Чому українці нудять мене смертельно?
Демонодор Баюрський
Українці не тільки нудять мене, вони нудять мене смертельно. Можу, наприклад, колись умерти, як мурахоїд над одним ставом (цитата з неукраїнця Ґалчинського), бо вже не буду спроможний так далі і т. д.
Поперше, вони дослівні. Наприклад, дивляться на стіл і кажуть „стіл“, на ковбасу кажуть „ковбаса“, а я волів би, щоб на стіл говорили „ковбаса“ або навпаки, щоб відкривали в речах змісти непередбачені, невідгадані, щоб гралися цими змістами, щоб бачили речі суперечливо, навиворіт, перфідно, у боротьбі і змаганні.
Подруге, вони защирі. Регочуть голосно і розкотисто, а я волів би усмішку Тиху, лукаву, з-під лоба, половинчасту, недосказану, загадкову, ак у Мони Ліси. Вони сміються, коли їм смішно, і плачуть, коли їм до плачу (причому переходять від одного до другого раптово і без півтонів,як діти),а я волів би ссіх крізь сльози, як у „Паяцах“, сміх трагічний, сміхоплач і плачесміх, плач безпричинний, всобний, прихований серед загальної веселости. Свої погляди і настрої вони подають вам, як на лопаті, з усіма крапками над „і“, підкресленнями і вигуками, а я волів би натяки, недомовлення, гримаси, виверти, відчинені хвіртки до різних інтерпретацій.
Потрете, вони надто серйозні. Беруть себе поважно, не бачачи, що й так усі помремо. Не бачать своєї смшности, моєї смішности, смішности осіб третіх. Сміються багато, але смішности Всього не бачать. Сміються властиво з речей несмішних, бо хтось їм сказав, що сміх - це здоров’я, що сміх помагає в товариських зносинах, а не сміються з себе і з цих зносин.
Почетверте, вони повільні й нечіткі, у вислові думки. Наперед такий один з другим чухається і заїкується півгодини, розтікається сірим вовком по землі і сизим орлом під оболоками, натикає вам усяких „так би сказати“ і „теє то як його“, а вкінці забуде, що мав сказати, і так розстаєтеся з ним, усвідомлюючи, що за ваші тортури (крутіння того, чого жінки не мають) вас навіть не нагороджено жадним результатом.
Поп’яте, вони все-таки логічні (хоч логіка їхня повільна і кострубата) і через те передбаченні. В логіці речення виникає невблаганно з попереднього, отже, знаючи початок, можна вивести й кінець. Наприклад, українську літературу вистачить читати по заголовках або зачинах. Приміром: „Хіба ревуть воли, як ясла повні?“ Починаєте думати: Ніхто не писав би цілої повісти про волів, отже, воли - це не воли, а, певно, люди, бо література назагал є про людей. Які люди? Українці, звичайно, бо про яких інших писав би українець? Воли ревуть, коли їм голодно, або інша невигода діється. Отже, це про якийсь протест українців, яким щось погане діється. Що погане? Це звісно споконвіку: соціяльний утиск, національний т. п. Оскільки мова тут про волів і ясла, то швидше соціальний. Який протест? Може, тільки плач, а може, якийсь бунт, яких було багато на Україні. Отже, далі вже можна й не читати. Або знаходимо десь зацитований зачин вірша: „де зараз ви, кати мого народу?“ в мові східнякв десь від кнця ХІХ ст. „зараз“ означае те, що всі українці щонайменше від середньовіччя виражають словом „тепер“. Отже, поет хотів сказати, що тепер уже нема давніх катів українського народу. Яких? Це ясно з історії; тюркських ханів, польських панів, Московських царів, нмецьких нацистів. де вони? Та звісно, давно в сирій землі. Це ствердження правдоподібно приносить задоволення поетові. Чому? Бо кати зігнили в гробах, а „МІй народ“ далі живе. А звідси, певно, випливає оптимістичний висновок що, не зважаючи на зазіхання яких небудь катів тепер або в майбутньому український народ виживе. Отже, зміст уже знаємо. Залишається форма. Українські поети з правила все зримовують що тільки вдасться. Отже, десь далі, найімовірніше в третім рядку, є якесь -о́ду. Воду, погоду, вигоду? Це не підходить тематично. Свободу? Це вже швидше. Якби ми були цікаві, могли б це перевірити в бібліотеці. Але хіба варто? Нас це вже занудило, вже нам відхотілось.
