я не люблю їздити на ігри непідготовленою. Якщо на Вархаммер чи Відьмака достатньо прочитати кілька книжок, то для історички це не спрацює. Так сталося з Тіарою. Просто не чула в собі сили гідно виїхати на цю гру, а їхати бозна-ким не хотілося. З Руїною була так само. Але.
Але на ЛіПчику до мене підійшов Тім Спіріт. Варто зазначити, що я в деяких питаннях страждаю комплексом неповноцінності (великі люди у РД мене знають? - Та не може цього бути!). І коли сам (!) Тім Спіріт (!), ще й брат Руско (!, моє давнє кохання) підійшов до мене у шинку (обожемій, особистодомене!!!) і запросив на Руїну та на травневу гру, здивуванню моєму не було меж. Я повернулась додому, ознайомилася з концептом - і понеслася. Тім запропонував мені монастир. А я дуже люблю гратися у жриць різних культів, і однією з дрім-ролей була саме роль черниці. А тут ще не просто черниця, а ігуменя, та ще й "майстерським свавіллям" єпископ, тобто рівня священникам-чоловікам. Пояснюю: я можу гратися в політику, моє слово важить, і я можу благословляти військо та проводити всі служби та таїнства. А я завжди мріяла в неї погратися. Далі. У монастирі є шпиталь, а я - ігровий лікар з непоганим досвідом, що дуже любить свою справу. А ще на грі була містика, і якщо я щось люблю більше за цілительство та служителів культів, то це "колдунство". А ще це гра по Україні. А ще там будуть легендарні в моєму розумінні гравці. Доля моя була вирішена.
Коли я написала Лютік, що хочу гратися в містику, була певна, що вона пошле мене якнайдалі (зауважу, що я не знала особисто жодного майстра Руїни, окрім Фрейки та Драго), бо приходить дурна баба і хоче ігуменю зробити відьмою. Проте Лютік сказала прямо протилежне, я в неї закохалася - і так народилася Агафія, персонаж неймовірно складний, заплутаний та багатогранний. З одного боку - щіро віруюча черниця, ігуменя, настоятелька, а з іншого боку - відьма, та ще й доволі досвідчена. Це було прекрасно - грати у роздвоєння особистості.
Потім була ОТАКА начитка по трьох напрямках одразу - історична епоха, середньовічна медицина і, звісно ж, православна віра, як сучасна, так і тодішня. Голова пухла. Але я була щаслива. Дівчата мої - голубки любі, без них би всього цього не було. Фіона, сестра Іулія, та Нана, непослушна послушниця :) Ми дуже оперативно та чітко розподілили обов"язки та визначились, що треба купити до гри. Тому у нас не було паніки при підготовці, лишень упевненість в тому, що все вийде.
Ще один момент мене вразив неймовірно. За декілька днів до гри та за добу до виїзду дзвонив Тім та перепитував, чи точно ми їдемо, куди прибуває потяг і т.д. Приємно і трохи незвично як для РД, в якому я варилася до Руїни.
Отже, ми щасливо приїхали до Полтави, потім майстерською маршруткою до Воронів. І почалося.
Будували ми нашого храма майже втрьох. Велика дяка Аззі, протопопу Нікону, канцеляристу Інокентія Гізеля (протопоп Нікон - красунчик! Цьом-цьом!), який дуже допоміг нам з будівництвом, та Рейдерам, що позичили степлера. Щоразу як я їду на гру, я божуся, що не візьму в руки реманент. І кожного разу забиваю, пиляю, копаю. Нінавіжу, але що поробиш? Храм у нас вийшов, гадаю, чи не найкращій на грі. І дуже шкода, що Києв через недозаїзд був невиносний та безлюдний. Окрім нас, у Києвї жили аж відьма Солоха, ворожка Цина та Семен-двоєжонець. Через те, що у Кийові було нудно, повністю накрився як для мене пласт гри в монастир та шпиталь при ньому, про що я дуже шкодую, але з іношого боку, це дало мені можливість отримати справжній КАТАРСИС. Так-так, я не жартую. Отже, побудували ми нашого храма і вийшли на шикування, де і почалася, власне, гра. У мене від початку гри було дві зав"язки - на друга дитинства з Полтави та протопопа Луку, який підозрював мене у відьомстві.
В перший же день до шпиталю натовпами ходили хворі, яких успішно (і не дуже) лікувала сестра Іулія. Я теж трохи доклала руку до цього, бо в мене була купа інших справ. Складно зараз писати послідовно, у мене змішались в голові події, хронологію складно відтворити. Але вже як зумію.
Того ж таки дня познайомилася з Лейко Христичем. Боже, Христичу, ти змусив мене відчути весь спектр відчуттів - від майже ненависті, коли ти довів до сліз мою послушницю Нану звісткою про те, що її батьки загинули, через підозру в зраді та грабіжництві, до щирої поваги та захоплення, коли ти довів свою вірність Дорошенкові, шляхетність намірів та бажання будь-що вмовити Нану відповісти тобі згодою на прохання оженитися на тобі. Це було життя у житті, ставлення Агафії змінювалось саме по собі, без участі мене.
Того ж дня я говорила з Наною багато, вона розказувала про родину, батьків, дивні голоси, що переслідують її, видіння, марення. Часом вона поводился дивно, я не могла зрозуміти, що з нею, але воліла розібратися, бо її батьки просили мене подбати про дівчину. Вона ж думала, що її покинули через те, що вона дивна і не така, як усі. І лишень надвечір мені сяйнула думка, що Нана - неініційована відьма. Бо так само я відучавался, коли прийшла Сила, і добре, що поруч зі мною була стара відьма, що передала мені свого оберега та навчила всьому, що знала сама. Але ж двадцять років я не брала участь у Обрядах та не звертался до своєї сили, вважаючи її темною, диявольською, противною Богу. Як то складно було боротися з частиною себе, зрекатися власної душі, заперечувате своє єство, придушувати власну Силу, що весь час рвалася на волю. Двадцять років я жила на межі, між двох світів, розіп"ята між двох вогнів, не в змозі стати цілісною, стати собою. Це було пекло, моє власне пекло. І я не хотіла тої долі Нані. Треба було провести Обряд та дати дівчині змогу зрозуміти, що з нею, опанувати свою силу. Вчинити інакше було б гріхом - вона б втратила розум та невдовзі б загинула. То чи могла допустити таке? Моя душа вже занапащена, як і моє життя, то чи може бути гірше? Я вирішила поступитися власними принципами та вперше за довгі роки звернутися до своєї сили. Але для обряду потрібна ще одна відьма. Кого покликати? Солоху, мою давню подругу, що одна у всьому Кийові знала правду про Агафію, ким вона була насправді. Проте Доля вирішила інакше. Моє минуле знайшло мене.
