Терор vs інтеграція
Написано для порталу tsn.ua
Що читаємо? Що читаємо? Монографію російського історика Климентія Федевича "Галицькі українці у Польщі. 1920-1939 рр. (Інтеграція галицьких українців до Польської держави у 1920-1930-ті рр.)" (Київ, видавництво «Основа», 2009). Автор позиціонує себе як дослідник, не пов'язаний з українською чи польською історичною школою.
Що цікавого? Після програної в липні 1919 р. війни галичанам довелося шукати своє місце у Речі Посполитій, відновленій на руїнах двох імперій. До березня 1923 р. були надії, що Ліга Націй не визнає приналежність Східної Галичини до Польщі, цього активно домагався екзильний уряд Західно-Української Народної Республіки на чолі з президентом Євгеном Петрушевичем. І коли рада послів держав Антанти визнала окуповану поляками Галичину частиною Польщі, перед українцями постало питання, що робити далі.
Вже у 1922-1923 рр. галичани отримали паспорти Речі Посполитої та всі громадянські права та обов'язки, включно зі службою у війську. Першою протягнула руку Польській державі Українська греко-католицька церква, очолювана митрополитом Андреєм Шептицьким. За лояльність церква почала отримувати від держави кошти в кілька мільйонів злотих щорічно. Глава львівського греко-католицького єпископства Шептицький отримував зі скарбниці близько 800 злотих, а, для прикладу, "начальник держави" Юзеф Пілсудський - тисячу.
Спроби окремих офіцерів Української Галицької армії, армії ЗУНР, вести партизанську війну, яка в окремих місцевостях тривала до 1925 р., через ефективну протидію польської армії та пасивність селян, закінчилася нічим. Отже, крім еміграції, найбільш реальною стратегією більшості галичан стала інтеграція в польське суспільство.
Важливий нюанс - "до половини представників галицького селянства не мали чітко вираженої сучасної національної самосвідомості". Люди ідентифікували себе в першу чергу як "тутейші", "місцеві", "католики", "греко-католики", "русини", "руські", "руснаки", "мазури", "подоляки", "латинники" тощо, і тільки в другу чергу як "українці" чи "поляки". І весь означений період йшла боротьба "за душі" східнослов'янського населення краю. Поліцейський документ зберіг факт, що ще в січні 1939 р. священик УГКЦ Петро Івахов з села під Тернополем переконував парафіян називатися не русинами, а українцями - бо це, мовляв, те саме, що й бути греко-католиками.
Зміна ідентичності з української на польську та навпаки - звичайна, на ті часи, річ. Так, Йозеф Вонтух, син загиблого в 1918 р. під час оборони Львова від українців, під час Другої світової записався до дивізії СС "Галичина" й загинув у бою під Бродами. А бойовик Української військової організації Пасик, який на початку 20-х років брав участь у вбивстві "колаборанта", лідера хліборобської партії Сидора Твердохліба, під час ув'язнення почав солідаризуватися з польськими в'язнями і перейшов на польську мову.
Про обмеженість національного та політичного світогляду населення промовляють численні факти зустрічі радянських військ у "золотому вересні" уквітчаними арками з синьо-жовтою символікою, зображенням тризуба і галицького лева. Причому, це мало місце як у селах, які контролювалися членами Організації українських націоналістів, так і там, де були сильними позиції Компартії Західної України.
Попри поширені стереотипи міжнаціональне насильство в 20-30-ті роки не грало такої ролі як про це може здаватися зі спогадів і мемуарної літератури: "Кількість жертв від рідкісних загострень... була мінімальною і не могла зупинити процес державної інтеграції українців". Натомість, були дуже міцними традиції бійок між своїми: село на село, вулиця на вулицю. Член ОУН Михайло Кузьминський писав про звичаї його села Наконечного неподалік Перемишля - "...дуже сильно билися. З того кінця [села] на той не мав права піти, ані до дівки, ніде. Билися до смерті".
Гімназист і підпільник Володимир Гоцький описував своїх земляків - "національно вони мало підготовлені, про УВО нічого не знають, про "Просвіту" не хочуть чути. Вічні нарікання на панів і злодійські пригоди - це й був їх світ".
