Смолоскипи Січеславщини
Вийшло у тижневику «Левый берег»
Вчителі та письменники, робітники та інженери, сіоніст і український націоналіст, кобзар, священик і навіть останній дніпровський лоцман, який знав все про ненажерливі річкові пороги, - таким був би колективний портрет дніпропетровського дисидента 1960-1980-х років. За підрахунками дослідників, область посідає четверте місце за кількістю борців за національні та громадянські права в УРСР - після Києва, Львова та Івано-Франківщини.
Наразі відомі близько тридцяти імен незгодних - та кожен прагнув чогось свого. Одні як Василь Макух чи Микола Береславський йшли на самоспалення, жертвуючи життям, як вони казали «за Україну», інші домагалися лише косметичних змін комуністичної системи, шукали можливості зробити партійну чи наукову кар’єру, надрукувати поетичну збірку.
Пік політичних репресій проти інакодумців на Дніпропетровщині прийшовся на кінець 60-х, але й під час «відлиги» архіпелаг ГУЛАГ поповнювався місцевою патріотичною юнню. Уродженець села Широкого Верхньодніпровського району Микола Кучер, студент історико-філологічного факультету Дніпропетровського університету 3 січня 1956 р. прямо на лекції був заарештований співробітниками КҐБ. Був звинувачений у «злобной клевете на руководителей компартии и советской власти - советского правительства, на внешнюю политику». Незадовго до цього він написав 4 анонімні листи працівникам радіостанції «Освобождение» (Західний Берлін) з рекомендаціями, як ліпше вести антирадянську пропаганду. Свята простота. Листи, звісно, далі будинку по вулиці Короленко, 3, не пішли.
За спогадами Кучера, після суду відбулося засідання комісії Президії Верховної Ради УРСР, яку там очолював Олексій Ватченко, тоді другий секретар обкому. Члени комісії ніби з намірами пом`якшити вирок питали, чому радянський студент писав листи за кордон. Він знову наївно їх просвітив: «Цих листів ніколи б не писав, якби існувала можливість висловити наболіле в нашій пресі, якби була свобода слова». На що Ватченко закричав на всю тюрму: «Тебе свободу слова? Давить вас надо! Давить! Десять лет дали?! Мало! Двадцять пять следовало! Чтоб другим не повадно! Всю область опозорил! На весь Союз! Уведите его!».
Одним із найвидатніших текстів українського непідцензурного слова вважається написаний Іваном Сокульським «Лист творчої молоді Дніпропетровська». Мав надзвичайно широке поширення в самвидаві кінця 60-х, після публікаці у першому числі «Українського вісника» в січні 1970 р. став відомим і на заході. Як писав В’ячеслав Чорновіл у передмові до тексту - лист зовсім не є антирадянським («Ми, передова українська радянська молодь, виховувалися в радянських школах і вузах на творах Маркса й Леніна, Шевченка й Добролюбова…»), радше - сповнений жахливими фактами українофобії й болем за ініційовану обкомом партії погромну кампанію проти роману Олеся Гончара «Собор» -- «перед нею бліднуть найдикіші витівки відомих усьому світові китайських хунвейбінів»:
«…І ось виключено з партії й звільнено з роботи працівника відділу пропаганди й агітації газети «Зоря», одного з найстарших журналістів нашого міста С.Ю. Шейніна… Виключено з партії працівника відділу культури газети «Зоря» М.Т. Скорика… Виключено з комсомолу й звільнено з роботи талановитого журналіста В. Зарембу… Виключено з партії й звільнено з роботи режисера Дніпропетровського українського театру ім. Т.Г. Шевченка Риму Степаненко… Сувору догану з попередженням «уліпили» комуністові, учителеві 64-ї вечірньої школи Г. Прокопенкові… Звільнено з роботи в дніпропетровському видавництві «Промінь» відомого письменника В. Чемериса… Звільнено з роботи в придніпровській багатотиражці молодого поета Івана Сокульського…».
Поета Володимира Сіренка виключили з КПРС через те, що перший секретар обкому Ватченко ототожнив себе з антигероєм його вірша «Стена». На нараді ідеологічних працівників, заверещав: «Вот в Днепродзержинске работает редактором газети на вагонном заводе поэт. Он пишет антисоветские стихи, в последнее время с националистическим уклоном начал писать. Ему не место в партии!».
Дніпропетровський письменник Ярослав Трінчук в розмові з архіваріусом дисидентського руху, екс-політв’язнем Василем Овсієнком з іронією згадував - «Як тільки мене викликали, я їм писав таку розписку, що не буду займатися антирадянською діяльністю. Це було як магічний ритуал. Я їм таких розписок сотні дав…».