Біля стін монастирю мене перестрів кремезний козак, чиє обличчя видалося мені знайомим. Він спитався, чи не знаю я матінку Агафію, і я відповіла, що то я і є. Він назвався Євгеном з Полтави, і тут я згадала! Мій друг дитинства, названий брат, якого я втратила, коли втікла до Києва від себе та від того, що накоїла, коли отримала Силу. Боже, як я зраділа!! Чи не єдина людина, по якій я сумувала весь цей час! Кинулася йому на шию, обійняла, а серце аж співає! Щастя яке, зустрілись через стільки років! А потім він спитав: "Чому не ховаєш лице"? Я аж зблідла, думаю, все, час мій настав, бо він - козак, православний, як запідозрив у мені відьму? Біда буде. А він характерником виявися, на Січі у старого козака навчася, а тепер ото повернувся до Полтави. Поговорили ми з ним трохи та й домовилися в Полтаві і зустрітися. Бо це ж Великдень, велике свято, а який Великдень без хресної ходи! Тим паче, важкі часи настали - брат ішов на брата, син на батька, мати проклинала доньку. Розбрат у країні, війна братерська, міжусобна. То що ж об’єднає народ руський краще за віру? І вирушили ми всім київським духівництвом у хресну ход по Русі, з корогвами, іконами йшли ми країною та прославляли Господа нашого. Спочатку зайшли до Чигирину. До цього ми були вже там, відспівували патріарха Діонісія Балабана. Там я вперше і побачила Петра Дорошенка, але ще не знала, що з того вийде. Отець Інокентій провів Великодню службу, прочитав проповідь та закликав народ руський об’єднатися та встановити мир на нашій Батьківщині. А після цього святкували Великдень у Полтаві, як годиться, з величним богослужінням, свічками та крашанками.
Тоді ж Євген дав мені почитати свідчення про Марусю Чурай, що начебто була відьмою та вбила свого коханого. Але ж я сама відьма, а ми людей не вбиваємо. Та й Євген казав, що вся Полтава Марусю знає і любить, що вона - чистої душі дівчина. Тож я забрала ці папери та вирішила дійти правди у цій справі. Не можна допустити, щоб ім”я дівчини було збесчещене. І не можна вплутувати у цю справу нас, відьом - бо як визнають її винною у чаклунстві, то може стати початком полювання на відьом, як у Європі було. А нащо воно нам треба? Ми з братом запідозрили, що Марусю могла підставити пані Розанда з Чигирину, бо я відчула у ній відьму, коли побачила. Того ж вечора ми з Євгеном провели обряд та посвятили Нану. Тепер вона була вільна, вільна стати собою. Те, що я ніколи не мала.
Після Великодня була у Полтаві Чорна рада, де гетьманом обрали Петра Дорошенка. Пана Брюховецького підтримували його козаки, але сам пан наказний гетьман відмовився від булави на користь Дорошенка. Шляхетний вчинок.
Наступного дня почалася війна. Коли ми дізналися, що козаки обложили Львів, одразу ж вирушили туди. Де ллється кров, там потрібні лікарі. На щастя, коли ми прийшли, поранених ще не було. Наші козаки та лави ляхів обстрілювали один одного з мушкетів та гармат, закидували гранатами, але Бог милував - поранених поки що не було. Потім зійшлися. Спис проти списа, шабля проти шаблі, воля проти волі. Ляхи не втримались, побігли, зачинилися у Львові.
Я все це спостерігала, стоячи осторонь. І бачила Дорошенка. Як він віддає накази, як він надихає вояків, як він говорить. Я бачила - то є справжній гетьман, людина, за якою йдуть на смерть, якій вірять до останнього. Людина, яка вірить у свою справу, яка палає нею та стоятиме за неї до кінця. Людина великого духу і великої долі. Дорошенко. Сонце Руїни. Людина, яка запалила віру у моєму серці. Віру у нього, віру у його - і нашу - справу, віру в перемогу. І коли я почула “гетьмана поранено!”, то не повірила власним вухам. Мені потемнішало в очах, не розбираючи дороги я кинулся до нього. В голові луною віддавалася лише одна думка: “Аби лише живий, а я врятую вже. Тільки б він живий був. Боже, хай він буде живий.” Повезло. Дорошенко стікав кров’ю, але ще дихав і навіть говорив. Намагався роздавати накази. Навіть жартував. Його страшенно порубали шаблею. Чи списом? Не пам’ятаю, все було у крові. Наосліп промила рани, перев”язала їх і почала молитися. Не Богу - Велесу. Бо таку силу маю - зцілювати миттєво. Велес почув мене, наповнив силою своєю чудодійною руки, і рани почали загоюватися. За кілька хвилин ані сліду не лишилося. Сказала я Дорошенкові: “То є знак, що ти, сину мій, Божий обранець, надія землі нашої на мир, і велика відповідальність лежить на тобі. Бо дарував він диво і зцілив тебе”. Він лишень посміхнувся та попросив благословення, а потім повернувся у бій. Не відпочив, ні. Як зміг встати - одразу ж в перші ряди. І ось тоді я зрозуміла - за нього і у вогонь, і у воду, і душу чорту віддам, і життя - аби він жив. Бо Дорошенко палав, вірив, і вірою у свою справу осяяв всіх навкруги.
Потім я лікувала поранених козаків та полонених ляхів. І Господи, Господи, якби ж я тоді знала, що слова мої стануть пророчими! Попереджала козаків, що стерегли полнену шляхту, і самому гетьманові говорила - стережіться Сірка, бо недобре він замислив, має щось на думці, а що - не каже. Але відчуваю, що погане. Знала б тоді, що трапиться за кілька днів - своїми б руками вбила січовика. І не шкодувала б ані на хвильку. Але то було значно пізніше.
Після облоги Львова ми повернулися до Києва. До мене на сповідь прийшла Маруся Чурай, точніш, її привела пані обозна, удова Богдана Хмельницького та пані Розанда, молдавська принцеса та відьма. Тоді ж ми почали передавати з вуст у вуста, що збираємося сьогодні вночі, бо ж повний місяць, на Великий Шабаш на Лисій горі. Бо мали справи, які треба було обговорити. Чутки дивні ходили. І про Богданів скарб зачарований так проклятий, про якогось пана, що людей воскрешає, та й треба було вирішувати, що робити з Марусею, бо там точно відьма руки своєї доклала. І непогано б було познайомитися всім нам, відьмам та характерникам, бо в часи війни треба триматися один одного.
Того ж таки дня сталася страшна подія. Коли ми з митрополитом та сестраими стояли біля монастиря, прибіг змучений, зранений козак, що впав просто на порозі та прохрипів кілька слів - “ключа... віддайте... лише гідний відчинить”, перш ніж помер. Але перед тим встиг передати митрополитові срібного ключа. Тоді я ще не знала, що це таке.
Ми вирушили до Полтави, бо ж нарешті пан полковник полтавський, Федір Журченко, заслав сватів до Зорянки Хмельницької, і отримав згоду, в той час як Мазепа отримав гарбуза (так йому й треба було!). Слизький тип. Хоча я й підозрювала його у всіх гріхах, і в зраді, і в змові, і в тому, що він з темними цілями поляє на скарб Богданів, але ж не відчувала від нього загрози. Хоча й ввжала, що його кипучу діяльність треба якось обмежити, бо знала, що скарба мусять відкрити у присутності відьом, інакше біди не оминути. А як Мазепа першим до нього добереться? Хто зна, що за прокляття наклав на нього Богдан? Може, мор всю Русь згубить? Не можна того було допустити.
В Полтаві митрополит, що нарешті отримав з Царгороду благословення патріарха, помазав Дорошенка на гетьманство, тим самим підтвердивши його права на булаву. Теперь в очах миру і в очах Господа Петро Дорошенко був єдиним законно обраним гетьманом землі Руської.
По цьому вирушили ми на весілля Зорянки та Федора. Та й щасливі ж вони були, молодята ці! І гарні! Як я молилася, щоб судилося їм довге та щасливе життя. Але обидва загинули під час останньої облоги Львова. Федір - то зрозуміло чому - хоробрий був, чортяка, завше перший на піштолі та списи ліз, а Зорянка - лікарка, але й вона не вбереглася. На моїх очах загинула. Страшні то часи були.