Але при цьому абсолютна більшість мемуаристів згадують не "злодійство" земляків, а відплатні акції польської влади. Найчастіше йдеться про 1930-й, політику "пацифікації", умиротворення, внаслідок якої по селах було побито шпіцрутенами або різками до декількох десятків людей. Пізніше, через отримані травми, померли семеро осіб. Жорстокість влади автор пояснює помстою за зливу підпалів польських господарств, яка прокотилася "кресами" роком раніше. До речі, в більшості випадків жертвами нападів ставали не місцеві поляки, а колоністи-"осадники", яких уряд наділив землею, яку селяни вважали своєю.
"Пацифікація" виявилася глухим кутом політики Варшави. Відтак і "пілсудчики", і політики з Українського національно-демократичного об'єднання почали шукати форми співпраці. 1935 р. дійшло до створення спільного проурядового блоку на виборах до сейму та сенату.
Ветерани Першої світової та українсько-польської війни, об'єднані в "Молоду громаду", змогли швидко персонально інтегруватись у польське суспільство через бізнес та громадсько-політичну роботу. Приміром, Юліан Шепарович посів керівну посаду в "Центросоюзі", Андрій Мельник очолив лісове господарство УГКЦ, а Любомир Макарушка навіть був обраний послом до сейму.
Ідея державної незалежності протягом всього періоду залишалася провідною як для легалістів з УНДО, Фронту національної єдності, соціал-радикалів, так і для нелегалів з УВО-ОУН. Останні "були постійним джерелом інформаційних приводів... котрі створювали враження запеклості польсько-українського протистояння". Автор підкреслює, що більша частина терактів була "демонстративною", обходилася без жертв.
Вперше ж постріли прогриміли у Львові в листопаді 1921 р., коли керівник бойового відділу УВО, 20-річний Стефан Федак здійснив замах на Пілсудського та воєводу Грабського. Бойовик просидів у в'язниці менше трьох років, вийшов на волю за амністією, і після короткої еміграції повернувся додому й почав працювати в "Маслосоюзі", чільній організації кооперативного руху.
У середині 20-х крайовий комендант УВО Юліан Головінський створив "летючу групу" для проведення експропріацій, до неї входили два десятки осіб. Після смерті сотника, застреленого поліцейськими, відповідальними за неспокій влади стають представники молодшої генерації - Степан Бандера, Микола Лебідь, Роман Шухевич (на його рахунку успішний атентат на куратора Львівського шкільного округу Станіслава Собінського).
Найбільший резонанс викликали вбивства міністра внутрішніх справ Броніслава Пєрацького ("за пацифікацію"), співробітника радянського консульства Майлова ("за голод в УРСР") та директора Української академічної гімназії Івана Бабія. В 1936-му Бандера свідчив на львівському процесі, що педагога та колишнього офіцера УГА було покарано не за лояльність Польській державі, а за те, що він "свідомо боровся проти українського революційного підпілля, виказуючи... українських гімназистів, студентів, членів і прибічників ОУН і підмовляв учнів своєї гімназії стати поліцейськими донощиками".
За даними історика ОУН Петра Мірчука, за 1929-1934 рр. за політичними мотивами було засуджено 1024 українця на загальний термін понад дві тисячі років. Було винесено 4 смертних і 16 пожиттєвих вироків.
З дорослішанням чимало оунівців поступово відходили від революційної діяльності, поринаючи в бізнес чи особисті справи. Показовою є історія майбутнього головнокомандувача УПА Шухевича. Під час відсидки у концтаборі в Березі-Картузькій він задумав, а після виходу на волю створив рекламну фірму "Фама". Майже всі його співробітники були членами ОУН й віддавав по 100 злотих із зарплати у фонд організації.
Лідер пресового ринку газета "Діло" надала "Фамі" 75% знижку на розміщення оголошень, видавничий концерн Івана Тиктора - 65%... Бізнес-вправність та довіра з боку керівників "Центросоюзу", "Маслосоюзу", інших кооперативів дозволили Шухевичу швидко стати на ноги.
