Kryvenka.net
Написано для газети "Левый берег"
Тринадцятого травня Сашкові Кривенку виповнилося б сорок сім років. У цей день у Львові, Києві та всюди друзі, навіть ті, які не п’ють, перехилять за нього чарку. І, за традицією, світло сумуватимуть і згадуватимуть бувальщини, на межі історичних анекдотів, з його блискучого й водночас розхристаного життя.
редакція тижневика "Post-Поступ", зіскановано з архіву Володимира Павліва
Для сучасної української журналістики та публіцистики - він один з наріжних каменів, між В’ячеславом Чорноволом і Сергієм Набокою. Дуже різні за долею, об’єднані хіба передчасною смертю в дорозі, вони стали фундаторами небувалих ще двадцять років тому форматів - першої масової некомуністичної газети, першого незалежного інформагентства, першого непідцензурного «товстого» журналу і, нарешті, першого розмовного інтернет-радіо. Коли слова «подкаст» ніхто не знав, та й не було, здається, тоді цього слова.
За всіх не казатиму - але нині таких людей реально не вистачає. Вожаків не за посадою, а за породою. Креативних. Небайдужих. Сміливих. Здатних і на чин, і на слово.
Кривенкові вдалося написати універсальний текст на всі часи. Називається він «Україна маргінальна». Сьогодні можна сміливо зняти лапки. Так, Україна - маргінальна. І ті, які мислять і працюють, так би мовити, україноцентрично - на маргінесах. І чим далі, тим, здається, швидше й глибше. До тих, хто свідомо і давно у внутрішній еміграції у власній країні, експрес-методом додають тих, хто намагався грати по правилах, які в процесі пізнання виявилися понятіямі.
«Не люблю нинішню Україну, …державу - виплід безхребетної і тупої посткомуністичної еліти та рагульської маси» - писав сімнадцять років тому Кривенко, а здається, що цій колонці усього кілька годин і вона написана, як кажуть, «на злобу дня».
А це ніби про нашу нинішню владу, і про найхаризматичнішу їй опозицію - «Неможливо любити не лише клерків-хапуг, а й непідкупних патріотів, які розуміють раtrіа як стару діву в вишиванці й незатрасканому вінку або як - гідроцефала з налитими кров’ю очима при слові «москаль» або «жид».
Весь текст, який легко знайти, забивши у пошуковик три слова «маргінальна+Україна+Кривенко», уміщається на парі сторінок. Та це не применшує історичної ваги маніфесту. Тоді, в 93-му, такий радикальний вияв змагу за неньку здавався екстремістським рецептом з «Поваренной книги анархиста». А виявився веселим і сумним, водночас, передбаченням.
Кривенко був геній поєднування непоєднуваного, в житті та творчості. Хоча, зря я таке написав - припускаю, що від останнього слова Сашка б знудило. Високі люди не люблять високих слів.
Сашкові маргіналії наскрізно пронизує біль і іронія. А також, перефразуючи Гарібальді, чітке усвідомлення, що процес виборення держави вже завершено, залишилося зовсім трохи - знайти-створити українців. «Сьогодні на часі… її [держави] захист - політичний, військовий, економічний, культурний, соціальний, екологічний. Захист не лише від Росії, а й від Заходу».
Ті, хто мали б запропонувати суспільству альтернативу безкінечному здичавінню, сліпі, за Кривенком - вузьколобі та забичені. Тому пошук «нових людей» і «молодої крові» починається і закінчується на Дмитрові Павличкові (з анналів - «ціною лизоблюдства сприяв формуванню цієї нації») та Левкові Лук’яненку. Навіть не смішно. Це повернення далеко назад, навіть не у 89-й, коли аксакали національної ідеї були молодішими, а ми наївнішими. Це тупик ім. Старої України. Яка не здатна запропонувати нічого світові і маючи лише 19 років від народження виглядає інвалідом на помочах. Привіт, бабі Парасці.
Читаємо далі. «Жлобно правити тризну за померлими від голоду 33-го в оперному театрі» - це про все минуле п’ятиріччя. «Заунивно» бути наприкінці XX століття січовим стрільцем» - це у жовтні 1993-го сказано про Тимошенко січня 2010-го.
Його публіцистичний песимізм - «моральний імператив «пан або пропав» вигадали наші предки лише для того, аби закамуфлювати неминучий вислід українського буття - звісно ж, що пропав» - різко контрастує з «підстаркуватим і зовсім юним», як було сказано в іншій, написаній ним статті, життєлюбством. Він любив Україну не містичну, яка існує в уявленнях Віктора Ющенка та дореволюційних збірниках з етнографії, а реальну, модерну, різну, багатоголосу. Може тому, що сам народжений у родині переселенців зі «східної» Вінничини у «західному» Львові.
Він був душею та громовідводом легендарного «Post-Поступу», газети ідеалістичного покоління, яке поєднувало людей дуже різного віку. Генерації, голос якої чітко звучав на початку і в першій половині 90-х, а потім якось надто швидко розчинився в какофонії дегенерації.
Видана вже після смерті Кривенка антологія найкращих текстів «газети нашої мрії» фіксує знакомиті дискусії, дати, обличчя. Одна з регулярних колонок головного редактора Кривенка порівнює газету з гільйотиною - «щоби була впливова, шляхетна і влучна», але «трохи веселіша».
Коли всі навколо творили партії, від яких вже й сліду не залишилося, він створив, сам того не усвідомлюючи, першу соціальну мережу «поступівців». Тих, хто писав і тих, хто читав. Всіх, хто пам’ятає Олександра Кривенка.