Але зараз всі святкували. Пішли проводили молодих до Полтави, та й нумо святкувати! Пісні, горілка рікою, сало. Прийшли кобзарі з Чигирину (знаємо ми тих кобзарів, шаблюкою машуть краще, ніж на кобзі грають), заспівали пісень. Хотілося б посвяткувати разом з усіма, але ж мали справи. Євген, брат мій, характерник, познайомив мене з Олексою, і теж характерником. Тоді я дуже підозрювала Розанду в тому, що сталося з Марусею. І недарма. Проте після сповіді дівчини стало зрозуміло, що вся та трагедія - то лише жахливи збіг обставин. Тож попросила я Олексу і Євгена уважно дивитися за Розандою, аби вона чого не накоїла на Обряді, і бути напоготові. Хіба могла я знати, що то мені треба бути готовою?
А після весілля в нас був шабаш. Хоча не шабаш, а справжні відьомські вечорниці. Після всього, що трапилося.
Отож, зібралися ми в Солохи, в неї як завше, було тепло, привітно і місця вистачало всім. Побачила нарешті львівських дівчат, характерники теж прийшли. Взяли ми все необхідне для ритуалу та потайки вирушили на Лису гору. Розставили свічки, розпалили жаровні, розпустили коси та роздяглися до сорочок - бо ж ніщо не має заважати зв”язку з Праматір”ю та Прабатьком. І утворили Коло, об”єднали наші сили та закликали до Велеса, аби він дослухався до нас, захистив та допоміг. Спочатку ми представили Йому наших нових сестер, і він їх прийняв. А юній Варварі навіть дав знак, коли вона обирала свій Шлях. То було... незвичайно, бо дуже рідко таке трапляється. Потім ми розповіли все, що знали про скарб Хмельницького, і з”ясувалося, що то є справа кількох людей - пані Хмельницької, Розанди, Аполінарїї, її учениці та моя, бо ж ключ потрапив до мене волею Долі, і я лишень мала передати його спадкоємиці Богдана. Аж потім Цина розказала про Того. Якогось пана з тисячею облич, що ходить дорогами та пропонує людям угоди. Одного козака так воскресив, а душу його забрав, та ще й роботу загадав - розшукати та до кінця життя охороняти якусь пані. Не можна, щоб людина без душі ходила, то ж вирішили ми цього пана якось знайти та дізнатись, як з ним упоратись та як хлопцеві душу повернути.
І тут Нана закричала, та так страшно, забилася у корчах, наче її зсередини щось викручувало та рвалося на волю. В першу хвилину я заклякла. Не була готова, злякалась, розгубилась. Потім кинулася до своєї учениці, спробувала заспокоїти. Хлопці-характерники тримали її, не давали собі зашкодити. Варвара заспівала, і це наче трохи Нану заспокоїло. Але ми почули голос, потойбічний голос, що говорив: “Дайте мені роботу. Дайте мені роботу. Хочу додому, дайте мені роботу”. Що то таке, як воно вселилося в Нану? Налякані, ми починаємо радитись, як це подолати та звільнити Нану. А час спливає, голос гнівається, судоми сильнішають - видно, що оте рветься на волю, викручує тіло Нани, прокладає шлях на волю. І от Розанда каже, що, мабуть, треба її вбити самим, щоб не дати отому вирватися на волю. А як воно тільки на те й чекає? Бо її тіло - то тюрма для нього? І що воно може накоїти, коли вирветься? На питання відповідає одне - “Дайте мені роботу. Звільніть мене. Набридло тут сидіти. Можу виконати будь-що, і стану вільний.” І мені належить прийняти страшне рішення - чи жертвувати життям Нани, чи наражати на небезпеку все наше товариство, і, можливо, всю країну. Знову вибір. Знову дві протилежності. Знову боротьба себе з собою. Аж тут Солоха питається в нього “То шо ти за джинн такий?” А він аж з образою - “Який же ж я джин - я іфрит!” Розанда, розумничка, тої ж миті дає мені відкорковану пляшку: “А ну ж, загадай йому роботу, бо то твоя учениця і твоя відповідальність!” Кажу: “А ну лізь сюди та й посидь трохи”. “Ееее, ні, я вже на таке не куплюся - стільки років сиджу у цьому медальйоні”. І тут я згадую, як Нана показувала мені підвіску, що їй батьки подарували, зриваю її та кидаю у вогонь Велеса. “Тааак! Тааак! Вогонь! Сила! Воля!” Розанда перекидає жаровню, вогонь гасне. І лишень чутно, як іфрит гукає здалеку: “Нарешті вільний, начувайтеся, джини, бо повертаюся на війну з вами”.
І Нана затихає, говорить слабким голосом: “Вільна, нарешті вільна, нарешті сама. Він пішов, пішов!”
Після цього збори перейшли у справжній шабаш. О, як давно я не була на них! Вважай, 20 років не торкалася своєї сили, 20 років жила самітницею, лишень піст та молитва. Я й забула, як це - бути частиною цілого, відчувати, як першосила лине крізь тебе, сповнює собою до кінця, робить тебе цілісною, справжньою. Ми танцювали, а Варвара співала. Співала так, що душа линула до зірок, до місяця, до бога.
А потім була ніч. І щастя.
А наступний день приніс лишень горе.
Дорошенко загинув.
Зранку я поралася монастирськими справами, шукала, куди поділися наші повіти, хто їх поцупив, кому продав. Торгувалася з войтом та підкоморієм київським. Ажно раптом чую - крик, гвалт! Ну, я на голоси побігла. І бачу, що пан гетьман захопив у полон пані Собеську, і не знає, що з нею робити. Віддав її мені, сказав пильнувати та не випускати. Пані Собеську я замкнула у одній з віддалених келій, а сама поспішила до Полтави. Втім, прямо у воротах Києва мене перестрів Лейко Христич, просив в мене благословення, щоб заслати сватів до Настусі, моєї послушниці. З одного боку, це щастя велике, коли в часи війни та незгод молоді серця все ж знаходять сили кохати, а з іношого - не до того мені було, каюся. І тут до мене прийшли пані Розанда з ученицею, про скарб Богданів говорити. Ключика я вже мала, тож вирушили ми разом до Чигирину, де пані обозна вже чекала на нас. З собою ми також захопили пані Собеську - полишити її одну в монастирі я не мала права, і слова Дорошенкові дала, що полонену його збережу. Отак, під охороною полтавських козаків ми прибули до Чигирину.
А там сталося страшне. Брат мій, Євген Трипузний, зі списом кинувся на Івана Мазепу та поранив його, зі словами “Оце тобі вітання від наказного гетьмана, зраднику!” Мазепа, хоча й поранений, а все ж Євгена таки порубав, а потім пан гетьман обох їх ув”язнив, сказав, мовляв, хай сидять до суду. А суду все не було, бо ж війна, треба землю свою боронити, які вже там суди.
Мазепу я, правди ніде діти, давно у зраді підозрювала, а як поговорила з Євгеном, то впевнилася в тому остаточно. Загроза від нього була, я то чуяла. Тому й попросила сестру Іулію дати Мазепі отруту, наче ліки. Але дивом таки він врятувався, отруту викрив і одразу ж зрозумів, хто цю пігулку дав черниці. Мала довгу розмову з ним. Впевнилася в тому, що зла ця людина за душею не тримає, хоча й не розуміла його вчинків остаточно, бачила в ньому лишень загрозу жіттю Дорошенковому.