Невдовзі Сокульського каґебісти заарештували. Іван поводився на слідстві виклично - побачення з матір’ю довго не давали, аж поки - «Сокульський перестав кидати в слідчого [його прізвище - Шконда] стільцем». Потім - у Новомосковську - кинули за грати нинішнього народного депутата від «Нашої України» Миколу Кульчинського, «здібного юнака, який писав вірші, цікавився історією України й узагалі національним питанням, тримається на слідстві з гідністю...». Третій посправник - аспірант Віктор Савченко, який у цій справі отримав умовний термін, згадував, що суддя після процесу сказав: «Маєте щастя, що зараз судитеся, а не років десять тому - тоді б вас просто постріляли».
Каток репресій катився краєм і далі. У газетах слабкодухі - не нам їх засуджувати - писали покаяння щодо своєї ідеологічній нерозбірливості, посипали юні голови попелом, мовляв, -- потрапили в «погані компанії». Робітники великих підприємств на спеціальних зборах вимагали від органів правопорядку «разобраться» з тими, хто поширює буржуазно-націоналістичні погляди. Через десять років сценарій буде повторено - у 1978 р., у райцентрі Васильківка відбувся «сход» селян, які просили органи КҐБ «оградить» їх від сусідства з «антирадянщиком», членом Української Гельсінкської групи Віталієм Калиниченком.
«…Смішно навіть говорити, що ця «националистическая опасность» з'явилася саме в Дніпропетровську, де на заледве не мільйонне місто немає жодного українського дитячого садка чи ясел, жодної повністю української школи, жодного вузу чи технікуму з викладанням українською мовою. Невже обком Комуністичної партії не повинен стурбуватися таким украй ненормальним антиленінським і антимарксистським станом рідної української мови? Чи не правильніше було б злобу й «старання» спрямувати не на чесних комуністів і комсомольців, а на ці страхітливі порушення ленінської національної політики, коли українські робітники майже не знають своєї рідної мови, рідної культури, бо змушені все своє життя перемелюватися в надійних, як і 50 років тому, жорнах русифікації?» - автор "Листа..." зафіксував реальний, а не декларативний стан з правами українців.
Останнім політичним в’язнем регіону радянських часів можна вважати робітника Олександра Іщенка. У перебудованому 1989-му він став одним із співорганізаторів Товариства української мови. Під інспірованим звинуваченням його запроторили до психіатричної лікарні (до речі, історія Дніпропетровської спецпсихлікарні гідна окремої публікації - через неї пройшли сотні як всесвітньо відомих дисидентів, так і тисячі звичайних радянських громадян, яких система з якоїсь причини оголошувала «ненормальними»). Після кількох місяців боротьби Іщенка випустили на волю. Починалися зовсім інші часи - мітингів, неформальних газет і журналів, перші вільні вибори.
Василь Макух (1927-1968)
Уродженець Львівської обл. 1944 р. вступив до лав УПА, служив у розвідці. У лютому 1946 в бою був поранений і схоплений НКВД. Засуджений на 10 років ув’язнення і 5 років заслання. Після звільнення переїхав до дружини у Дніпропетровськ. Працював на заводі «Промцинк», вступив на педагогічний факультет університету, але був виключений, оскільки приховав від приймальної комісії судимість.
Після окупації країнами соціалістичного табору Чехословаччини й кампанії цькування «Собору» рішився на смертельний протест. Серед дня 5 листопада 1968 р. на Хрещатику, біля будинку № 27, неподалік Бесарабського ринку, Макух облився бензином і підпалив себе. Біг у напрямку нинішнього Майдану Незалежності і вигукував: «Геть колонізаторів! Хай живе вільна Україна!». Люди з жаху розбігалися, міліціонери, яких було багато в центрі міста намагалися гасити його… Наступного дня Василь Макух помер у лікарні від опіків(обгоріло 70% шкіри). Похований у селищі Клочко в Дніпропетровську. Через два місяці подібний протест вчинить празький студент Яна Палах, а за ним Ян Заїц і ще 25 молодих чеських патріотів.
Микола Береславський (1924-2006)
Народився на Запоріжжі, під час війни - був забраний на роботи до Німеччини та Чехії. Навіть встиг повчитися в українському університеті в Подєбрадах. Служив в Радянській Армії. Вчителював на Дніпропетровщині.
10 лютого 1969 р. спробував повторити відчайдушний вчинок Василя Макуха. Хотів самоспалитися у підніжжя пам’ятнику Тарасові Шевченку в Києві. Але пішов густий сніг і він зайшов у вестибюль червоного корпусу університету ім. Шевченка в Києві, надяг на себе транспаранти на спину і на груди - «Боріться за законні права української мови!», «Свободу діячам української культури!». Гукав до студентів і до викладачів - «Хай живе самостійна Україна!», «Припиніть дискримінацію українського народу!». Каністру з бензином приховав біля входу, але не встиг скористатися - його скрутили. За вироком отримав два з половиною роки позбавлення волі, які відбув у мордовських таборах.
