Говерла
Я бачу знов тебе! Он стать твоя біліє,
І око знов моє по твому блудить склоні.
Ось бач: вже сонця жар тепло на світ весь сіє,
Лиш ти одна сумна у сніговій опоні!..
Поглянь довкола лиш: Хом'як вже зеленіє,
Вже Піп Іван підняв чоло в блідій короні,
Вже долом Прут шумить, вже літній вітер віє -
Лиш ти одна сумна у сніговій опоні!..
Горо, моя горо! Тебе я розумію…
Твоя судьба - в снігу красніти та в інею,
Твоя душа - в зими обіймах вічно мліє,
Ти все повита сном, і літо над твоєю
Короною теплом ніколи не повіє -
Гей, яка схожа ти із долею моєю!..
Чарнецький Степан :: Із збірки "В ГОДИНІ СУМЕРКУ"ГОВЕРЛА
Українська Фудзіяма
Зверніть увагу на зазначену висоту Говерли
Існує багато легенд і переказів про цю гору та її назву.
Так, в одній з них, записаній В. Піпаш-Косівським, говориться, що таке найменування їй дали угорці, їхній барон Янош Нодь з далекого міста довідався, що ніхто з мадярів ще не побував на найвищій, тоді ще безіменній горі в Карпатах. Він і надумав собі першим вийти на вершину і назвати її своїм іменем. Узяв з собою двадцятеро дужих слуг, харчі та необхідні спорядження і вирушив у дорогу. То було якраз серед літа. Вся Угорщина знала про похід Нодя, який мав принести славу не тільки покорителеві гори, але й державі, а про те, що на її вершині не раз побували прості селяни, ніхто й не згадував. Аж через два місяці доїхав Янош Нодь до невеликого карпатського села, що загубилося в горах. Побачив гору і здивувався: чи справді на неї так важко вийти, адже ж рукою можна подати до її вершини?
Літнє сонце нестерпно пекло. Але йти було приємно. Хвойні праліси охолоджували людей і коней. Та довелося протратити ще цілих два дні, щоб дійти до самого підніжжя гори. Там барон зупинився і наказав отаборитися, щоб відпочити і набратися сил. Два дні тривав перепочинок. Залишивши трьох людей та коней у таборі, барон з іншими ще на світанку вирушив на гору. Небо було чисте-чисте, без жодної хмарини. Довго йшли, в декого і взуття розбилося. Продирались крізь густі хащі, через колюче каміння, через товсті колоди повалених бурею дерев. Знемагали, падали. Гордого пана це починало сердити. Одного боязливого слугу, що хотів повертатися, він спересердя пристрелив. Уже вечоріло, коли змучені люди вийшли з лісу. Перед ними простяглася широка полонина, яка ніби сягала неба. Не відчував утоми тільки Нодь. Побачивши перед собою за кількасот метрів вершину, він аж летів до неї, щоб першим стати над Карпатами. Ніхто й не помітив, як небо затягнули тяжкі хмари. Отямилися тоді, коли посипав густий лапатий сніг. Подув холодний вітер, знялася хуртовина, й розігрався буран. Рятуючись від стихії, люди розбіглися хто куди. Даремно Янош Нодь зупиняв їх, ніхто його не чув. За ніч намело багато снігу, люди ледве тягнули ноги, просуваючись від намету до намету. Лише третина з них повернулася до табору. Інші загинули в стихії. Не повернувся й барон. "Говерло! Говерло!" - казали ті, що повернулися. Це по-мадярськи означало, що вершина вся в снігу. Такого дива мадяри, які прийшли з далекої й теплої рівнини, ще не бачили: щоб серед літа і сніг. Відтоді й гора названа Говерлою - сніжною горою .
В іншій легенді, записаній у с. Соколівка Косівського району від Колобейчука Г. Д., говориться про те, що в Карпатські гори зайшла зі Східної України молодиця з дівчинкою і залишилася тут жити. Дуже важко їм було, тому коли дівчина підросла, попрохала матір пустити її в найми. Не хотіла мати цього робити, але дівчина дуже наполягала. Пішла і найнялася аж в Угорщині у багатих панів, котрі мали сина, який навчався в університеті. Коли приїхав він додому і побачив дівчину, зразу закохався у неї і попросив стати його дружиною. Вагалася спочатку дівчина, боячись гніву панів. Але молоде серце зробило своє. Покохали вони одне одного. Через деякий час завагітніла дівчина. Коли про це дізналися батьки панича, то прогнали її з палацу. Пішов у світ за очі й панич. А дівчина прийшла до мами й розповіла їй геть усе.