Тринадцятого травня Сашкові Кривенку виповнилося б сорок сім років. У цей день у Львові, Києві та всюди друзі, навіть ті, які не п’ють, перехилять за нього чарку. І, за традицією, світло сумуватимуть і згадуватимуть бувальщини, на межі історичних анекдотів, з його блискучого й водночас розхристаного життя.
редакція тижневика "Post-Поступ", зіскановано з архіву Володимира Павліва
Для сучасної української журналістики та публіцистики - він один з наріжних каменів, між В’ячеславом Чорноволом і Сергієм Набокою. Дуже різні за долею, об’єднані хіба передчасною смертю в дорозі, вони стали фундаторами небувалих ще двадцять років тому форматів - першої масової некомуністичної газети, першого незалежного інформагентства, першого непідцензурного «товстого» журналу і, нарешті, першого розмовного інтернет-радіо. Коли слова «подкаст» ніхто не знав, та й не було, здається, тоді цього слова.
За всіх не казатиму - але нині таких людей реально не вистачає. Вожаків не за посадою, а за породою. Креативних. Небайдужих. Сміливих. Здатних і на чин, і на слово.
Кривенкові вдалося написати універсальний текст на всі часи. Називається він «Україна маргінальна». Сьогодні можна сміливо зняти лапки. Так, Україна - маргінальна. І ті, які мислять і працюють, так би мовити, україноцентрично - на маргінесах. І чим далі, тим, здається, швидше й глибше. До тих, хто свідомо і давно у внутрішній еміграції у власній країні, експрес-методом додають тих, хто намагався грати по правилах, які в процесі пізнання виявилися понятіямі.
«Не люблю нинішню Україну, …державу - виплід безхребетної і тупої посткомуністичної еліти та рагульської маси» - писав сімнадцять років тому Кривенко, а здається, що цій колонці усього кілька годин і вона написана, як кажуть, «на злобу дня».
А це ніби про нашу нинішню владу, і про найхаризматичнішу їй опозицію - «Неможливо любити не лише клерків-хапуг, а й непідкупних патріотів, які розуміють раtrіа як стару діву в вишиванці й незатрасканому вінку або як - гідроцефала з налитими кров’ю очима при слові «москаль» або «жид».
Весь текст, який легко знайти, забивши у пошуковик три слова «маргінальна+Україна+Кривенко», уміщається на парі сторінок. Та це не применшує історичної ваги маніфесту. Тоді, в 93-му, такий радикальний вияв змагу за неньку здавався екстремістським рецептом з «Поваренной книги анархиста». А виявився веселим і сумним, водночас, передбаченням.
Кривенко був геній поєднування непоєднуваного, в житті та творчості. Хоча, зря я таке написав - припускаю, що від останнього слова Сашка б знудило. Високі люди не люблять високих слів.
Сашкові маргіналії наскрізно пронизує біль і іронія. А також, перефразуючи Гарібальді, чітке усвідомлення, що процес виборення держави вже завершено, залишилося зовсім трохи - знайти-створити українців. «Сьогодні на часі… її [держави] захист - політичний, військовий, економічний, культурний, соціальний, екологічний. Захист не лише від Росії, а й від Заходу».
Ті, хто мали б запропонувати суспільству альтернативу безкінечному здичавінню, сліпі, за Кривенком - вузьколобі та забичені. Тому пошук «нових людей» і «молодої крові» починається і закінчується на Дмитрові Павличкові (з анналів - «ціною лизоблюдства сприяв формуванню цієї нації») та Левкові Лук’яненку. Навіть не смішно. Це повернення далеко назад, навіть не у 89-й, коли аксакали національної ідеї були молодішими, а ми наївнішими. Це тупик ім. Старої України. Яка не здатна запропонувати нічого світові і маючи лише 19 років від народження виглядає інвалідом на помочах. Привіт, бабі Парасці.
Читаємо далі. «Жлобно правити тризну за померлими від голоду 33-го в оперному театрі» - це про все минуле п’ятиріччя. «Заунивно» бути наприкінці XX століття січовим стрільцем» - це у жовтні 1993-го сказано про Тимошенко січня 2010-го.
Його публіцистичний песимізм - «моральний імператив «пан або пропав» вигадали наші предки лише для того, аби закамуфлювати неминучий вислід українського буття - звісно ж, що пропав» - різко контрастує з «підстаркуватим і зовсім юним», як було сказано в іншій, написаній ним статті, життєлюбством. Він любив Україну не містичну, яка існує в уявленнях Віктора Ющенка та дореволюційних збірниках з етнографії, а реальну, модерну, різну, багатоголосу. Може тому, що сам народжений у родині переселенців зі «східної» Вінничини у «західному» Львові.
Він був душею та громовідводом легендарного «Post-Поступу», газети ідеалістичного покоління, яке поєднувало людей дуже різного віку. Генерації, голос якої чітко звучав на початку і в першій половині 90-х, а потім якось надто швидко розчинився в какофонії дегенерації.
Видана вже після смерті Кривенка антологія найкращих текстів «газети нашої мрії» фіксує знакомиті дискусії, дати, обличчя. Одна з регулярних колонок головного редактора Кривенка порівнює газету з гільйотиною - «щоби була впливова, шляхетна і влучна», але «трохи веселіша».
Коли всі навколо творили партії, від яких вже й сліду не залишилося, він створив, сам того не усвідомлюючи, першу соціальну мережу «поступівців». Тих, хто писав і тих, хто читав. Всіх, хто пам’ятає Олександра Кривенка.