Під омофором Кремля
Вийшло в тижневику "Главред"
«Патріарх у Російської Православної церкви вже є, Бог його обрав, тільки ми про це ще не знаємо» - такий оригінальний запис знайшовся в одному з блогів Живого Журналу. Дізнаємося ми про це 27-29 січня 2009 року, коли делегати Помісного собору РПЦ таємним голосуванням оберуть нового духовного очільника багатомільйонного російсько-православного світу. До цього ніхто не візьметься зі стовідсотковою впевненістю стверджувати, що знає прізвище шістнадцятого за ліком предстоятеля п’ятої за старшинством честі і першої за амбіціями православної церкви. Попереду ще багато дискусій і суперечок, але точно відомо, що не далі як 1 лютого новий патріарх Московський і всієї Русі буде інтронізований.
Наш інтерес до цієї визначної події цілком зрозумілий. Українська Православна церква - найбільша релігійна організація країни є самоврядною «з правами широкої автономії» частиною РПЦ. Її єпископи, священики та миряни УПЦ так само обиратимуть в Москві свого архіпастиря. За деякими оцінками, десь третина «виборців» майбутнього патріарха матиме у кишенях тризубі паспорти. Це пояснюється тим, що з близько 30 тисяч парафій РПЦ понад 11 тисяч знаходяться в Україні (в кінці існування СРСР пропорція була ще більш вражаючою - понад 50% парафій перебували на території Київського екзархату).
Інша складова зацікавленості пов’язана з загальною ситуацією в українському православ’ї. Попри постійні спроби президента Віктора Ющенка зініціювати процес об’єднання всіх православних України в «Єдиній Помісній Церкві», православне древо і надалі росте трьома крупними паростками - УПЦ, УПЦ КП і УАПЦ. Думка вбік - чомусь українські католики, протестанти і буддисти не прагнуть одноосібності й не сильно переймаються з цього приводу... Це питання меншою мірою стосується канонів - завжди було, є і буде політичним. Залежно від куту зору православні люди заявляють, що така церква в Україні вже є, інші наполягають, що вона тільки має бути створена. Причому в залежності від темпераменту мовця залежить - чи він погоджується на право «московських» православних брати участь у процесі творення єдиної помісної церкви. Хай там як, але очевидно, що жодної «єдиної церкви» без церкви, очолюваної владикою Володимиром (Сабоданом), не буде.
В УПЦ є два «крила» - «проукраїнське» і «проросійське». Між ними йдуть дискусії та суперечки, які часто вихлюпуються і на сторінки преси. Більшість членів Священного Синоду УПЦ, приміром, проголосували за звернення, яка визнає Голодомор геноцидом українського народу, а за кілька днів митрополит Черновицький і Буковинський Онуфрій заперечує. На його думку, організований комуністичною владою голод, який забрав життя мільйонів людей, є цілком закономірним - мовляв, селяни самі винні. Цитата - «є такий український вираз, трохи вульгарний - катюзі по заслузі». Дякувати Богові, що митрополит не договорився до того, що Господь говорив через безбожників Сталіна, Молотова та Кагановича. Адже, як було ним заявлено, «Бог не б’є палицею, Бог іншими способами врозумляє людину»…
З наближенням часу обрання нового патріарха таких ідеологічних дискусій, очевидно, стане більше. На перший погляд, доля українського православ’я не залежить від імені конкретного предстоятеля РПЦ, бо у Московському Патріархаті немає «української партії», ніхто з владик не підніме питання про незалежність української церкви. Цей момент, до речі, об’єднує всіх претендентів на білий куколь.
Аналіз провладних російських ЗМІ дає підстави прогнозувати, що Кремль, який жорстко тримає руку на пульсі всіх суспільних процесів, свій погляд зупинив на главі Відділу зовнішніх церковних зв’язків Московської патріархії, митрополитові Смоленському та Калінінградському Кіріллові. Обрання патріаршим місцеблюстителем «міністра закордонних справ» РПЦ, одного з найпублічніших архієреїв свідчить про його неабиякий авторитет не тільки серед членів Священного Синоду. Бо, не викликає сумнівів, що владика є продовжувачем лінії спочилого патріарха на розширення впливу РПЦ, зокрема через взаємовигідну співпрацю з державою та її інститутами - від президента до школи та армії. Багаторічний соратник Алєксія ІІ сам по собі є уособленням стабільності, а саме цим сучасна російська еліта пишається найбільше.
