Чому вони там?..
…а ми - тут!
Богословська Інна Германівна - особисті амбіції. Богословська не може забути поразки Озимого покоління та Віче (безумовно вона не згодна, що це поразки), тому намагатиметься пройти в парламент самостійно через президентські вибори. Але, крім причини існує також наслідок, який полягає у тому, що Богословська всього лише перехоплює голоси критично налаштованих східняків, щоб ті не проголосували за про- та пост-помаранчевих кандидатів. Про те, чому це важливо - у наступному дописі.
Бродський Михайло Юрійович - трибуна. Бродський відчуває брак уваги з боку ЗМІ, незважаючи на те, що йому є що сказати. Плюс, Партія вільних демократів зобов’язує.
Гриценко Анатолій Степанович - бажання стати суб’єктом, впливовою, хоч і не обов’язково чисельною силою у українській політиці (скоріш за все у блоці партій).
Костенко Юрій Іванович - популяризація ідей Української народної партії. Цілком можливо, що для більшої квоти під час входження у чергову реінкарнацію блоку Наша Україна.
Литвин Володимир Михайлович - сумний досвід спікерства і небалотування, після якого Литвин програв парламентські вибори 2006 року.
Мороз Олександр Олександрович - надія, що президентські вибори допоможуть на майбутніх парламентських. Надія марна.
Пабат Олександр Вікторович - великий знак питання.
Противсіх Василь Васильович - технічний кандидат «від» ПР, хоча на сайт для нього чомусь поскупилися. Очевидно, через несумісність електорату Противсіха та інтернету.
Ратушняк Сергій Миколайович - технічний кандидат ймовірно від БЮТ, але його риторика вигідна також ПР. [У сайту Ратушняка американський гостинґ :]
Рябоконь Олег Васильович - скоріш за все бажання потрапити у велику українську політику. Міг бути технічним кандидатом БЮТ, але як для технічного кандидата він має (має?) замало проплачених сюжетів у новинах.
Симоненко Петро Миколайович - нагадування про себе та про свою партію. У становищі КПУ треба використовувати кожну нагоду, оскільки перше ж не потрапляння в парламент маргіналізує компартію зі швидкістю СДПУ (о).
Супрун Людмила Павлівна - власні політичні амбіції. Можливо, елемент технічного кандидатства на користь Тимошенко.
Тимошенко Юлія Володимирівна - перемога.
Тігіпко Сергій Леонідович - повернутися у велику українську політику, можливо, на високу посаду. На відмінно від Яценюка Тігіпко не може претендувати на друге місце (хоча вже практично застовпив за собою третє), оскільки він топчеться не на тому електоральному полі.
Тягнибок Олег Ярославович - популяризація ідей ВО Свобода; потреба трибуни, без якої Тягнибок одразу втрачає політичну вартість [У сайту Тягнибока також американський гостинґ, так само як і у веб-сторінки ВО Свобода].
Ющенко Віктор Андрійович - найскладніший випадок. Можна лише здогадуватися про правдиві наміри, але серед них точно є такі: сподівання на диво (наприклад, дефолт), плани згуртувати після виборів всі помірні націоналістичні сили (причому, необов’язково у форматі парламенту), бажання позбутися докорів сумління «що було б, якби я висунув кандидатуру» (адже є позитивні приклади не рейтингових президентів, що перемагали), бажання пояснити народу (та історії), що ці 5 років не були провальними, залишити по собі гарні спогади (між іншим, президент, що свідомо йде на вибори на набирає кілька відсотків - приклад можновладця, що не чіпляється за своє крісло, не вдається до фальсифікацій).
Янукович Віктор Федорович - перемога. Довести, що поразка у 2004 році була несправедливою.
Яценюк Арсеній Петрович - намагання потрапити за рахунок західного електорату у другий тур і там перемогти. Це не вийде, тому залишається працювати на майбутнє своєї партії Фронт змін.