Вчителі та письменники, робітники та інженери, сіоніст і український націоналіст, кобзар, священик і навіть останній дніпровський лоцман, який знав все про ненажерливі річкові пороги, - таким був би колективний портрет дніпропетровського дисидента 1960-1980-х років. За підрахунками дослідників, область посідає четверте місце за кількістю борців за національні та громадянські права в УРСР - після Києва, Львова та Івано-Франківщини.
Наразі відомі близько тридцяти імен незгодних - та кожен прагнув чогось свого. Одні як Василь Макух чи Микола Береславський йшли на самоспалення, жертвуючи життям, як вони казали «за Україну», інші домагалися лише косметичних змін комуністичної системи, шукали можливості зробити партійну чи наукову кар’єру, надрукувати поетичну збірку.
Пік політичних репресій проти інакодумців на Дніпропетровщині прийшовся на кінець 60-х, але й під час «відлиги» архіпелаг ГУЛАГ поповнювався місцевою патріотичною юнню. Уродженець села Широкого Верхньодніпровського району Микола Кучер, студент історико-філологічного факультету Дніпропетровського університету 3 січня 1956 р. прямо на лекції був заарештований співробітниками КҐБ. Був звинувачений у «злобной клевете на руководителей компартии и советской власти - советского правительства, на внешнюю политику». Незадовго до цього він написав 4 анонімні листи працівникам радіостанції «Освобождение» (Західний Берлін) з рекомендаціями, як ліпше вести антирадянську пропаганду. Свята простота. Листи, звісно, далі будинку по вулиці Короленко, 3, не пішли.
За спогадами Кучера, після суду відбулося засідання комісії Президії Верховної Ради УРСР, яку там очолював Олексій Ватченко, тоді другий секретар обкому. Члени комісії ніби з намірами пом`якшити вирок питали, чому радянський студент писав листи за кордон. Він знову наївно їх просвітив: «Цих листів ніколи б не писав, якби існувала можливість висловити наболіле в нашій пресі, якби була свобода слова». На що Ватченко закричав на всю тюрму: «Тебе свободу слова? Давить вас надо! Давить! Десять лет дали?! Мало! Двадцять пять следовало! Чтоб другим не повадно! Всю область опозорил! На весь Союз! Уведите его!».
Одним із найвидатніших текстів українського непідцензурного слова вважається написаний Іваном Сокульським «Лист творчої молоді Дніпропетровська». Мав надзвичайно широке поширення в самвидаві кінця 60-х, після публікаці у першому числі «Українського вісника» в січні 1970 р. став відомим і на заході. Як писав В’ячеслав Чорновіл у передмові до тексту - лист зовсім не є антирадянським («Ми, передова українська радянська молодь, виховувалися в радянських школах і вузах на творах Маркса й Леніна, Шевченка й Добролюбова…»), радше - сповнений жахливими фактами українофобії й болем за ініційовану обкомом партії погромну кампанію проти роману Олеся Гончара «Собор» -- «перед нею бліднуть найдикіші витівки відомих усьому світові китайських хунвейбінів»:
«…І ось виключено з партії й звільнено з роботи працівника відділу пропаганди й агітації газети «Зоря», одного з найстарших журналістів нашого міста С.Ю. Шейніна… Виключено з партії працівника відділу культури газети «Зоря» М.Т. Скорика… Виключено з комсомолу й звільнено з роботи талановитого журналіста В. Зарембу… Виключено з партії й звільнено з роботи режисера Дніпропетровського українського театру ім. Т.Г. Шевченка Риму Степаненко… Сувору догану з попередженням «уліпили» комуністові, учителеві 64-ї вечірньої школи Г. Прокопенкові… Звільнено з роботи в дніпропетровському видавництві «Промінь» відомого письменника В. Чемериса… Звільнено з роботи в придніпровській багатотиражці молодого поета Івана Сокульського…».
Поета Володимира Сіренка виключили з КПРС через те, що перший секретар обкому Ватченко ототожнив себе з антигероєм його вірша «Стена». На нараді ідеологічних працівників, заверещав: «Вот в Днепродзержинске работает редактором газети на вагонном заводе поэт. Он пишет антисоветские стихи, в последнее время с националистическим уклоном начал писать. Ему не место в партии!».
Дніпропетровський письменник Ярослав Трінчук в розмові з архіваріусом дисидентського руху, екс-політв’язнем Василем Овсієнком з іронією згадував - «Як тільки мене викликали, я їм писав таку розписку, що не буду займатися антирадянською діяльністю. Це було як магічний ритуал. Я їм таких розписок сотні дав…».