"Нічого, доню, - промовила мати, - ми прогодуємо дитину, нехай наша родина множиться". Народився хлопчик. Назвали його за прізвищем батька Говерлою.
Ріс він як з води. У вісімнадцять років пішов наймитувати на Поділля.
Найнявся за кучера у багатого, але старого, веснянкуватого й горбатого пана. А мав той пан молоду жінку, таку гарну, що в світі подібної не знайти. Звали ту паню Попіваночкою. І як це часто буває, покохали молоді люди одне одного.
Якось відправили пана у Львів до його товариша, що якраз захворів, а самі, взявши золото і гроші, втекли. З великими труднощами добралися аж до Карпат. Застали вони ще живою матір Говерли. Дуже зраділа вона, побачивши сина і Попіваночку. Повінчалися молоді люди аж у Коломиї. І добре їм було, накупили землі, розвели велике господарство, надбали маєтків. Через деякий час померла мати Говерли. Пройшли роки, постаріли й вони. Коли були ще молодими, Попіваночка дуже милувалася горами і просила чоловіка, щоб він її вивів на найвищі вершини. Але він так і не зробив цього.
А вже в старших літах сказала вона: "Говерло, піди зо мною на найвищу гору, бо вже Бог знає, чи зможу я туди колись вийти".
Вийшли вони поволі на ту гору, посідали, але їй зробилося недобре, почала слабнути. Говерла коло неї як коло писаного яйця ходить. Та не зумів він врятувати свою Попіваночку. Померла вона. Плаче, ридає Говерла, не знає, що має робити. І якраз на ту гору вийшли двадцять вісім опришків, що прямували на Закарпаття. Допомогли вони йому похоронити дружину, поставили на її могилі хрест, де написали: "Тут спочиває Попіваночка. Вічна їй пам'ять". Через деякий час біля могили зупинилися подорожні. Прочитавши напис на хресті, вирішили назвати гору за іменням похороненої тут людини, тобто Попіваночкою. А потім люди почали називати ту гору Піп-Іван. І так звуть її дотепер.
А Говерла довго тужив за своєю дружиною. Одного разу вирішив піти в гори, набрати зілля, щоб покласти його на могилі Попіваночки. Пішов він горами, бердами, обочами. Але замість того, що зійти на Попіваночку, вийшов зовсім на іншу гору, ще вищу. Став там і дивиться. Побачив Попіваночку, але дійти до неї уже не зміг. Сів на горі, заснув. Навіки. А ті опришки, що йому дружину допомагали хоронити, поверталися якраз із Закарпаття. Побачили труп, обшукали його, витягли з кишені паспорт і прочитали: "Лазьо Говерла". Похоронили його, поставили хрест і написали на ньому "Говерла". Той перший хрест давно погнив, але люди ставлять на тій горі нові хрести і пишуть на ньому цей напис. І тепер стоять дві гори: Піп-Іван і Говерла .
Існує й така легенда:
"В одному з гірських селищ жив собі леґінь Прут. За що його так прозвали, вже ніхто не пам'ятав. Може, що мав високий гнучкий стан, чи вже дуже спритний був до роботи.
Якось забарився Прут, працюючи в горах, і вирішив не повертатись додому, а заночувати в лісі. Стара смерека гостинно простелила ковдру із зеленого моху і вкрила його своїм пахучим убранням. Втомлений хлопець швидко заснув. І якийсь дивний сон йому привидівся. Ніби біля нього сидить дівчина, уся в зеленому, в неї зелені очі і довга, до самого долу, коса. Дівчина лагідно й сумно дивиться на Прута, тихенько гладить його волосся і щось стиха наспівує.
Прут ніяк не міг надивитися на лісову красуню. Та коли простягнув руку, щоб торкнутись її, дівчина щезла. Прокинувся Прут. Тихо-тихо. Тільки зірки виблискують у далекому небі. Аж дивиться - повисло щось на смерековій гілці й світиться дивним зеленим вогником. Підійшов, узяв у руки. А воно й далі світиться. Так тихо і ласкаво.