Компанія справно платила податки, поліція була в курсі щодо минулого підприємців, але не мала до чого причепитися. Більше того - "Фама" першою з українських бізнесів відійшла від популярного на Галичині гасла "свій до свого по своє", почавши співпрацю з поляками, розміщала оголошення в краківських і варшавських часописах, виконувала замовлення для кінотеатрів, де йшли стрічки польською мовою. На початку 30-х таке було неможливо уявити.
У "Фами" були всі шанси за кілька років стати найбільшою компанією Галичини. Але коли в 38-му, внаслідок кризи у Чехословацькій республіці, виникло автономне, а згодом і незалежне утворення Карпатська Україна, Шухевич з товаришами відразу подалися захищати її свободу. Тим часом у Львові відбулося засідання провідних українських фірм, які вирішили скинутися на фінансування закарпатських січовиків, одним із командирів яких став "поручник Борис Щука".
У грудні 1938 р. українські посли внесли до сейму проект національної автономії. За ним Галицько-Волинська земля самостійно вирішувала б усі питання, крім зовнішньої політики, фінансів та армії. Народ відреагував на декларацію УНДО зменшенням податкових платежів, на Тернопільщині - аж на 40%! Українські діти в школах перестали вітати вчителів польською мовою. ОУН розпочала підготовку широкомасштабної акції підпалів господарств "осадників", приурочену до початку "національного повстання".
Рада міністрів Речі Посполитої відреагувала розробкою програми посилення польської присутності в Східній Малопольщі (назва регіону в офіційних документах) аж до "державної асиміляції непольських народів". Реалізувати антиукраїнські плани до початку війни влада не встигла. 3 вересня 1939 р. лідер національних демократів Василь Мудрий заявив з трибуни сейму, що "перед обличчям смертельної небезпеки" українці залишаються відданими своїй державі. Десятки тисяч українців одягли військові мундири і взяли участь у спротиві німцям, а після 17 вересня - і радянським "визволителям".
Фраза. "Українські фірми, банки, кооперативи, селянські господарства, сільські общини, культурно-просвітні організації, лікарні, гімназії, школи, структури греко-католицької церкви і т.ін. не могли нормально існувати і розвиватися без налагодження конструктивних відносин з державною владою Польщі".
Що читаємо? Що читаємо? Монографію російського історика Климентія Федевича "Галицькі українці у Польщі. 1920-1939 рр. (Інтеграція галицьких українців до Польської держави у 1920-1930-ті рр.)" (Київ, видавництво «Основа», 2009). Автор позиціонує себе як дослідник, не пов'язаний з українською чи польською історичною школою.
Що цікавого? Після програної в липні 1919 р. війни галичанам довелося шукати своє місце у Речі Посполитій, відновленій на руїнах двох імперій. До березня 1923 р. були надії, що Ліга Націй не визнає приналежність Східної Галичини до Польщі, цього активно домагався екзильний уряд Західно-Української Народної Республіки на чолі з президентом Євгеном Петрушевичем. І коли рада послів держав Антанти визнала окуповану поляками Галичину частиною Польщі, перед українцями постало питання, що робити далі.
Вже у 1922-1923 рр. галичани отримали паспорти Речі Посполитої та всі громадянські права та обов'язки, включно зі службою у війську. Першою протягнула руку Польській державі Українська греко-католицька церква, очолювана митрополитом Андреєм Шептицьким. За лояльність церква почала отримувати від держави кошти в кілька мільйонів злотих щорічно. Глава львівського греко-католицького єпископства Шептицький отримував зі скарбниці близько 800 злотих, а, для прикладу, "начальник держави" Юзеф Пілсудський - тисячу.
Спроби окремих офіцерів Української Галицької армії, армії ЗУНР, вести партизанську війну, яка в окремих місцевостях тривала до 1925 р., через ефективну протидію польської армії та пасивність селян, закінчилася нічим. Отже, крім еміграції, найбільш реальною стратегією більшості галичан стала інтеграція в польське суспільство.
