Робінгуди та бандити
Написано для порталу tsn.ua
Що читаємо? Книга американського дослідника Джефрі Бурдса «Советская агентура. Очерки истории СССР в послевоенные годы (1944-1948)» (Москва - Нью-Йорк, «Современная История», 2006). У виданні використані матеріали архівів спецслужб і органів безпеки Росії, України, Великобританії та США. Наклад - 500 примірників.
Що цікавого? У 1940-1947 рр. кількість проявів соціального бандитизму зросла в СРСР на 547%. Причому, майже дві третини всіх злочинів в ці роки припадає на вузьку смугу уздовж західного кордону - від Естонії до Галичини. УРСР давала третину випадків загальносоюзного криміналу, Сибір і Далекий Схід разом лише 6%, Москва та околиці - 5%.
«Советское государство сознательно смешивало осознанную политическую оппозицию режиму и уголовный террор». У 1944-1945 рр., за перші сімнадцять місяців повторної окупації Галичини та Волині було вбито 91615 «бандитов»! Для прикладу, в Литві за цей же період загинули 3935 антикомуністичних партизанів, в Білорусії - 3320, в Латвії - 925, в Естонії - 290. Водночас було захоплено живими 96446 упівців та оунівців, ще 41858 здалися в полон.
Документ секретного міжвідомчого органу - Головного управління по боротьбі з бандитизмом СРСР свідчить: з 1 січня 1945 по 1 грудня 1946 рр. на Західній Україні було вбито понад 72 тисячі «антисоветских бандитов» (для порівняння, звичайних кримінальників - 1329), заарештовано більше 102 тисяч, депортовано 11 тисяч родин (28570 осіб), вислано за звинуваченням у пособництві німецьким окупантам, службі в окупаційних органах влади, поліції понад 107 тис. осіб.
В 47-му році вивезли ешелонами ще 26644 родини (76192 людей, передусім жінок і дітей). В кінці року ще понад 60 тисяч українців були спрямовані на Далекий Схід - на роботу на шахтах. Всі ці демографічні втрати знекровлювали регіон, оскільки населення краю до початку описуваних подій складало близько 5,2 млн. осіб.
Часом кримінал використовував політичні гасла для прикриття злочинної діяльності. 8 січня 1947 р. підрозділ УПА в Іваничівському районі Волинської області стратив своїх вояків Тхорика та Лукашука - «были повешены, их трупы изуродованы, а около их тел установлен знак - … казнены УПА за воровство и бандитизм».
Архівний документ фіксує момент переговорів між АК та УПА - «в польском обществе много безответственных элементов… Они злоупотребляют авторитетом АК, грабят в личных целях и вымогают не только у украинцев, но и у поляков. Мы должны всеми силами их уничтожить». Але влада тим часом майже всі злочинні ексцеси приписувала українському, польському чи литовському підпіллю.
Відомий історик Ярослав Грицак колись писав про те, що галицькі селяни в приватних бесідах не надто ідеалізують «хлопців з лісу». Бурдс формулює дуже подібно - «бандиты наносили удары за пределами тех мест, где они базировались: бандиты в одном селе могли выглядеть робин гудами в другом».
Опорою радянської влади насправді були не відділи міліції чи МГБ, які нараховували по декілька десятків осіб, а десятки тисяч сексотів з цивільного населення. Використовували навіть підлітків 12-14 років, яких арештовували, залякували або навпаки задобрювали обіцянками взяти в льотчики тощо, й ті надавали потрібну інформацію. Чисельність тайняків, порівняно з довоєнними часами, виросла в три рази - у 1951 р. МВС СРСР мало на обліку понад 284 тисячі агентів, резидентів та інформаторів.
Серед більшовицької агентури було особливо багато поляків, які після кривавих подій на Волині стали природними союзниками радянської влади. У січні 1945 р. у Сновичах на Львівщині місцеві селяни допомогли виявити більше ста схронів, де переховувалися 74 українські підпільники. Через кілька днів УПА нанесла удар у відповідь: дев’ятеро поляків були заживо спалені.