Пошосте українці редундантні. Ствердивши якийсь факт, мусять ще додати свій коментар, примітку Оцінку, щоб ясне було ще яснішим. Наприклад, українець знайшов у радянській пресі згадку про знайдення невідомого портрету Хмельницького в одній голляндській книжці з 1655 р. Він наводить з радянської газети в лапках речення про згадану в голляндській книжці Росію, „з якою навіки зв’язала свою долю Україна після Переяславської Ради”. Вже вжиття лапок достатньо дистансує автора від цього радянського ствердження. Але авторові цього мало. Він спішить додати: “У цій книжці, річ ясна, напевно не було і згадки про оте ‘довічне зв’язання долі України з Росією’, але як без того вічноповторного дитирамбу совєтській пресі обійтися?” дійсно, як українцеві обійтися без вІчноповторного? Не довіряючи нашій проникливості, автор бреде ще глибше: „І, як звичайно, після прочитання цього роду вістки в совєтській пресі спочатку створюється враження, що це рішуче добре, що знайшли таку книжку, яка спричиниться до збагачення скарбниці української культури, але з другого боку ця злонамірена совєтська пропаганда, яка однією рукою нібито дає, а другою забирає, фальшуючи історію, вказує на кожному кроці на щораз страшніше поневолення українського народу комуністичною Росією, на постійне і зловісне зусилля Кремля, ‘навіки з’єднавши’ Україну з Росією, знищити в українському народі найменшу думку, найменше прагнення про самостійність України, про її відокремлення від свого відвічного північного ворога“. Своєю редундантністю автор досягнув зовсім відворотної мети. Якби ми самі не були українцями, ми б подумали: „Так вам і треба, дурням, ще замало вас Москва нищить!“ Будучи українцями, відкладаємо тільки газету з несмаком і соромом. На щастя, радянські пропагандисти так само настирливо редундантні, це їхній стиль, тому не висміють нашого автора. Тоді сором був би ще більший.
Може, знайшлося б більше поперших і пошостих, але не спадають на думку. Може, зараз спадуть, але тепер не спадають. В конклюзії а міг би сказати: пані українки і панове українці, не робіть цього всього, що вище описане, але це було б редундантне. Щоб не бути самоповторним, уживу іншої системи переліку: не від 1 до 6, а від а) до д):
а) менше коментуйте, а більше інформуйте;
б) не говоріть, коли нема про що, зокрема зі мною (хіба що хочете відповідати за людиновбивство);
в) більше читайте літератури і преси дозрілих народів і перекладайте, що вдасться (хоч би тільки внутрішньо, для себе);
г) замініть на вашій полиці Симоненка Семенком, поставте поруч Миколу Холодного, ідолоклястичний есей Ігоря Костецького про трійцю „Кобзар - Каменяр - дочка Прометея“ і, може, ще когось (мене?);
ґ) не думайте, що я проти вас; навпаки, я вас навіть люблю, тільки терпіти вас не можу;
д) а так, узагалі, то будьте здорові.
Журнал „Сучасність“, 1988 р.
Українці не тільки нудять мене, вони нудять мене смертельно. Можу, наприклад, колись умерти, як мурахоїд над одним ставом (цитата з неукраїнця Ґалчинського), бо вже не буду спроможний так далі і т. д.
Поперше, вони дослівні. Наприклад, дивляться на стіл і кажуть „стіл“, на ковбасу кажуть „ковбаса“, а я волів би, щоб на стіл говорили „ковбаса“ або навпаки, щоб відкривали в речах змісти непередбачені, невідгадані, щоб гралися цими змістами, щоб бачили речі суперечливо, навиворіт, перфідно, у боротьбі і змаганні.
Подруге, вони защирі. Регочуть голосно і розкотисто, а я волів би усмішку Тиху, лукаву, з-під лоба, половинчасту, недосказану, загадкову, ак у Мони Ліси. Вони сміються, коли їм смішно, і плачуть, коли їм до плачу (причому переходять від одного до другого раптово і без півтонів,як діти),а я волів би ссіх крізь сльози, як у „Паяцах“, сміх трагічний, сміхоплач і плачесміх, плач безпричинний, всобний, прихований серед загальної веселости. Свої погляди і настрої вони подають вам, як на лопаті, з усіма крапками над „і“, підкресленнями і вигуками, а я волів би натяки, недомовлення, гримаси, виверти, відчинені хвіртки до різних інтерпретацій.
Потрете, вони надто серйозні. Беруть себе поважно, не бачачи, що й так усі помремо. Не бачать своєї смшности, моєї смішности, смішности осіб третіх. Сміються багато, але смішности Всього не бачать. Сміються властиво з речей несмішних, бо хтось їм сказав, що сміх - це здоров’я, що сміх помагає в товариських зносинах, а не сміються з себе і з цих зносин.
Почетверте, вони повільні й нечіткі, у вислові думки. Наперед такий один з другим чухається і заїкується півгодини, розтікається сірим вовком по землі і сизим орлом під оболоками, натикає вам усяких „так би сказати“ і „теє то як його“, а вкінці забуде, що мав сказати, і так розстаєтеся з ним, усвідомлюючи, що за ваші тортури (крутіння того, чого жінки не мають) вас навіть не нагороджено жадним результатом.