Після такого вчинку, як я намагалася життя в людини відібрати, стало мені зрозуміло, що не носити мені більше хреста, не правити служби, не звертатись до Бога. Зась мені. Хотіла усамітнитись, піти від світу. Але ж мала розмову з Дорошенком. Коротку, але доленосну. Порадив він мені краще до себе придивитися, та ще раз зважити, чи варте те рішення, чи ні. І не судити поспіхом. Слово гетьмана для мене - закон. І хто міг знати, що то наша остання розмова?
Тим часом настав Божий мир, і ми з Розандою, Аполлінарією та Олексою під приводом вдови Хмельницького пішли шукати скарб Богданів. Добре, що в удови мапа була, бо інашке б згинули у тих густих чигиринських лісах. Скарба-то ми знайшли, але, як і заповідав Богдан, прокляття пало на того, хто його відкрив - на його жінку. Як ми не билися, ніц не могли зробити, гіршало і гіршало пані обозній, ледве жива була. Довели ми її до Чигирину, і я побігла до Києва за митрополитом - а ну як відчитає, відмолить? Я-то вже не можу, Бог відвернувся від мене, а відьомське лікування не подіяло. Прибігла, панотця митрополита до Чигирину відправила, а сама тільки-но сіла перекусити, як раптом прибігає до мене Орина і Христом-Богом молить швидко бігти до Львова, бо пан гетьман кличе. Треба армію благословити, бо інакше Львів штурмувати не можна. За Дорошенком - куди завгодно, дісталися ми Львова, а там - об”єднані війська козацькі, не такі великі, як хтілося б, але полякам вистачить і того. Гармата мірно вибиває ворота. Наче все у порядку.
Востаннє благословила армію, і заріклася більше в Бога милості просити. Не маю права.
Спершу все було добре, але ворота вибили і почався штурм. Спочатку здавалося мені, що ми переможемо, що все буде добре. Але потім, коли мені довелося піштолі заряжати, стало зрозуміло, що ні, не встоїмо.
Отож, сиджу я, заряджаю піштолі, аж тут чую поруч: “Матінко, подивіться за булавою”, - це сам Дорошенко обабіч мене кладе сурму, булаву, бере списа і йде у бій. В мене аж похололо все всередині. Але ж що я могла зробити? Пообіцяла зберегти. Штурм, війна, крики поранених.
Бачу - Дорошенка теж поранили. Підбігла до нього, на коліна впала, а він, сонце наше, усміхається: “Що, матінко, то, видно, доля, що ви мене лікуєте весь час своєю молитвою. Чи ж вистачить Божої благодаті?” А я лікую, і в мене сльози на очі навертаються, не знала я, що то слова пророчі були. Сили мої вже вичерпалися, ото востаннє могла я людину зцілити. Щойно рани його затягнулися, він підвівся і знову пішов у бій. В свій останній бій. Бо невдовзі налетіли січовики під приводом Сірка (о, я добре, добре роздивилася цю падлюку, що Дорошенка згубила!), вдарили у спину, кого порубали, а кого в полон узяли. Радісні ляхи висипали за ворота, святкують свою нечесну перемогу, а на нас, жінок, уваги спершу не звернули.
І тоді став переді мною страшний вибір. Чи то піти здатись в полон ляхам, і спробувати вилікувати Дорошенка, якщо він живий, чи поховати з честю, якщо загинув, чи забрати булаву і повернутись до Чигирину, передати її наступному гетьманові, щоб справа Дорошенкова не загинула разом з ним (я знала, що ляхи не випустять Дорошенка живим, в жодному разі).
І хоча серце моє рвалося туди, у Львів, я розуміла, що найбільше, що я можу вдіяти для мого гетьмана, що він схвалив би, це не дати ляхам захопити гетьманську булаву.
Наче зачарована, я взяла сурму, булаву, і тишком-нишком подалася геть від Львова, чигирями дістался Чигирину і першою принесла страшну звістку, бо тоді ніхто ще не знав, чим все скінчилося під Львовом. Як я йшла - одному Велесу відомо, бо від сліз, що застилали мені очі, ніц не бачила, мабуть, що доля вивела. Мало що пам”ятаю про той день.
Впустили мене до Чигирину. Першою ж, кого я побачила, була дружина Дорошенкова. І як я скажу цій шляхетній жінці, що її чоловіка вже й на світі немає? Слова мені в горлі застрягли. Але вона все зрозуміла, прочитала по очах. Підвелася, пряма, горда, сувора. Одне слово - дружина гетьмана. Присягаюся, вона знала, що таке станеться. Не хотіла, не вірила, але знала, знала, що то - її доля.
Підійшла, сказала, все, як є, віддала булаву. Вклонилася. Поблагословила. І бачу, що сльози в неї на очах бринять. Але ж не заплакала, сильна жінка. Потім, як уві сні, прочитали молитву за упокій. І тоді вже я не стримала сліз, не могла більше їх у собі душити. Розревілася після служби, наче дівчисько. Полегшало. Але то була моя остання служба.
Тоді пані гетьманова з почтом пішла до Львова, аби викупити Дорошенка, якщо він живий, або поховати, якщо вже загинув. І тут з”ясувалося, що Мазепа, котрого я ледь не отруїла, Дорошенкове тіло зі Львова вивіз та поховав по-людськи, бо ляхи хотіли його збесчестити. А він не дав. От тоді-то я все Мазепі пробачила, і його старі гріхи, і гріхи майбутні.
Потім обирали нового гетьмана, Петра Стуса, якому я і віддала булаву, аби гідно він продовжив справу Дорошенка.
Так закотилося сонце Руїни. Так закінчилося моє життя, життя Агафії Гуменицької, мати-настоятельки Свято-Флорівського монастиря.
Останньою справою, яку я зробила як ігуменя - відлучила від Церкви Івана Сірка та все Запорізьке козацтво за зраду та вбивство своїх братів по вірі. Точніш, намовила митрополита це зробити. А що, мені вже все байдуже, не ігуменя я більше - відьма. Приходив ще до Києва Сірко, кричав, мовляв, за що його відлучили, він жодних клятв не порушував, все по честі зробив. А я стояла поруч і ледве тримала себе в руках, щоб не задушити його. О, якби хто знав, як мені хотілося його вбити! І щоб жорстоко, так, щоб пізнав всю мою ненависть до нього. Ледь утрималась. Щастя його, що перед цим я приймала пологи у Христинки, важкі пологи, але все закінчилося добре, і не можна було бруднити руки, що провели нове життя у цей світ, убивством, та ще й жорстоким.
Вночі був ще один шабаш, але він пройшов якось повз мене. Моє старе життя скінчилось, починалось нове. В тому житті лишився монастир. І Дорошенко. А без нього існування Агафії втратило сенс. Тому перед шабашем я залишила в монастирі свого хреста, жезла ігуменського, молитовник. Написала листа, де новою настоятелькою призначила сестру Іулію. Зняла і спалила рясу. Убралася в свій дівочий наряд - сорочка-вишиванка, хустка, плахта, і повернула своє ім”я, що його мені мати дала - Меланка. Прогулялася до Львова, відсвяткувала у Синій пляшці нове народження. І ніхто не впізнавав у молодій веселій Меланці ігуменю Агафію, ніхто. Я була щаслива. Я була собою. Після стількох років моя душа знову стала цілісною.
Руїна. Звіт гравця.
Коли я цього року обирала ігри, на які хочу поїхать, то Руїну розглядала лише як малоймовірну альтернативу Чорному полум"ю. Але не все сталося, як гадалося.