Депортація поляків на територію ПНР страшно вдарила по агентурних мережах - у деяких районах чекісти втратили всіх конфідентів. Але водночас ця акція зіграла на національних почуттях західняків - створювалася ілюзія, що УРСР буде хоч і комуністичною, але українською державою - «власть добилась того, чего не удавалось сделать повстанцам».
Один із керівників Служби безпеки ОУН Ярослав Дьякон, псевдо - «Мирон», написав 20-сторінковий текст «Агентура НКВД-НКГБ у дії», який став ефективним посібником про те як виявляти шпигунів і донощиків. Документ виявився настільки точним, що «органи» його відразу поклали на стіл одному з «бандероловів» генерал-лейтенанту МВС Тимофієві Строкачу, а той переслав далі у Москву - аж до начальника ГУББ Леонтьєва.
До кінця 40-х більшість сільрад на заході країни існували на папері, реально ніхто не погоджувався їх очолювати після загибелі перших керівників. «Никто не хочет быть руководителем на селе, потому что днём его выбрали, а на следующее утро он повешен».
СБ закликала націоналістів до масового терору проти зрадників - «не жалеть ни взрослых членов семей, ни детей». Найактивніші агітатори за «владу Рад» ставали мішенню для націоналістів. Після того як селянин Іван Пришляк з Ново-Милятинського району на зборах заявив, що тих, хто не складе зброю, треба «вбивати як собак», протягом короткого часу невідомі закатували його дев’ятьох родичів. Згодом, під тиском народного невдоволення, тактика відплатних акцій змінюється. В інструкції від травня 45-го вимоги звучать інакше - «Проводите массовое уничтожение сексотов, но не взваливайте ответственность на членов их семей».
Обидві сторони практикували різні форми глуму над тілами загиблих - відповідно до ступеню провини та з метою залякування живих. Автор, який працював в архівах частин спеціального призначення, пише про «омерзительные фото» тіл упівців, над якими здійснювалося посмертне насильство.
Іноді у актів терору був дуже символічний зміст. Есбіст Грицук з Рівненщини показав на слідстві, що задушив жінку-українку, яка видала партизан НКВС, тією самою мотузкою, якою радянська спецгрупа задушила двох членів обласної СБ - «Нечая» та «Крука».
«Население смотрит на нас, как на приговорённых к смерти. Они сочувствуют нам, но не верят в наш успех и не хотят связывать с нами судьбу» - йшлося в одному з документів націоналістів. В 1945-1946 рр. було знищено майже 29 тисяч схронів.
В середині 1946 р. Служба безпеки ОУН приймає рішення перестати карати українців, лояльних до радянської влади, обмежившись зрадниками у власних лавах та «стрибками», членами т.зв. «истребительных» батальйонів. Останніх було близько 34 тис., кожен десятий з них був водночас агентом МГБ. Загалом за післявоєнні роки від рук націоналістів (та спецбоївок держбезпеки, які діяли під виглядом повстанців) загинуло близько 30 тисяч осіб, десь половина з яких були місцевими мешканцями.
Пропаганда УПА була спрямована передусім на залякування населення майбутніми репресіями та примусовою мобілізацією до Червоної Армії. Як наслідок - чоловіки масово втікали до лісу. Наприклад, у Добромильському районі Львівщини було внесено до мобілізаційних списків 258 осіб, але зголосилися до війська лише 14-ть.
На початку 47-го «совіти» беруть на озброєння нову тактику - активну інфільтрацію підпілля своєю агентурою. Сталін навіть усунув на півроку першого секретаря ЦК КП(б)У Микиту Хрущова, який політикою масового терору заганяв проблему всередину, а не вирішував її.
В 1948-му партія влаштувала чистку свого апарату в семи західноукраїнських областях. На підставі 19-сторінкового доносу друкарки львівського МГБ був заарештований прокурор області. Вказані факти - від убивства людей до привласнення грошей підтвердилися.