Поп’яте, вони все-таки логічні (хоч логіка їхня повільна і кострубата) і через те передбаченні. В логіці речення виникає невблаганно з попереднього, отже, знаючи початок, можна вивести й кінець. Наприклад, українську літературу вистачить читати по заголовках або зачинах. Приміром: „Хіба ревуть воли, як ясла повні?“ Починаєте думати: Ніхто не писав би цілої повісти про волів, отже, воли - це не воли, а, певно, люди, бо література назагал є про людей. Які люди? Українці, звичайно, бо про яких інших писав би українець? Воли ревуть, коли їм голодно, або інша невигода діється. Отже, це про якийсь протест українців, яким щось погане діється. Що погане? Це звісно споконвіку: соціяльний утиск, національний т. п. Оскільки мова тут про волів і ясла, то швидше соціальний. Який протест? Може, тільки плач, а може, якийсь бунт, яких було багато на Україні. Отже, далі вже можна й не читати. Або знаходимо десь зацитований зачин вірша: „де зараз ви, кати мого народу?“ в мові східнякв десь від кнця ХІХ ст. „зараз“ означае те, що всі українці щонайменше від середньовіччя виражають словом „тепер“. Отже, поет хотів сказати, що тепер уже нема давніх катів українського народу. Яких? Це ясно з історії; тюркських ханів, польських панів, Московських царів, нмецьких нацистів. де вони? Та звісно, давно в сирій землі. Це ствердження правдоподібно приносить задоволення поетові. Чому? Бо кати зігнили в гробах, а „МІй народ“ далі живе. А звідси, певно, випливає оптимістичний висновок що, не зважаючи на зазіхання яких небудь катів тепер або в майбутньому український народ виживе. Отже, зміст уже знаємо. Залишається форма. Українські поети з правила все зримовують що тільки вдасться. Отже, десь далі, найімовірніше в третім рядку, є якесь -о́ду. Воду, погоду, вигоду? Це не підходить тематично. Свободу? Це вже швидше. Якби ми були цікаві, могли б це перевірити в бібліотеці. Але хіба варто? Нас це вже занудило, вже нам відхотілось.
Пошосте українці редундантні. Ствердивши якийсь факт, мусять ще додати свій коментар, примітку Оцінку, щоб ясне було ще яснішим. Наприклад, українець знайшов у радянській пресі згадку про знайдення невідомого портрету Хмельницького в одній голляндській книжці з 1655 р. Він наводить з радянської газети в лапках речення про згадану в голляндській книжці Росію, „з якою навіки зв’язала свою долю Україна після Переяславської Ради”. Вже вжиття лапок достатньо дистансує автора від цього радянського ствердження. Але авторові цього мало. Він спішить додати: “У цій книжці, річ ясна, напевно не було і згадки про оте ‘довічне зв’язання долі України з Росією’, але як без того вічноповторного дитирамбу совєтській пресі обійтися?” дійсно, як українцеві обійтися без вІчноповторного? Не довіряючи нашій проникливості, автор бреде ще глибше: „І, як звичайно, після прочитання цього роду вістки в совєтській пресі спочатку створюється враження, що це рішуче добре, що знайшли таку книжку, яка спричиниться до збагачення скарбниці української культури, але з другого боку ця злонамірена совєтська пропаганда, яка однією рукою нібито дає, а другою забирає, фальшуючи історію, вказує на кожному кроці на щораз страшніше поневолення українського народу комуністичною Росією, на постійне і зловісне зусилля Кремля, ‘навіки з’єднавши’ Україну з Росією, знищити в українському народі найменшу думку, найменше прагнення про самостійність України, про її відокремлення від свого відвічного північного ворога“. Своєю редундантністю автор досягнув зовсім відворотної мети. Якби ми самі не були українцями, ми б подумали: „Так вам і треба, дурням, ще замало вас Москва нищить!“ Будучи українцями, відкладаємо тільки газету з несмаком і соромом. На щастя, радянські пропагандисти так само настирливо редундантні, це їхній стиль, тому не висміють нашого автора. Тоді сором був би ще більший.
Може, знайшлося б більше поперших і пошостих, але не спадають на думку. Може, зараз спадуть, але тепер не спадають. В конклюзії а міг би сказати: пані українки і панове українці, не робіть цього всього, що вище описане, але це було б редундантне. Щоб не бути самоповторним, уживу іншої системи переліку: не від 1 до 6, а від а) до д):
а) менше коментуйте, а більше інформуйте;
б) не говоріть, коли нема про що, зокрема зі мною (хіба що хочете відповідати за людиновбивство);
в) більше читайте літератури і преси дозрілих народів і перекладайте, що вдасться (хоч би тільки внутрішньо, для себе);
г) замініть на вашій полиці Симоненка Семенком, поставте поруч Миколу Холодного, ідолоклястичний есей Ігоря Костецького про трійцю „Кобзар - Каменяр - дочка Прометея“ і, може, ще когось (мене?);
ґ) не думайте, що я проти вас; навпаки, я вас навіть люблю, тільки терпіти вас не можу;
д) а так, узагалі, то будьте здорові.
Журнал „Сучасність“, 1988 р.