*ліричний відступ. Так вже історично склалося, що зазвичай я їздила на так звані масові ігри, де основний контингент - бійці, і де гравці не становлять цільову аудиторію. Крім того, ігри на зразок Кітежу, Форпосту, Орлів я вважала інтелектуальними (так, це початок моїх роздумів про "другое ролевое движение"), тими, що мені не по зубах. Бо я недостатньо розумна, досвідчена і т.д. Але найголовніше - я не люблю їздити на ігри непідготовленою. Якщо на Вархаммер чи Відьмака достатньо прочитати кілька книжок, то для історички це не спрацює. Так сталося з Тіарою. Просто не чула в собі сили гідно виїхати на цю гру, а їхати бозна-ким не хотілося. З Руїною була так само. Але.
Але на ЛіПчику до мене підійшов Тім Спіріт. Варто зазначити, що я в деяких питаннях страждаю комплексом неповноцінності (великі люди у РД мене знають? - Та не може цього бути!). І коли сам (!) Тім Спіріт (!), ще й брат Руско (!, моє давнє кохання) підійшов до мене у шинку (обожемій, особистодомене!!!) і запросив на Руїну та на травневу гру, здивуванню моєму не було меж. Я повернулась додому, ознайомилася з концептом - і понеслася. Тім запропонував мені монастир. А я дуже люблю гратися у жриць різних культів, і однією з дрім-ролей була саме роль черниці. А тут ще не просто черниця, а ігуменя, та ще й "майстерським свавіллям" єпископ, тобто рівня священникам-чоловікам. Пояснюю: я можу гратися в політику, моє слово важить, і я можу благословляти військо та проводити всі служби та таїнства. А я завжди мріяла в неї погратися. Далі. У монастирі є шпиталь, а я - ігровий лікар з непоганим досвідом, що дуже любить свою справу. А ще на грі була містика, і якщо я щось люблю більше за цілительство та служителів культів, то це "колдунство". А ще це гра по Україні. А ще там будуть легендарні в моєму розумінні гравці. Доля моя була вирішена.
Коли я написала Лютік, що хочу гратися в містику, була певна, що вона пошле мене якнайдалі (зауважу, що я не знала особисто жодного майстра Руїни, окрім Фрейки та Драго), бо приходить дурна баба і хоче ігуменю зробити відьмою. Проте Лютік сказала прямо протилежне, я в неї закохалася - і так народилася Агафія, персонаж неймовірно складний, заплутаний та багатогранний. З одного боку - щіро віруюча черниця, ігуменя, настоятелька, а з іншого боку - відьма, та ще й доволі досвідчена. Це було прекрасно - грати у роздвоєння особистості.
Потім була ОТАКА начитка по трьох напрямках одразу - історична епоха, середньовічна медицина і, звісно ж, православна віра, як сучасна, так і тодішня. Голова пухла. Але я була щаслива. Дівчата мої - голубки любі, без них би всього цього не було. Фіона, сестра Іулія, та Нана, непослушна послушниця :) Ми дуже оперативно та чітко розподілили обов"язки та визначились, що треба купити до гри. Тому у нас не було паніки при підготовці, лишень упевненість в тому, що все вийде.
Ще один момент мене вразив неймовірно. За декілька днів до гри та за добу до виїзду дзвонив Тім та перепитував, чи точно ми їдемо, куди прибуває потяг і т.д. Приємно і трохи незвично як для РД, в якому я варилася до Руїни.
Отже, ми щасливо приїхали до Полтави, потім майстерською маршруткою до Воронів. І почалося.
Будували ми нашого храма майже втрьох. Велика дяка Аззі, протопопу Нікону, канцеляристу Інокентія Гізеля (протопоп Нікон - красунчик! Цьом-цьом!), який дуже допоміг нам з будівництвом, та Рейдерам, що позичили степлера. Щоразу як я їду на гру, я божуся, що не візьму в руки реманент. І кожного разу забиваю, пиляю, копаю. Нінавіжу, але що поробиш? Храм у нас вийшов, гадаю, чи не найкращій на грі. І дуже шкода, що Києв через недозаїзд був невиносний та безлюдний. Окрім нас, у Києвї жили аж відьма Солоха, ворожка Цина та Семен-двоєжонець. Через те, що у Кийові було нудно, повністю накрився як для мене пласт гри в монастир та шпиталь при ньому, про що я дуже шкодую, але з іношого боку, це дало мені можливість отримати справжній КАТАРСИС. Так-так, я не жартую. Отже, побудували ми нашого храма і вийшли на шикування, де і почалася, власне, гра. У мене від початку гри було дві зав"язки - на друга дитинства з Полтави та протопопа Луку, який підозрював мене у відьомстві.
В перший же день до шпиталю натовпами ходили хворі, яких успішно (і не дуже) лікувала сестра Іулія. Я теж трохи доклала руку до цього, бо в мене була купа інших справ. Складно зараз писати послідовно, у мене змішались в голові події, хронологію складно відтворити. Але вже як зумію.
Того ж таки дня познайомилася з Лейко Христичем. Боже, Христичу, ти змусив мене відчути весь спектр відчуттів - від майже ненависті, коли ти довів до сліз мою послушницю Нану звісткою про те, що її батьки загинули, через підозру в зраді та грабіжництві, до щирої поваги та захоплення, коли ти довів свою вірність Дорошенкові, шляхетність намірів та бажання будь-що вмовити Нану відповісти тобі згодою на прохання оженитися на тобі. Це було життя у житті, ставлення Агафії змінювалось саме по собі, без участі мене.
Того ж дня я говорила з Наною багато, вона розказувала про родину, батьків, дивні голоси, що переслідують її, видіння, марення. Часом вона поводился дивно, я не могла зрозуміти, що з нею, але воліла розібратися, бо її батьки просили мене подбати про дівчину. Вона ж думала, що її покинули через те, що вона дивна і не така, як усі. І лишень надвечір мені сяйнула думка, що Нана - неініційована відьма. Бо так само я відучавался, коли прийшла Сила, і добре, що поруч зі мною була стара відьма, що передала мені свого оберега та навчила всьому, що знала сама. Але ж двадцять років я не брала участь у Обрядах та не звертался до своєї сили, вважаючи її темною, диявольською, противною Богу. Як то складно було боротися з частиною себе, зрекатися власної душі, заперечувате своє єство, придушувати власну Силу, що весь час рвалася на волю. Двадцять років я жила на межі, між двох світів, розіп"ята між двох вогнів, не в змозі стати цілісною, стати собою. Це було пекло, моє власне пекло. І я не хотіла тої долі Нані. Треба було провести Обряд та дати дівчині змогу зрозуміти, що з нею, опанувати свою силу. Вчинити інакше було б гріхом - вона б втратила розум та невдовзі б загинула. То чи могла допустити таке? Моя душа вже занапащена, як і моє життя, то чи може бути гірше? Я вирішила поступитися власними принципами та вперше за довгі роки звернутися до своєї сили. Але для обряду потрібна ще одна відьма. Кого покликати? Солоху, мою давню подругу, що одна у всьому Кийові знала правду про Агафію, ким вона була насправді. Проте Доля вирішила інакше. Моє минуле знайшло мене.