Та все ж, чільних претендентів наразі двоє - митрополити Кірілл (Гундяєв) і Климент (Капалін), правлячий архієрей Калузької та Боровської єпархії та водночас - керуючий справами МП. Останнє, насправді, є вагомим козирем. Два останні предстоятелі РПЦ - Пімен і Алєксій перед обранням на патріаршество трудилися на цій впливовій посаді. Цікаво, що владики-конкуренти дуже багато років працювали однією командою в одному відділі патріархії, «православному МЗС», в сферу інтересів і відповідальності якого входять не тільки закордонні єпархії, але й вся міжнародна політика церкви.
Обидва митрополити в задушливих 1970-х працювали за кордоном - від Женеви, де розташована Всесвітня Рада Церков, і до заокеанських єпархій. Можна навіть сказати, що саме вони були демонстраторами нібито безпроблемного існування церкви в СРСР. Як «Жигулі» для покупців у світі випускалися в експортному варіанті і під іншим брендом «Лада», так і благообразні, добре освічені молоді церковні інтелектуали, зі знанням іноземних мов виконували функцію пропаганди переваг радянського.
Більше того, в публікаціях початку 90-х років серед викритих у церковному середовищі агентів КДБ «Дроздових», «Адамантів», «Антонових» був і «Михайлов». Саме під прикриттям цього прізвиська, за інформацією комісії, яку очолювали депутати Верховного Совєта РФ Глєб Якунін і Лєв Пономарьов, і відбувалися контакти тоді молодого архієрея Кірілла з комуністичною спецслужбою.
За десятками єлєйних публікацій про розум і харизму патріаршого місцеблюстителя не варто забувати факти з його зовсім недавнього минулого. В 90-х роках в тоді ще достатньо вільній російській пресі виходило чимало статей про бізнес-діяльність митрополита Смоленського та Калінінградського. «Тютюновий митрополит» - публікація московського журналіста Сергія Бичкова свого часу стала першим гучним викриттям бізнес-діяльності владики Кірілла.
Розроблена в очолюваному митрополитом відділі схема «як стати мільйонером» працювала як годинник. Під виглядом гуманітарної допомоги для потреб церкви без акцизів ввозили, приміром, «тютюнові вироби у кількості 96.591.000 пачок цигарок» на суму у майже шістнадцять мільйонів екю (існувала тоді така віртуальна європейська валюта). У митних документах було чорним по білому вказано - виробник: «RJR Tobacco (США)», продавець: «ОВЦС Московской патриархии». Американці не платили податки і митні збори, а контрагенти в сутанах виручку ділили з іновірними бізнесменами воістину по-братськи. Згодом відомий православний публіцист, священик Міхаїл Ардов оцінювавв капітал владики Кірілла кількома мільярдами доларів. Цікаво, що штаб МП по прийому нафтової та тютюнової «гуманітарки» очолював тоді ще архієпископ Климент. Харківський історик Сергій Сидоренко з гіркотою відзначає - «це патріарх Сербії Павел міг запросто пройти вулицями Белграда, наші ж ієрархи демонстрували пастві свої лімузини…».
Правда, митрополиту Кіріллу якраз не дорікнеш невмінням спускатися з небес на грішну землю. Влітку цього року він, із зовнішньою легкістю, вийшов на сцену рок-концерту на Майдані Незалежності, щоб гукнути у багатотисячний натовп «Привіт, Києве!». Якщо патріарший місцеблюститель стане главою РПЦ ми ще не раз згадаємо його слова, сказані того дня: «Мы - украинцы, россияне, белорусы - понимаем важность сохранения единого цивилизационного пространства, которое называется Святой Русью».