Невдовзі Сокульського каґебісти заарештували. Іван поводився на слідстві виклично - побачення з матір’ю довго не давали, аж поки - «Сокульський перестав кидати в слідчого [його прізвище - Шконда] стільцем». Потім - у Новомосковську - кинули за грати нинішнього народного депутата від «Нашої України» Миколу Кульчинського, «здібного юнака, який писав вірші, цікавився історією України й узагалі національним питанням, тримається на слідстві з гідністю...». Третій посправник - аспірант Віктор Савченко, який у цій справі отримав умовний термін, згадував, що суддя після процесу сказав: «Маєте щастя, що зараз судитеся, а не років десять тому - тоді б вас просто постріляли».
Каток репресій катився краєм і далі. У газетах слабкодухі - не нам їх засуджувати - писали покаяння щодо своєї ідеологічній нерозбірливості, посипали юні голови попелом, мовляв, -- потрапили в «погані компанії». Робітники великих підприємств на спеціальних зборах вимагали від органів правопорядку «разобраться» з тими, хто поширює буржуазно-націоналістичні погляди. Через десять років сценарій буде повторено - у 1978 р., у райцентрі Васильківка відбувся «сход» селян, які просили органи КҐБ «оградить» їх від сусідства з «антирадянщиком», членом Української Гельсінкської групи Віталієм Калиниченком.
«…Смішно навіть говорити, що ця «националистическая опасность» з'явилася саме в Дніпропетровську, де на заледве не мільйонне місто немає жодного українського дитячого садка чи ясел, жодної повністю української школи, жодного вузу чи технікуму з викладанням українською мовою. Невже обком Комуністичної партії не повинен стурбуватися таким украй ненормальним антиленінським і антимарксистським станом рідної української мови? Чи не правильніше було б злобу й «старання» спрямувати не на чесних комуністів і комсомольців, а на ці страхітливі порушення ленінської національної політики, коли українські робітники майже не знають своєї рідної мови, рідної культури, бо змушені все своє життя перемелюватися в надійних, як і 50 років тому, жорнах русифікації?» - автор "Листа..." зафіксував реальний, а не декларативний стан з правами українців.
Останнім політичним в’язнем регіону радянських часів можна вважати робітника Олександра Іщенка. У перебудованому 1989-му він став одним із співорганізаторів Товариства української мови. Під інспірованим звинуваченням його запроторили до психіатричної лікарні (до речі, історія Дніпропетровської спецпсихлікарні гідна окремої публікації - через неї пройшли сотні як всесвітньо відомих дисидентів, так і тисячі звичайних радянських громадян, яких система з якоїсь причини оголошувала «ненормальними»). Після кількох місяців боротьби Іщенка випустили на волю. Починалися зовсім інші часи - мітингів, неформальних газет і журналів, перші вільні вибори.
Василь Макух (1927-1968)
Уродженець Львівської обл. 1944 р. вступив до лав УПА, служив у розвідці. У лютому 1946 в бою був поранений і схоплений НКВД. Засуджений на 10 років ув’язнення і 5 років заслання. Після звільнення переїхав до дружини у Дніпропетровськ. Працював на заводі «Промцинк», вступив на педагогічний факультет університету, але був виключений, оскільки приховав від приймальної комісії судимість.
Після окупації країнами соціалістичного табору Чехословаччини й кампанії цькування «Собору» рішився на смертельний протест. Серед дня 5 листопада 1968 р. на Хрещатику, біля будинку № 27, неподалік Бесарабського ринку, Макух облився бензином і підпалив себе. Біг у напрямку нинішнього Майдану Незалежності і вигукував: «Геть колонізаторів! Хай живе вільна Україна!». Люди з жаху розбігалися, міліціонери, яких було багато в центрі міста намагалися гасити його… Наступного дня Василь Макух помер у лікарні від опіків(обгоріло 70% шкіри). Похований у селищі Клочко в Дніпропетровську. Через два місяці подібний протест вчинить празький студент Яна Палах, а за ним Ян Заїц і ще 25 молодих чеських патріотів.
Микола Береславський (1924-2006)
Народився на Запоріжжі, під час війни - був забраний на роботи до Німеччини та Чехії. Навіть встиг повчитися в українському університеті в Подєбрадах. Служив в Радянській Армії. Вчителював на Дніпропетровщині.
10 лютого 1969 р. спробував повторити відчайдушний вчинок Василя Макуха. Хотів самоспалитися у підніжжя пам’ятнику Тарасові Шевченку в Києві. Але пішов густий сніг і він зайшов у вестибюль червоного корпусу університету ім. Шевченка в Києві, надяг на себе транспаранти на спину і на груди - «Боріться за законні права української мови!», «Свободу діячам української культури!». Гукав до студентів і до викладачів - «Хай живе самостійна Україна!», «Припиніть дискримінацію українського народу!». Каністру з бензином приховав біля входу, але не встиг скористатися - його скрутили. За вироком отримав два з половиною роки позбавлення волі, які відбув у мордовських таборах.