Біля стін монастирю мене перестрів кремезний козак, чиє обличчя видалося мені знайомим. Він спитався, чи не знаю я матінку Агафію, і я відповіла, що то я і є. Він назвався Євгеном з Полтави, і тут я згадала! Мій друг дитинства, названий брат, якого я втратила, коли втікла до Києва від себе та від того, що накоїла, коли отримала Силу. Боже, як я зраділа!! Чи не єдина людина, по якій я сумувала весь цей час! Кинулася йому на шию, обійняла, а серце аж співає! Щастя яке, зустрілись через стільки років! А потім він спитав: "Чому не ховаєш лице"? Я аж зблідла, думаю, все, час мій настав, бо він - козак, православний, як запідозрив у мені відьму? Біда буде. А він характерником виявися, на Січі у старого козака навчася, а тепер ото повернувся до Полтави. Поговорили ми з ним трохи та й домовилися в Полтаві і зустрітися. Бо це ж Великдень, велике свято, а який Великдень без хресної ходи! Тим паче, важкі часи настали - брат ішов на брата, син на батька, мати проклинала доньку. Розбрат у країні, війна братерська, міжусобна. То що ж об’єднає народ руський краще за віру? І вирушили ми всім київським духівництвом у хресну ход по Русі, з корогвами, іконами йшли ми країною та прославляли Господа нашого. Спочатку зайшли до Чигирину. До цього ми були вже там, відспівували патріарха Діонісія Балабана. Там я вперше і побачила Петра Дорошенка, але ще не знала, що з того вийде. Отець Інокентій провів Великодню службу, прочитав проповідь та закликав народ руський об’єднатися та встановити мир на нашій Батьківщині. А після цього святкували Великдень у Полтаві, як годиться, з величним богослужінням, свічками та крашанками.
Тоді ж Євген дав мені почитати свідчення про Марусю Чурай, що начебто була відьмою та вбила свого коханого. Але ж я сама відьма, а ми людей не вбиваємо. Та й Євген казав, що вся Полтава Марусю знає і любить, що вона - чистої душі дівчина. Тож я забрала ці папери та вирішила дійти правди у цій справі. Не можна допустити, щоб ім”я дівчини було збесчещене. І не можна вплутувати у цю справу нас, відьом - бо як визнають її винною у чаклунстві, то може стати початком полювання на відьом, як у Європі було. А нащо воно нам треба? Ми з братом запідозрили, що Марусю могла підставити пані Розанда з Чигирину, бо я відчула у ній відьму, коли побачила. Того ж вечора ми з Євгеном провели обряд та посвятили Нану. Тепер вона була вільна, вільна стати собою. Те, що я ніколи не мала.
Після Великодня була у Полтаві Чорна рада, де гетьманом обрали Петра Дорошенка. Пана Брюховецького підтримували його козаки, але сам пан наказний гетьман відмовився від булави на користь Дорошенка. Шляхетний вчинок.
Наступного дня почалася війна. Коли ми дізналися, що козаки обложили Львів, одразу ж вирушили туди. Де ллється кров, там потрібні лікарі. На щастя, коли ми прийшли, поранених ще не було. Наші козаки та лави ляхів обстрілювали один одного з мушкетів та гармат, закидували гранатами, але Бог милував - поранених поки що не було. Потім зійшлися. Спис проти списа, шабля проти шаблі, воля проти волі. Ляхи не втримались, побігли, зачинилися у Львові.
Я все це спостерігала, стоячи осторонь. І бачила Дорошенка. Як він віддає накази, як він надихає вояків, як він говорить. Я бачила - то є справжній гетьман, людина, за якою йдуть на смерть, якій вірять до останнього. Людина, яка вірить у свою справу, яка палає нею та стоятиме за неї до кінця. Людина великого духу і великої долі. Дорошенко. Сонце Руїни. Людина, яка запалила віру у моєму серці. Віру у нього, віру у його - і нашу - справу, віру в перемогу. І коли я почула “гетьмана поранено!”, то не повірила власним вухам. Мені потемнішало в очах, не розбираючи дороги я кинулся до нього. В голові луною віддавалася лише одна думка: “Аби лише живий, а я врятую вже. Тільки б він живий був. Боже, хай він буде живий.” Повезло. Дорошенко стікав кров’ю, але ще дихав і навіть говорив. Намагався роздавати накази. Навіть жартував. Його страшенно порубали шаблею. Чи списом? Не пам’ятаю, все було у крові. Наосліп промила рани, перев”язала їх і почала молитися. Не Богу - Велесу. Бо таку силу маю - зцілювати миттєво. Велес почув мене, наповнив силою своєю чудодійною руки, і рани почали загоюватися. За кілька хвилин ані сліду не лишилося. Сказала я Дорошенкові: “То є знак, що ти, сину мій, Божий обранець, надія землі нашої на мир, і велика відповідальність лежить на тобі. Бо дарував він диво і зцілив тебе”. Він лишень посміхнувся та попросив благословення, а потім повернувся у бій. Не відпочив, ні. Як зміг встати - одразу ж в перші ряди. І ось тоді я зрозуміла - за нього і у вогонь, і у воду, і душу чорту віддам, і життя - аби він жив. Бо Дорошенко палав, вірив, і вірою у свою справу осяяв всіх навкруги.
Потім я лікувала поранених козаків та полонених ляхів. І Господи, Господи, якби ж я тоді знала, що слова мої стануть пророчими! Попереджала козаків, що стерегли полнену шляхту, і самому гетьманові говорила - стережіться Сірка, бо недобре він замислив, має щось на думці, а що - не каже. Але відчуваю, що погане. Знала б тоді, що трапиться за кілька днів - своїми б руками вбила січовика. І не шкодувала б ані на хвильку. Але то було значно пізніше.
Після облоги Львова ми повернулися до Києва. До мене на сповідь прийшла Маруся Чурай, точніш, її привела пані обозна, удова Богдана Хмельницького та пані Розанда, молдавська принцеса та відьма. Тоді ж ми почали передавати з вуст у вуста, що збираємося сьогодні вночі, бо ж повний місяць, на Великий Шабаш на Лисій горі. Бо мали справи, які треба було обговорити. Чутки дивні ходили. І про Богданів скарб зачарований так проклятий, про якогось пана, що людей воскрешає, та й треба було вирішувати, що робити з Марусею, бо там точно відьма руки своєї доклала. І непогано б було познайомитися всім нам, відьмам та характерникам, бо в часи війни треба триматися один одного.
Того ж таки дня сталася страшна подія. Коли ми з митрополитом та сестраими стояли біля монастиря, прибіг змучений, зранений козак, що впав просто на порозі та прохрипів кілька слів - “ключа... віддайте... лише гідний відчинить”, перш ніж помер. Але перед тим встиг передати митрополитові срібного ключа. Тоді я ще не знала, що це таке.
Ми вирушили до Полтави, бо ж нарешті пан полковник полтавський, Федір Журченко, заслав сватів до Зорянки Хмельницької, і отримав згоду, в той час як Мазепа отримав гарбуза (так йому й треба було!). Слизький тип. Хоча я й підозрювала його у всіх гріхах, і в зраді, і в змові, і в тому, що він з темними цілями поляє на скарб Богданів, але ж не відчувала від нього загрози. Хоча й ввжала, що його кипучу діяльність треба якось обмежити, бо знала, що скарба мусять відкрити у присутності відьом, інакше біди не оминути. А як Мазепа першим до нього добереться? Хто зна, що за прокляття наклав на нього Богдан? Може, мор всю Русь згубить? Не можна того було допустити.
В Полтаві митрополит, що нарешті отримав з Царгороду благословення патріарха, помазав Дорошенка на гетьманство, тим самим підтвердивши його права на булаву. Теперь в очах миру і в очах Господа Петро Дорошенко був єдиним законно обраним гетьманом землі Руської.