Важливий нюанс - "до половини представників галицького селянства не мали чітко вираженої сучасної національної самосвідомості". Люди ідентифікували себе в першу чергу як "тутейші", "місцеві", "католики", "греко-католики", "русини", "руські", "руснаки", "мазури", "подоляки", "латинники" тощо, і тільки в другу чергу як "українці" чи "поляки". І весь означений період йшла боротьба "за душі" східнослов'янського населення краю. Поліцейський документ зберіг факт, що ще в січні 1939 р. священик УГКЦ Петро Івахов з села під Тернополем переконував парафіян називатися не русинами, а українцями - бо це, мовляв, те саме, що й бути греко-католиками.
Зміна ідентичності з української на польську та навпаки - звичайна, на ті часи, річ. Так, Йозеф Вонтух, син загиблого в 1918 р. під час оборони Львова від українців, під час Другої світової записався до дивізії СС "Галичина" й загинув у бою під Бродами. А бойовик Української військової організації Пасик, який на початку 20-х років брав участь у вбивстві "колаборанта", лідера хліборобської партії Сидора Твердохліба, під час ув'язнення почав солідаризуватися з польськими в'язнями і перейшов на польську мову.
Про обмеженість національного та політичного світогляду населення промовляють численні факти зустрічі радянських військ у "золотому вересні" уквітчаними арками з синьо-жовтою символікою, зображенням тризуба і галицького лева. Причому, це мало місце як у селах, які контролювалися членами Організації українських націоналістів, так і там, де були сильними позиції Компартії Західної України.
Попри поширені стереотипи міжнаціональне насильство в 20-30-ті роки не грало такої ролі як про це може здаватися зі спогадів і мемуарної літератури: "Кількість жертв від рідкісних загострень... була мінімальною і не могла зупинити процес державної інтеграції українців". Натомість, були дуже міцними традиції бійок між своїми: село на село, вулиця на вулицю. Член ОУН Михайло Кузьминський писав про звичаї його села Наконечного неподалік Перемишля - "...дуже сильно билися. З того кінця [села] на той не мав права піти, ані до дівки, ніде. Билися до смерті".
Гімназист і підпільник Володимир Гоцький описував своїх земляків - "національно вони мало підготовлені, про УВО нічого не знають, про "Просвіту" не хочуть чути. Вічні нарікання на панів і злодійські пригоди - це й був їх світ".
Але при цьому абсолютна більшість мемуаристів згадують не "злодійство" земляків, а відплатні акції польської влади. Найчастіше йдеться про 1930-й, політику "пацифікації", умиротворення, внаслідок якої по селах було побито шпіцрутенами або різками до декількох десятків людей. Пізніше, через отримані травми, померли семеро осіб. Жорстокість влади автор пояснює помстою за зливу підпалів польських господарств, яка прокотилася "кресами" роком раніше. До речі, в більшості випадків жертвами нападів ставали не місцеві поляки, а колоністи-"осадники", яких уряд наділив землею, яку селяни вважали своєю.
"Пацифікація" виявилася глухим кутом політики Варшави. Відтак і "пілсудчики", і політики з Українського національно-демократичного об'єднання почали шукати форми співпраці. 1935 р. дійшло до створення спільного проурядового блоку на виборах до сейму та сенату.
Ветерани Першої світової та українсько-польської війни, об'єднані в "Молоду громаду", змогли швидко персонально інтегруватись у польське суспільство через бізнес та громадсько-політичну роботу. Приміром, Юліан Шепарович посів керівну посаду в "Центросоюзі", Андрій Мельник очолив лісове господарство УГКЦ, а Любомир Макарушка навіть був обраний послом до сейму.
Ідея державної незалежності протягом всього періоду залишалася провідною як для легалістів з УНДО, Фронту національної єдності, соціал-радикалів, так і для нелегалів з УВО-ОУН. Останні "були постійним джерелом інформаційних приводів... котрі створювали враження запеклості польсько-українського протистояння". Автор підкреслює, що більша частина терактів була "демонстративною", обходилася без жертв.
Вперше ж постріли прогриміли у Львові в листопаді 1921 р., коли керівник бойового відділу УВО, 20-річний Стефан Федак здійснив замах на Пілсудського та воєводу Грабського. Бойовик просидів у в'язниці менше трьох років, вийшов на волю за амністією, і після короткої еміграції повернувся додому й почав працювати в "Маслосоюзі", чільній організації кооперативного руху.
