Сумні події навколо присвоєння імені Василя Стуса Донецькому національному університету вже давно відійшли на другий план, тим більше, що нових рухів у цьому напрямку не відбувається (можливо,
Станіслав Федорчук мене виправить).
Аж раптом, я зустрів одного з найактивніших учасників істеричного протестного руху. Саме він вів конференцію, про яку я так докладно писав та при самій лише згадці про яку мене починає трясти.
Власне, нічого нового в цьому дописі немає. Як ви розумієте, я нічого в нього не питав, бо у такому разі довелося б тиснути руку чи, принаймні, стояти поряд, а я цього не хочу. Але, країна потрібна знати своїх героїв в обличчя. Зустрічайте, Алексей Булавин.
Такому тільки дай вказати напрям руху, він вкаже…
Взагалі, раджу його запам’ятати, велика ймовірність, що в нього велике майбутнє. Не здивуюся, якщо за кілька років герой цієї публікації стане активною дійовою особою регіональної (для початку) політики. Він може опинитися багато де, наприклад, у молодій команді майбутнього мера Донецька Николая Левченко (величезна ймовірність, що на наступних виборах від ПР піде Левченко. Він і сьогодні піариться так, ніби збирається вже на цих виборах виставляти свою кандидатуру, але схоже, що час ще не настав).