«Патріарх у Російської Православної церкви вже є, Бог його обрав, тільки ми про це ще не знаємо» - такий оригінальний запис знайшовся в одному з блогів Живого Журналу. Дізнаємося ми про це 27-29 січня 2009 року, коли делегати Помісного собору РПЦ таємним голосуванням оберуть нового духовного очільника багатомільйонного російсько-православного світу. До цього ніхто не візьметься зі стовідсотковою впевненістю стверджувати, що знає прізвище шістнадцятого за ліком предстоятеля п’ятої за старшинством честі і першої за амбіціями православної церкви. Попереду ще багато дискусій і суперечок, але точно відомо, що не далі як 1 лютого новий патріарх Московський і всієї Русі буде інтронізований.
Наш інтерес до цієї визначної події цілком зрозумілий. Українська Православна церква - найбільша релігійна організація країни є самоврядною «з правами широкої автономії» частиною РПЦ. Її єпископи, священики та миряни УПЦ так само обиратимуть в Москві свого архіпастиря. За деякими оцінками, десь третина «виборців» майбутнього патріарха матиме у кишенях тризубі паспорти. Це пояснюється тим, що з близько 30 тисяч парафій РПЦ понад 11 тисяч знаходяться в Україні (в кінці існування СРСР пропорція була ще більш вражаючою - понад 50% парафій перебували на території Київського екзархату).
Інша складова зацікавленості пов’язана з загальною ситуацією в українському православ’ї. Попри постійні спроби президента Віктора Ющенка зініціювати процес об’єднання всіх православних України в «Єдиній Помісній Церкві», православне древо і надалі росте трьома крупними паростками - УПЦ, УПЦ КП і УАПЦ. Думка вбік - чомусь українські католики, протестанти і буддисти не прагнуть одноосібності й не сильно переймаються з цього приводу... Це питання меншою мірою стосується канонів - завжди було, є і буде політичним. Залежно від куту зору православні люди заявляють, що така церква в Україні вже є, інші наполягають, що вона тільки має бути створена. Причому в залежності від темпераменту мовця залежить - чи він погоджується на право «московських» православних брати участь у процесі творення єдиної помісної церкви. Хай там як, але очевидно, що жодної «єдиної церкви» без церкви, очолюваної владикою Володимиром (Сабоданом), не буде.
В УПЦ є два «крила» - «проукраїнське» і «проросійське». Між ними йдуть дискусії та суперечки, які часто вихлюпуються і на сторінки преси. Більшість членів Священного Синоду УПЦ, приміром, проголосували за звернення, яка визнає Голодомор геноцидом українського народу, а за кілька днів митрополит Черновицький і Буковинський Онуфрій заперечує. На його думку, організований комуністичною владою голод, який забрав життя мільйонів людей, є цілком закономірним - мовляв, селяни самі винні. Цитата - «є такий український вираз, трохи вульгарний - катюзі по заслузі». Дякувати Богові, що митрополит не договорився до того, що Господь говорив через безбожників Сталіна, Молотова та Кагановича. Адже, як було ним заявлено, «Бог не б’є палицею, Бог іншими способами врозумляє людину»…
З наближенням часу обрання нового патріарха таких ідеологічних дискусій, очевидно, стане більше. На перший погляд, доля українського православ’я не залежить від імені конкретного предстоятеля РПЦ, бо у Московському Патріархаті немає «української партії», ніхто з владик не підніме питання про незалежність української церкви. Цей момент, до речі, об’єднує всіх претендентів на білий куколь.
Аналіз провладних російських ЗМІ дає підстави прогнозувати, що Кремль, який жорстко тримає руку на пульсі всіх суспільних процесів, свій погляд зупинив на главі Відділу зовнішніх церковних зв’язків Московської патріархії, митрополитові Смоленському та Калінінградському Кіріллові. Обрання патріаршим місцеблюстителем «міністра закордонних справ» РПЦ, одного з найпублічніших архієреїв свідчить про його неабиякий авторитет не тільки серед членів Священного Синоду. Бо, не викликає сумнівів, що владика є продовжувачем лінії спочилого патріарха на розширення впливу РПЦ, зокрема через взаємовигідну співпрацю з державою та її інститутами - від президента до школи та армії. Багаторічний соратник Алєксія ІІ сам по собі є уособленням стабільності, а саме цим сучасна російська еліта пишається найбільше.