По цьому вирушили ми на весілля Зорянки та Федора. Та й щасливі ж вони були, молодята ці! І гарні! Як я молилася, щоб судилося їм довге та щасливе життя. Але обидва загинули під час останньої облоги Львова. Федір - то зрозуміло чому - хоробрий був, чортяка, завше перший на піштолі та списи ліз, а Зорянка - лікарка, але й вона не вбереглася. На моїх очах загинула. Страшні то часи були.
Але зараз всі святкували. Пішли проводили молодих до Полтави, та й нумо святкувати! Пісні, горілка рікою, сало. Прийшли кобзарі з Чигирину (знаємо ми тих кобзарів, шаблюкою машуть краще, ніж на кобзі грають), заспівали пісень. Хотілося б посвяткувати разом з усіма, але ж мали справи. Євген, брат мій, характерник, познайомив мене з Олексою, і теж характерником. Тоді я дуже підозрювала Розанду в тому, що сталося з Марусею. І недарма. Проте після сповіді дівчини стало зрозуміло, що вся та трагедія - то лише жахливи збіг обставин. Тож попросила я Олексу і Євгена уважно дивитися за Розандою, аби вона чого не накоїла на Обряді, і бути напоготові. Хіба могла я знати, що то мені треба бути готовою?
А після весілля в нас був шабаш. Хоча не шабаш, а справжні відьомські вечорниці. Після всього, що трапилося.
Отож, зібралися ми в Солохи, в неї як завше, було тепло, привітно і місця вистачало всім. Побачила нарешті львівських дівчат, характерники теж прийшли. Взяли ми все необхідне для ритуалу та потайки вирушили на Лису гору. Розставили свічки, розпалили жаровні, розпустили коси та роздяглися до сорочок - бо ж ніщо не має заважати зв”язку з Праматір”ю та Прабатьком. І утворили Коло, об”єднали наші сили та закликали до Велеса, аби він дослухався до нас, захистив та допоміг. Спочатку ми представили Йому наших нових сестер, і він їх прийняв. А юній Варварі навіть дав знак, коли вона обирала свій Шлях. То було... незвичайно, бо дуже рідко таке трапляється. Потім ми розповіли все, що знали про скарб Хмельницького, і з”ясувалося, що то є справа кількох людей - пані Хмельницької, Розанди, Аполінарїї, її учениці та моя, бо ж ключ потрапив до мене волею Долі, і я лишень мала передати його спадкоємиці Богдана. Аж потім Цина розказала про Того. Якогось пана з тисячею облич, що ходить дорогами та пропонує людям угоди. Одного козака так воскресив, а душу його забрав, та ще й роботу загадав - розшукати та до кінця життя охороняти якусь пані. Не можна, щоб людина без душі ходила, то ж вирішили ми цього пана якось знайти та дізнатись, як з ним упоратись та як хлопцеві душу повернути.
І тут Нана закричала, та так страшно, забилася у корчах, наче її зсередини щось викручувало та рвалося на волю. В першу хвилину я заклякла. Не була готова, злякалась, розгубилась. Потім кинулася до своєї учениці, спробувала заспокоїти. Хлопці-характерники тримали її, не давали собі зашкодити. Варвара заспівала, і це наче трохи Нану заспокоїло. Але ми почули голос, потойбічний голос, що говорив: “Дайте мені роботу. Дайте мені роботу. Хочу додому, дайте мені роботу”. Що то таке, як воно вселилося в Нану? Налякані, ми починаємо радитись, як це подолати та звільнити Нану. А час спливає, голос гнівається, судоми сильнішають - видно, що оте рветься на волю, викручує тіло Нани, прокладає шлях на волю. І от Розанда каже, що, мабуть, треба її вбити самим, щоб не дати отому вирватися на волю. А як воно тільки на те й чекає? Бо її тіло - то тюрма для нього? І що воно може накоїти, коли вирветься? На питання відповідає одне - “Дайте мені роботу. Звільніть мене. Набридло тут сидіти. Можу виконати будь-що, і стану вільний.” І мені належить прийняти страшне рішення - чи жертвувати життям Нани, чи наражати на небезпеку все наше товариство, і, можливо, всю країну. Знову вибір. Знову дві протилежності. Знову боротьба себе з собою. Аж тут Солоха питається в нього “То шо ти за джинн такий?” А він аж з образою - “Який же ж я джин - я іфрит!” Розанда, розумничка, тої ж миті дає мені відкорковану пляшку: “А ну ж, загадай йому роботу, бо то твоя учениця і твоя відповідальність!” Кажу: “А ну лізь сюди та й посидь трохи”. “Ееее, ні, я вже на таке не куплюся - стільки років сиджу у цьому медальйоні”. І тут я згадую, як Нана показувала мені підвіску, що їй батьки подарували, зриваю її та кидаю у вогонь Велеса. “Тааак! Тааак! Вогонь! Сила! Воля!” Розанда перекидає жаровню, вогонь гасне. І лишень чутно, як іфрит гукає здалеку: “Нарешті вільний, начувайтеся, джини, бо повертаюся на війну з вами”.
І Нана затихає, говорить слабким голосом: “Вільна, нарешті вільна, нарешті сама. Він пішов, пішов!”
Після цього збори перейшли у справжній шабаш. О, як давно я не була на них! Вважай, 20 років не торкалася своєї сили, 20 років жила самітницею, лишень піст та молитва. Я й забула, як це - бути частиною цілого, відчувати, як першосила лине крізь тебе, сповнює собою до кінця, робить тебе цілісною, справжньою. Ми танцювали, а Варвара співала. Співала так, що душа линула до зірок, до місяця, до бога.
А потім була ніч. І щастя.
А наступний день приніс лишень горе.
Дорошенко загинув.
Зранку я поралася монастирськими справами, шукала, куди поділися наші повіти, хто їх поцупив, кому продав. Торгувалася з войтом та підкоморієм київським. Ажно раптом чую - крик, гвалт! Ну, я на голоси побігла. І бачу, що пан гетьман захопив у полон пані Собеську, і не знає, що з нею робити. Віддав її мені, сказав пильнувати та не випускати. Пані Собеську я замкнула у одній з віддалених келій, а сама поспішила до Полтави. Втім, прямо у воротах Києва мене перестрів Лейко Христич, просив в мене благословення, щоб заслати сватів до Настусі, моєї послушниці. З одного боку, це щастя велике, коли в часи війни та незгод молоді серця все ж знаходять сили кохати, а з іношого - не до того мені було, каюся. І тут до мене прийшли пані Розанда з ученицею, про скарб Богданів говорити. Ключика я вже мала, тож вирушили ми разом до Чигирину, де пані обозна вже чекала на нас. З собою ми також захопили пані Собеську - полишити її одну в монастирі я не мала права, і слова Дорошенкові дала, що полонену його збережу. Отак, під охороною полтавських козаків ми прибули до Чигирину.
А там сталося страшне. Брат мій, Євген Трипузний, зі списом кинувся на Івана Мазепу та поранив його, зі словами “Оце тобі вітання від наказного гетьмана, зраднику!” Мазепа, хоча й поранений, а все ж Євгена таки порубав, а потім пан гетьман обох їх ув”язнив, сказав, мовляв, хай сидять до суду. А суду все не було, бо ж війна, треба землю свою боронити, які вже там суди.
Мазепу я, правди ніде діти, давно у зраді підозрювала, а як поговорила з Євгеном, то впевнилася в тому остаточно. Загроза від нього була, я то чуяла. Тому й попросила сестру Іулію дати Мазепі отруту, наче ліки. Але дивом таки він врятувався, отруту викрив і одразу ж зрозумів, хто цю пігулку дав черниці. Мала довгу розмову з ним. Впевнилася в тому, що зла ця людина за душею не тримає, хоча й не розуміла його вчинків остаточно, бачила в ньому лишень загрозу жіттю Дорошенковому.