Спецбоївка МГБ, яка існувала під повстанським прикриттям, викрала в селі Підвисоцьке 17-річну Ніну Р-ку. В лісі її звіряче побили, «подвешивали вверх ногами, вводили в половой орган палку, а затем поочерёдно её изнасиловали». Насильство подібного штибу повинно було кидати тінь на бандерівців.
Фантастичною за своїми кривавими наслідками була спецоперація радянських органів, яка полягала в інфільтрації підпілля агентами-жінками. Це була реакція на активніше, ніж раніше, залучення до конспіративної діяльності саме українок. Керівником СБ м. Львова стала «Уляна», Юлія Паньків. Правда, влітку 1945 р. чекістам вдалося її перевербувати. Генерал-лейтенант Строкач називав її найціннішим агентом, зв'язок з нею здійснював особисто. В документах спецслужб є згадки про жіночий загін УПА, учасниці якого іноді видавали себе за радянських партизан, він діяв у Шумському районі Тернопільської області.
Масові облави, поголовні арешти не давали можливість СБ з’ясувати, хто справді був завербованим. Всіх не перевіриш. Почалася ескалація терору, яка грала на руку владі - населення було ладно її терпіти, аби вберегтись від бойовиків. Смертні вироки виносилися часто на підставі обмови та самообмови: хтось мав родичів у Червоній Армії, інша - носила молоко, як вважалося, «агентам НКВС», третя нібито мала сексуальний зв'язок з радянськими солдатами. Таких жінок називали «москальками», їхня доля була сумною. Прикметно, що дослідник зазначає, що есбісти не були садистами, вони були «солдатами, выполнявшими долг».
Фраза. «По мере того как во Львове и других местах возрастала активность экстремистских групп, рушились наши надежды опубликовать наше многотомное документальное исследование в Украине и для украинцев… Доходило даже до прямых угроз расправиться с нашими основными сотрудниками и их близкими». Як кажуть, «свежо предание, но верится с трудом».
Що читаємо? Книга американського дослідника Джефрі Бурдса «Советская агентура. Очерки истории СССР в послевоенные годы (1944-1948)» (Москва - Нью-Йорк, «Современная История», 2006). У виданні використані матеріали архівів спецслужб і органів безпеки Росії, України, Великобританії та США. Наклад - 500 примірників.
Що цікавого? У 1940-1947 рр. кількість проявів соціального бандитизму зросла в СРСР на 547%. Причому, майже дві третини всіх злочинів в ці роки припадає на вузьку смугу уздовж західного кордону - від Естонії до Галичини. УРСР давала третину випадків загальносоюзного криміналу, Сибір і Далекий Схід разом лише 6%, Москва та околиці - 5%.
«Советское государство сознательно смешивало осознанную политическую оппозицию режиму и уголовный террор». У 1944-1945 рр., за перші сімнадцять місяців повторної окупації Галичини та Волині було вбито 91615 «бандитов»! Для прикладу, в Литві за цей же період загинули 3935 антикомуністичних партизанів, в Білорусії - 3320, в Латвії - 925, в Естонії - 290. Водночас було захоплено живими 96446 упівців та оунівців, ще 41858 здалися в полон.
Документ секретного міжвідомчого органу - Головного управління по боротьбі з бандитизмом СРСР свідчить: з 1 січня 1945 по 1 грудня 1946 рр. на Західній Україні було вбито понад 72 тисячі «антисоветских бандитов» (для порівняння, звичайних кримінальників - 1329), заарештовано більше 102 тисяч, депортовано 11 тисяч родин (28570 осіб), вислано за звинуваченням у пособництві німецьким окупантам, службі в окупаційних органах влади, поліції понад 107 тис. осіб.
В 47-му році вивезли ешелонами ще 26644 родини (76192 людей, передусім жінок і дітей). В кінці року ще понад 60 тисяч українців були спрямовані на Далекий Схід - на роботу на шахтах. Всі ці демографічні втрати знекровлювали регіон, оскільки населення краю до початку описуваних подій складало близько 5,2 млн. осіб.