Та все ж, чільних претендентів наразі двоє - митрополити Кірілл (Гундяєв) і Климент (Капалін), правлячий архієрей Калузької та Боровської єпархії та водночас - керуючий справами МП. Останнє, насправді, є вагомим козирем. Два останні предстоятелі РПЦ - Пімен і Алєксій перед обранням на патріаршество трудилися на цій впливовій посаді. Цікаво, що владики-конкуренти дуже багато років працювали однією командою в одному відділі патріархії, «православному МЗС», в сферу інтересів і відповідальності якого входять не тільки закордонні єпархії, але й вся міжнародна політика церкви.
Обидва митрополити в задушливих 1970-х працювали за кордоном - від Женеви, де розташована Всесвітня Рада Церков, і до заокеанських єпархій. Можна навіть сказати, що саме вони були демонстраторами нібито безпроблемного існування церкви в СРСР. Як «Жигулі» для покупців у світі випускалися в експортному варіанті і під іншим брендом «Лада», так і благообразні, добре освічені молоді церковні інтелектуали, зі знанням іноземних мов виконували функцію пропаганди переваг радянського.
Більше того, в публікаціях початку 90-х років серед викритих у церковному середовищі агентів КДБ «Дроздових», «Адамантів», «Антонових» був і «Михайлов». Саме під прикриттям цього прізвиська, за інформацією комісії, яку очолювали депутати Верховного Совєта РФ Глєб Якунін і Лєв Пономарьов, і відбувалися контакти тоді молодого архієрея Кірілла з комуністичною спецслужбою.
За десятками єлєйних публікацій про розум і харизму патріаршого місцеблюстителя не варто забувати факти з його зовсім недавнього минулого. В 90-х роках в тоді ще достатньо вільній російській пресі виходило чимало статей про бізнес-діяльність митрополита Смоленського та Калінінградського. «Тютюновий митрополит» - публікація московського журналіста Сергія Бичкова свого часу стала першим гучним викриттям бізнес-діяльності владики Кірілла.
Розроблена в очолюваному митрополитом відділі схема «як стати мільйонером» працювала як годинник. Під виглядом гуманітарної допомоги для потреб церкви без акцизів ввозили, приміром, «тютюнові вироби у кількості 96.591.000 пачок цигарок» на суму у майже шістнадцять мільйонів екю (існувала тоді така віртуальна європейська валюта). У митних документах було чорним по білому вказано - виробник: «RJR Tobacco (США)», продавець: «ОВЦС Московской патриархии». Американці не платили податки і митні збори, а контрагенти в сутанах виручку ділили з іновірними бізнесменами воістину по-братськи. Згодом відомий православний публіцист, священик Міхаїл Ардов оцінювавв капітал владики Кірілла кількома мільярдами доларів. Цікаво, що штаб МП по прийому нафтової та тютюнової «гуманітарки» очолював тоді ще архієпископ Климент. Харківський історик Сергій Сидоренко з гіркотою відзначає - «це патріарх Сербії Павел міг запросто пройти вулицями Белграда, наші ж ієрархи демонстрували пастві свої лімузини…».
Правда, митрополиту Кіріллу якраз не дорікнеш невмінням спускатися з небес на грішну землю. Влітку цього року він, із зовнішньою легкістю, вийшов на сцену рок-концерту на Майдані Незалежності, щоб гукнути у багатотисячний натовп «Привіт, Києве!». Якщо патріарший місцеблюститель стане главою РПЦ ми ще не раз згадаємо його слова, сказані того дня: «Мы - украинцы, россияне, белорусы - понимаем важность сохранения единого цивилизационного пространства, которое называется Святой Русью».