Остап Вишня. ДО ТИХ, ЩО ПОЗА УКРАЇНОЮ СУЩІ
Остап Вишня
ДО ТИХ, ЩО ПОЗА УКРАЇНОЮ СУЩІ
Я не знаю, як ми з вами, читачі наші, назвемо тих, що поза Україною їх червоний Жовтень, сказати б, «запросив», щоб вони не образились.
Свято ж у нас иепер оце, так ми не лаятимамось.
Чого нам лаятись? Ми краще до них так, як їм і належить:
«Панове й господа».
Невважаючи на всю вашу допомогу, більшовики, а разом із ними всі робітники й селяни, не впали через два тижні, як про це ви й писали, й говорили.
Не впали вони й потім, через два тижні.
Уявіть собі, що й після цих двох тижнів вони так само не впали.
І отак всі десять років революції вони не падали чероез кожні два тижні.
Прожили вони, не падавши, й цілих десять років, - живуть і далі й не кашляють.
Живуть, значить, більшовики, а з ними живуть робітникик й селяни.
Як живуть?
Жити під більшовиками, як сказати вам по правді, дуже тяжко.
Ви ж самі знаєте, що більшовики звірі, а не люди.
Ніколи ви не бачили живого більшовика?
Це-жах.
Зуби в них великі-великі. І гострі.
Як зробить отак: «Гам!» - так аж мороз поза шкурою ходить.
Живих дітей їдять.
Їй-богу, правда!
В кожному селі сидить у ячейці такий більшовик, щомісяця на молодику пише декрет голові сільської Ради:
«Завтра - молодик. Наказую приставити мені з такого-то кутка дівчинку 3-х місяців. Я її з’їм, бо без чоловічого м’яса мені жити ніяк нідзя».
Що вже плачу материнського, що вже голосіння! Та нічого не вдієш: треба давати. І дають!
Ви з нас тільки ж 300 літ пили й пили, а ці, мабуть, і за 1000 років не вгамуються.
Боже наш, боже наш…
Та хіба ж це все?
А що вони з вашими маєтками та з землею зробили!
Селянам пороздавали. Пороздавали й кричать:
- Обробляй. Уродить - мели, їж або продавай.
Кріпацьке право повернули.
І нещасні селяни тепер землю обробляють. Усю. І свою, й колишню поміщицьку.
Отакі більшовики!
І це ще не все.
Колись у нас були справники, і земські начальники, і губернатори. Та кого тільки в нас не було, що нами керували.
А більшовики як присікались:
- Самі собою керуйте. Самі над собою начальникуйте. До няньок позвикали. Ми - вам!..
І доводиться тепер страждати: то в сільраду тебе виберуть, то до виконкому, а то до самого ВУЦВКу або до ЦВК СРСР.
Та їдь тоді до столиці та й засідай. Та хоч би ж так: посидів би - та й вже. А то ні: скажи їм, як державою керувати, розкажи їм, як господарство налагодити, порадь, як із грошима, як із школами, як те, друге, дксяте.
Ви, спасибі вам, самі нами керували, ніколи, дай боже вам здоров’я, не питали нас, чого нам потрібно, чого нам треба, щоб нам краще жилося… Віддаш, було, вам останню корову й живеш собі потихеньку, як бог приказав.
А як, коли неспокійний заявить, було, вам про те, що йому треба, пошлете його, спасибі вам, або в Вологодську губернію, або у Наримський край. Сидіть він там собі тихо та мирно й не ворушиться.
Відпочивати тобі нема коли. Радіо це по селах позаводили, спати не дають.
До того повиснажувано, до того нас позамотувано, що як про все згадаємо, так не те, що за ломаку, а й за голоблю хапатись хочеться.
І це за десять років.
Усього тільки за десять років.
Що воно далі буде, не знаємо.
* * *
Ну, а ви як там?
Цілуєте князів та гетьманів?
Цілуйте й далі, пошли вам, господи, довгі губи та слизького язика.
Щоб поцілувавши, ще й лизнули.
Князям та попам це дуже приємно, бо ж тоді краще житиметься.
Бувайте!
З десятими вас роковинами життя вашого закордонного.