Часом кримінал використовував політичні гасла для прикриття злочинної діяльності. 8 січня 1947 р. підрозділ УПА в Іваничівському районі Волинської області стратив своїх вояків Тхорика та Лукашука - «были повешены, их трупы изуродованы, а около их тел установлен знак - … казнены УПА за воровство и бандитизм».
Архівний документ фіксує момент переговорів між АК та УПА - «в польском обществе много безответственных элементов… Они злоупотребляют авторитетом АК, грабят в личных целях и вымогают не только у украинцев, но и у поляков. Мы должны всеми силами их уничтожить». Але влада тим часом майже всі злочинні ексцеси приписувала українському, польському чи литовському підпіллю.
Відомий історик Ярослав Грицак колись писав про те, що галицькі селяни в приватних бесідах не надто ідеалізують «хлопців з лісу». Бурдс формулює дуже подібно - «бандиты наносили удары за пределами тех мест, где они базировались: бандиты в одном селе могли выглядеть робин гудами в другом».
Опорою радянської влади насправді були не відділи міліції чи МГБ, які нараховували по декілька десятків осіб, а десятки тисяч сексотів з цивільного населення. Використовували навіть підлітків 12-14 років, яких арештовували, залякували або навпаки задобрювали обіцянками взяти в льотчики тощо, й ті надавали потрібну інформацію. Чисельність тайняків, порівняно з довоєнними часами, виросла в три рази - у 1951 р. МВС СРСР мало на обліку понад 284 тисячі агентів, резидентів та інформаторів.
Серед більшовицької агентури було особливо багато поляків, які після кривавих подій на Волині стали природними союзниками радянської влади. У січні 1945 р. у Сновичах на Львівщині місцеві селяни допомогли виявити більше ста схронів, де переховувалися 74 українські підпільники. Через кілька днів УПА нанесла удар у відповідь: дев’ятеро поляків були заживо спалені.
Депортація поляків на територію ПНР страшно вдарила по агентурних мережах - у деяких районах чекісти втратили всіх конфідентів. Але водночас ця акція зіграла на національних почуттях західняків - створювалася ілюзія, що УРСР буде хоч і комуністичною, але українською державою - «власть добилась того, чего не удавалось сделать повстанцам».
Один із керівників Служби безпеки ОУН Ярослав Дьякон, псевдо - «Мирон», написав 20-сторінковий текст «Агентура НКВД-НКГБ у дії», який став ефективним посібником про те як виявляти шпигунів і донощиків. Документ виявився настільки точним, що «органи» його відразу поклали на стіл одному з «бандероловів» генерал-лейтенанту МВС Тимофієві Строкачу, а той переслав далі у Москву - аж до начальника ГУББ Леонтьєва.
До кінця 40-х більшість сільрад на заході країни існували на папері, реально ніхто не погоджувався їх очолювати після загибелі перших керівників. «Никто не хочет быть руководителем на селе, потому что днём его выбрали, а на следующее утро он повешен».
СБ закликала націоналістів до масового терору проти зрадників - «не жалеть ни взрослых членов семей, ни детей». Найактивніші агітатори за «владу Рад» ставали мішенню для націоналістів. Після того як селянин Іван Пришляк з Ново-Милятинського району на зборах заявив, що тих, хто не складе зброю, треба «вбивати як собак», протягом короткого часу невідомі закатували його дев’ятьох родичів. Згодом, під тиском народного невдоволення, тактика відплатних акцій змінюється. В інструкції від травня 45-го вимоги звучать інакше - «Проводите массовое уничтожение сексотов, но не взваливайте ответственность на членов их семей».
Обидві сторони практикували різні форми глуму над тілами загиблих - відповідно до ступеню провини та з метою залякування живих. Автор, який працював в архівах частин спеціального призначення, пише про «омерзительные фото» тіл упівців, над якими здійснювалося посмертне насильство.