Після такого вчинку, як я намагалася життя в людини відібрати, стало мені зрозуміло, що не носити мені більше хреста, не правити служби, не звертатись до Бога. Зась мені. Хотіла усамітнитись, піти від світу. Але ж мала розмову з Дорошенком. Коротку, але доленосну. Порадив він мені краще до себе придивитися, та ще раз зважити, чи варте те рішення, чи ні. І не судити поспіхом. Слово гетьмана для мене - закон. І хто міг знати, що то наша остання розмова?
Тим часом настав Божий мир, і ми з Розандою, Аполлінарією та Олексою під приводом вдови Хмельницького пішли шукати скарб Богданів. Добре, що в удови мапа була, бо інашке б згинули у тих густих чигиринських лісах. Скарба-то ми знайшли, але, як і заповідав Богдан, прокляття пало на того, хто його відкрив - на його жінку. Як ми не билися, ніц не могли зробити, гіршало і гіршало пані обозній, ледве жива була. Довели ми її до Чигирину, і я побігла до Києва за митрополитом - а ну як відчитає, відмолить? Я-то вже не можу, Бог відвернувся від мене, а відьомське лікування не подіяло. Прибігла, панотця митрополита до Чигирину відправила, а сама тільки-но сіла перекусити, як раптом прибігає до мене Орина і Христом-Богом молить швидко бігти до Львова, бо пан гетьман кличе. Треба армію благословити, бо інакше Львів штурмувати не можна. За Дорошенком - куди завгодно, дісталися ми Львова, а там - об”єднані війська козацькі, не такі великі, як хтілося б, але полякам вистачить і того. Гармата мірно вибиває ворота. Наче все у порядку.
Востаннє благословила армію, і заріклася більше в Бога милості просити. Не маю права.
Спершу все було добре, але ворота вибили і почався штурм. Спочатку здавалося мені, що ми переможемо, що все буде добре. Але потім, коли мені довелося піштолі заряжати, стало зрозуміло, що ні, не встоїмо.
Отож, сиджу я, заряджаю піштолі, аж тут чую поруч: “Матінко, подивіться за булавою”, - це сам Дорошенко обабіч мене кладе сурму, булаву, бере списа і йде у бій. В мене аж похололо все всередині. Але ж що я могла зробити? Пообіцяла зберегти. Штурм, війна, крики поранених.
Бачу - Дорошенка теж поранили. Підбігла до нього, на коліна впала, а він, сонце наше, усміхається: “Що, матінко, то, видно, доля, що ви мене лікуєте весь час своєю молитвою. Чи ж вистачить Божої благодаті?” А я лікую, і в мене сльози на очі навертаються, не знала я, що то слова пророчі були. Сили мої вже вичерпалися, ото востаннє могла я людину зцілити. Щойно рани його затягнулися, він підвівся і знову пішов у бій. В свій останній бій. Бо невдовзі налетіли січовики під приводом Сірка (о, я добре, добре роздивилася цю падлюку, що Дорошенка згубила!), вдарили у спину, кого порубали, а кого в полон узяли. Радісні ляхи висипали за ворота, святкують свою нечесну перемогу, а на нас, жінок, уваги спершу не звернули.
І тоді став переді мною страшний вибір. Чи то піти здатись в полон ляхам, і спробувати вилікувати Дорошенка, якщо він живий, чи поховати з честю, якщо загинув, чи забрати булаву і повернутись до Чигирину, передати її наступному гетьманові, щоб справа Дорошенкова не загинула разом з ним (я знала, що ляхи не випустять Дорошенка живим, в жодному разі).
І хоча серце моє рвалося туди, у Львів, я розуміла, що найбільше, що я можу вдіяти для мого гетьмана, що він схвалив би, це не дати ляхам захопити гетьманську булаву.
Наче зачарована, я взяла сурму, булаву, і тишком-нишком подалася геть від Львова, чигирями дістался Чигирину і першою принесла страшну звістку, бо тоді ніхто ще не знав, чим все скінчилося під Львовом. Як я йшла - одному Велесу відомо, бо від сліз, що застилали мені очі, ніц не бачила, мабуть, що доля вивела. Мало що пам”ятаю про той день.
Впустили мене до Чигирину. Першою ж, кого я побачила, була дружина Дорошенкова. І як я скажу цій шляхетній жінці, що її чоловіка вже й на світі немає? Слова мені в горлі застрягли. Але вона все зрозуміла, прочитала по очах. Підвелася, пряма, горда, сувора. Одне слово - дружина гетьмана. Присягаюся, вона знала, що таке станеться. Не хотіла, не вірила, але знала, знала, що то - її доля.
Підійшла, сказала, все, як є, віддала булаву. Вклонилася. Поблагословила. І бачу, що сльози в неї на очах бринять. Але ж не заплакала, сильна жінка. Потім, як уві сні, прочитали молитву за упокій. І тоді вже я не стримала сліз, не могла більше їх у собі душити. Розревілася після служби, наче дівчисько. Полегшало. Але то була моя остання служба.
Тоді пані гетьманова з почтом пішла до Львова, аби викупити Дорошенка, якщо він живий, або поховати, якщо вже загинув. І тут з”ясувалося, що Мазепа, котрого я ледь не отруїла, Дорошенкове тіло зі Львова вивіз та поховав по-людськи, бо ляхи хотіли його збесчестити. А він не дав. От тоді-то я все Мазепі пробачила, і його старі гріхи, і гріхи майбутні.
Потім обирали нового гетьмана, Петра Стуса, якому я і віддала булаву, аби гідно він продовжив справу Дорошенка.
Так закотилося сонце Руїни. Так закінчилося моє життя, життя Агафії Гуменицької, мати-настоятельки Свято-Флорівського монастиря.
Останньою справою, яку я зробила як ігуменя - відлучила від Церкви Івана Сірка та все Запорізьке козацтво за зраду та вбивство своїх братів по вірі. Точніш, намовила митрополита це зробити. А що, мені вже все байдуже, не ігуменя я більше - відьма. Приходив ще до Києва Сірко, кричав, мовляв, за що його відлучили, він жодних клятв не порушував, все по честі зробив. А я стояла поруч і ледве тримала себе в руках, щоб не задушити його. О, якби хто знав, як мені хотілося його вбити! І щоб жорстоко, так, щоб пізнав всю мою ненависть до нього. Ледь утрималась. Щастя його, що перед цим я приймала пологи у Христинки, важкі пологи, але все закінчилося добре, і не можна було бруднити руки, що провели нове життя у цей світ, убивством, та ще й жорстоким.
Вночі був ще один шабаш, але він пройшов якось повз мене. Моє старе життя скінчилось, починалось нове. В тому житті лишився монастир. І Дорошенко. А без нього існування Агафії втратило сенс. Тому перед шабашем я залишила в монастирі свого хреста, жезла ігуменського, молитовник. Написала листа, де новою настоятелькою призначила сестру Іулію. Зняла і спалила рясу. Убралася в свій дівочий наряд - сорочка-вишиванка, хустка, плахта, і повернула своє ім”я, що його мені мати дала - Меланка. Прогулялася до Львова, відсвяткувала у Синій пляшці нове народження. І ніхто не впізнавав у молодій веселій Меланці ігуменю Агафію, ніхто. Я була щаслива. Я була собою. Після стількох років моя душа знову стала цілісною.