Передвиборне
Я рідко пишу про політику від себе, не надто на цьому знаюся і зазвичай утримуюсь від того аби не поповнювати лави псевдо-фахівців, які чудово розбираються у політиці, економіці, футболі, медицині… Але вибори - це той час, коли нас «офіційно» просять долучитись до політики, тому треба хоч трохи спробувати розібратися, якщо граєш в ці ігри. В мене вже були різні періоди - ходіння на вибори, не ходіння… а зараз час, коли не можу не піти, хоча особливої віри в усе це не маю. Більш того, починаю сумніватись, що це взагалі адекватно, щоб усим народом обирати владу.
Щоб робити розумний вибір, треба мати по-перше, доступ до адекватної інформації, а по-друге, мізки для її опрацювання. А це в дефіциті. Ну нехай 4% українців блукають по фейсбуку і можуть почитати сяку-таку аналітику, але решта - їм лишається телебачення та сарафанне радіо. Та навіть маючи доступ інтернету і необмежений час для серфінгу, як навчитись розбиратись в тонкощах політичних програм, бачити підтексти, враховувати ризики і прогнозувати як обіцяні реформи можуть бути втілені і яким боком воно нам усе вилізе? Ігор Мельник правду каже, що треба голосувати за ідеологію, а не за агітки чи людей. Але для цього треба, принаймні, спробувати почути ту ідеологію, зрозуміти її. А це, блін, дуже складно. Настільки, що простіше взагалі в це не лізти. Що більшість і робить, не втрачаючи при цьому права голосу. І зроблять свій «свідомий» вибір. І матимемо те, що матимемо.
Є в мене така ідея - скоротити вік виборців. Так, щоб право голосу мали старші за 25, але молодші 60 років. Тобто найбільш активна, працездатна частина суспільства, не обтяжена пільгами (як, скажімо, студенти чи пенсіонери). Щоб голосували ті, хто не спокуситься за 50 грн махати прапором чи агітувати сусідок, ті, хто просто не має на це часу, хто має реальні справи.
Вік, звісно, не головна ознака свідомості, але хоч якийсь фільтр. Звісно, мислячі люди є й поза цими віковими межами, але їх мало, тож нехай вигадують інші способи реалізації свого бажання вплинути на політичний процес: переконують інших, працюють волонтерами.
Втім, головна засада не в тому, що би обираємо казна як. А в тому, що ми не маємо важелів впливу на тих, кого обрали. Як змусити їх грати за вже встановленими правилами? Щоб, хоча б голосувати перестали як мушкетери - «один за всех и все за одного». Нехай би як у Бундестазі, заходили до зали через двері: ліві - «проти», праві - «за». Особистість до тіла якось надійніше прив’язана, ніж до картки чи посвідки. Але як цього домогтися? Ми не впливаємо на них. А вони на нас - ще й як. «Страной управляешь ты, а не те, кого ты выбираешь». Ага. Політичні агітки взагалі треба читати приставляючи «не» або замінюючи слова протилежними - більш правдиво звучить. «Руїну - досягнуто, стабільність - подолано!», «Україна - назад!». Спробуйте.
Ми обираємо тих, хто маніпулює нами найбільш вдало, сподіваючись, що вони ще вдосконаляться і з часом ми навіть не помічатимемо тих маніпуляцій. Щоб могли тішитись, що від нашого вибору справді щось залежить.
То що лишається? Взяти список партій, викреслити усіх, які «нізащо» і «вперше чую», почитати про решту і щось таки обрати. Є момент, який мене трохи бентежить - врахування «прохідності». Коли може за ідеологією обрав би одну партію, але голосуєш за іншу, в якої є шанс перестрибнути ті 5%... Але зрештою, політика потребує не лише чистої ідеології, а й вміння співпрацювати, домовлятись, йти на компроміси і залучати прихильників, особливо в нашій поляризованій країні. Тому не маю надії на тих, хто плекає свою ідеологію десятки років, не співпрацюючи з іншими.
Наші вибори знову не «за», а «проти». Немає партії чи лідера, яких беззаперечно хочеться підтримати, ми знову «дружимо проти когось». Хоч би й гірше, але інше. Сумно. Хочеться вірити, що коли-небудь матимемо нагоду голосувати «за».