Іноді у актів терору був дуже символічний зміст. Есбіст Грицук з Рівненщини показав на слідстві, що задушив жінку-українку, яка видала партизан НКВС, тією самою мотузкою, якою радянська спецгрупа задушила двох членів обласної СБ - «Нечая» та «Крука».
«Население смотрит на нас, как на приговорённых к смерти. Они сочувствуют нам, но не верят в наш успех и не хотят связывать с нами судьбу» - йшлося в одному з документів націоналістів. В 1945-1946 рр. було знищено майже 29 тисяч схронів.
В середині 1946 р. Служба безпеки ОУН приймає рішення перестати карати українців, лояльних до радянської влади, обмежившись зрадниками у власних лавах та «стрибками», членами т.зв. «истребительных» батальйонів. Останніх було близько 34 тис., кожен десятий з них був водночас агентом МГБ. Загалом за післявоєнні роки від рук націоналістів (та спецбоївок держбезпеки, які діяли під виглядом повстанців) загинуло близько 30 тисяч осіб, десь половина з яких були місцевими мешканцями.
Пропаганда УПА була спрямована передусім на залякування населення майбутніми репресіями та примусовою мобілізацією до Червоної Армії. Як наслідок - чоловіки масово втікали до лісу. Наприклад, у Добромильському районі Львівщини було внесено до мобілізаційних списків 258 осіб, але зголосилися до війська лише 14-ть.
На початку 47-го «совіти» беруть на озброєння нову тактику - активну інфільтрацію підпілля своєю агентурою. Сталін навіть усунув на півроку першого секретаря ЦК КП(б)У Микиту Хрущова, який політикою масового терору заганяв проблему всередину, а не вирішував її.
В 1948-му партія влаштувала чистку свого апарату в семи західноукраїнських областях. На підставі 19-сторінкового доносу друкарки львівського МГБ був заарештований прокурор області. Вказані факти - від убивства людей до привласнення грошей підтвердилися.
Спецбоївка МГБ, яка існувала під повстанським прикриттям, викрала в селі Підвисоцьке 17-річну Ніну Р-ку. В лісі її звіряче побили, «подвешивали вверх ногами, вводили в половой орган палку, а затем поочерёдно её изнасиловали». Насильство подібного штибу повинно було кидати тінь на бандерівців.
Фантастичною за своїми кривавими наслідками була спецоперація радянських органів, яка полягала в інфільтрації підпілля агентами-жінками. Це була реакція на активніше, ніж раніше, залучення до конспіративної діяльності саме українок. Керівником СБ м. Львова стала «Уляна», Юлія Паньків. Правда, влітку 1945 р. чекістам вдалося її перевербувати. Генерал-лейтенант Строкач називав її найціннішим агентом, зв'язок з нею здійснював особисто. В документах спецслужб є згадки про жіночий загін УПА, учасниці якого іноді видавали себе за радянських партизан, він діяв у Шумському районі Тернопільської області.
Масові облави, поголовні арешти не давали можливість СБ з’ясувати, хто справді був завербованим. Всіх не перевіриш. Почалася ескалація терору, яка грала на руку владі - населення було ладно її терпіти, аби вберегтись від бойовиків. Смертні вироки виносилися часто на підставі обмови та самообмови: хтось мав родичів у Червоній Армії, інша - носила молоко, як вважалося, «агентам НКВС», третя нібито мала сексуальний зв'язок з радянськими солдатами. Таких жінок називали «москальками», їхня доля була сумною. Прикметно, що дослідник зазначає, що есбісти не були садистами, вони були «солдатами, выполнявшими долг».
Фраза. «По мере того как во Львове и других местах возрастала активность экстремистских групп, рушились наши надежды опубликовать наше многотомное документальное исследование в Украине и для украинцев… Доходило даже до прямых угроз расправиться с нашими основными сотрудниками и их близкими». Як кажуть, «свежо предание, но верится с трудом».