У середині 20-х крайовий комендант УВО Юліан Головінський створив "летючу групу" для проведення експропріацій, до неї входили два десятки осіб. Після смерті сотника, застреленого поліцейськими, відповідальними за неспокій влади стають представники молодшої генерації - Степан Бандера, Микола Лебідь, Роман Шухевич (на його рахунку успішний атентат на куратора Львівського шкільного округу Станіслава Собінського).
Найбільший резонанс викликали вбивства міністра внутрішніх справ Броніслава Пєрацького ("за пацифікацію"), співробітника радянського консульства Майлова ("за голод в УРСР") та директора Української академічної гімназії Івана Бабія. В 1936-му Бандера свідчив на львівському процесі, що педагога та колишнього офіцера УГА було покарано не за лояльність Польській державі, а за те, що він "свідомо боровся проти українського революційного підпілля, виказуючи... українських гімназистів, студентів, членів і прибічників ОУН і підмовляв учнів своєї гімназії стати поліцейськими донощиками".
За даними історика ОУН Петра Мірчука, за 1929-1934 рр. за політичними мотивами було засуджено 1024 українця на загальний термін понад дві тисячі років. Було винесено 4 смертних і 16 пожиттєвих вироків.
З дорослішанням чимало оунівців поступово відходили від революційної діяльності, поринаючи в бізнес чи особисті справи. Показовою є історія майбутнього головнокомандувача УПА Шухевича. Під час відсидки у концтаборі в Березі-Картузькій він задумав, а після виходу на волю створив рекламну фірму "Фама". Майже всі його співробітники були членами ОУН й віддавав по 100 злотих із зарплати у фонд організації.
Лідер пресового ринку газета "Діло" надала "Фамі" 75% знижку на розміщення оголошень, видавничий концерн Івана Тиктора - 65%... Бізнес-вправність та довіра з боку керівників "Центросоюзу", "Маслосоюзу", інших кооперативів дозволили Шухевичу швидко стати на ноги.
Компанія справно платила податки, поліція була в курсі щодо минулого підприємців, але не мала до чого причепитися. Більше того - "Фама" першою з українських бізнесів відійшла від популярного на Галичині гасла "свій до свого по своє", почавши співпрацю з поляками, розміщала оголошення в краківських і варшавських часописах, виконувала замовлення для кінотеатрів, де йшли стрічки польською мовою. На початку 30-х таке було неможливо уявити.
У "Фами" були всі шанси за кілька років стати найбільшою компанією Галичини. Але коли в 38-му, внаслідок кризи у Чехословацькій республіці, виникло автономне, а згодом і незалежне утворення Карпатська Україна, Шухевич з товаришами відразу подалися захищати її свободу. Тим часом у Львові відбулося засідання провідних українських фірм, які вирішили скинутися на фінансування закарпатських січовиків, одним із командирів яких став "поручник Борис Щука".
У грудні 1938 р. українські посли внесли до сейму проект національної автономії. За ним Галицько-Волинська земля самостійно вирішувала б усі питання, крім зовнішньої політики, фінансів та армії. Народ відреагував на декларацію УНДО зменшенням податкових платежів, на Тернопільщині - аж на 40%! Українські діти в школах перестали вітати вчителів польською мовою. ОУН розпочала підготовку широкомасштабної акції підпалів господарств "осадників", приурочену до початку "національного повстання".
Рада міністрів Речі Посполитої відреагувала розробкою програми посилення польської присутності в Східній Малопольщі (назва регіону в офіційних документах) аж до "державної асиміляції непольських народів". Реалізувати антиукраїнські плани до початку війни влада не встигла. 3 вересня 1939 р. лідер національних демократів Василь Мудрий заявив з трибуни сейму, що "перед обличчям смертельної небезпеки" українці залишаються відданими своїй державі. Десятки тисяч українців одягли військові мундири і взяли участь у спротиві німцям, а після 17 вересня - і радянським "визволителям".
Фраза. "Українські фірми, банки, кооперативи, селянські господарства, сільські общини, культурно-просвітні організації, лікарні, гімназії, школи, структури греко-католицької церкви і т.ін. не могли нормально існувати і розвиватися без налагодження конструктивних відносин з державною владою Польщі".