Між тим зникли зірки і зажеврілося небо на сході. У променях вранішнього сонця заблищала роса. Десь здалеку долетів перший несміливий спів пташини.
А трохи згодом уже весь ліс ожив... Величезне сонце підіймалося із-за гір. Задивившись на всю ту красу, Прут забув про свою дивовижну знахідку. А коли глянув, то побачив: у руці лежала звичайна зелена стрічка. Вона вже не світилась: мабуть, згасла в перших променях сонця. Заховав ту стрічку Прут, а про себе вирішив будь-що відшукати красуню-дівчину.
Наступного вечора Прут знову не пішов додому. Сховавшись за велику смереку, він чекав на лісову красуню.
Розтанули гори в нічній темряві, повисихали зірки на небі...
Раптово, наче з-під землі, з'явилася дівчина. Вона, тихесенько відхиляючи віти, йшла до старої смереки. Дівчина присіла на шершаве коріння, що повпиналося в землю, і заспівала. Спочатку тиха, а потім все гучніша пісня полетіла між гори. Далека луна підспівувала дівчині. Захоплена піснею, вона не відчула, як збоку підкрався Прут. Міцно схопив і пригорнув її до себе. Довга зелена коса змією обвила їх. Прут задивився в ясні очі, і йому здалося, що вся краса і велич Карпатських гір відбилася в них, глибоких і чарівних. Дівчина все ще перелякано тремтіла в його руках.
"Хто ти?" - спитав юнак. Ніби неживі, до цього часу злякані вуста ледь-ледь розпустилися у посмішці, але мовчали.
"Хто ти?" - знову спитав Прут. Вона трохи схилила голову набік, посміхнулася:
"Говерла". "Говерла, Говерла...", - прошепотів вітер.
"Говерла, Говерла...", - полетіло ген-ген у далину і затихло.
З того часу Прут майже не приходив додому. Цілими ночами разом з Говерлою блукав у горах. Кохання, велике і щире, переповнювало їх серця. Неосяжне, як те синє небо над горами, воно кликало за собою.
Але потроху перша радість кохання стала затуманюватись. У Прута в долині жила старенька мати. А Говерла не могла піти до людей без дозволу батька, гірського царя.
Почувши про любов Говерли до Прута, батько розгнівався і прокляв свою доньку. Задрижали гори, загуркотіло, обсипаючись, каміння, застогнали в шаленім вітрі, затремтіли проліски. Пішов гомін по горах: "Про-кля-ав, про-кля-ав!".
Прибігла Говерла до старої смереки, притулилася до неї й залила слізьми: "Смереко-матінко, нема мені долі: занапастив батько. Не пустять мене гори з прокляттям до людей. А без Прута я загину. Навчи, люба, що робити?".
Обняла смерека зеленим гіллям дівчину і щось зашепотіла.
"Добре. - мовила Говерла. - Прощай, смереко, прощавайте гори, прощавай, мій голубе Пруте. Як не належатиму тобі, то й не буде мені життя тут", - і ступила на край прірви.
Ніби земля розверзлася, - так загуло навкруги. Страшенна злива поприпинала дерева. Вітер, мов скажений, виламував усе на своєму шляху. Він з розгону вдарявся об гору, виривав, гнав далі каміння і летів до сусідньої гори, одним подихом зрушуючи в долину кам'яні брили. Блискавка на мить освітлювала спотворені гори. Поламані дерева, що стогнали під сильними поривами вітру, скидалися на страхіття. Вони простягували до вітру свої повикручувані коряві лапи і благали: "Перестань, пер-рр-е-ста-ань".
Аж на ранок вчухла буря. Велике сонце піднялося оглянути Карпати - і здивувалося. На місці старої долини виросла гора. Вона сягала аж до хмар і вітала сонце білою вершиною. А на долині стояли люди і дивувалися новій красуні-горі.
Тільки в Прута щось тривожно на серці.
Побіг він на гору."Говерло, Говерло, де ти?" - "Це я, - каже гора. І біла ромашка, всміхаючись, зроняє кришталеву сльозинку росинку, - Так, так, це я, Пруте".
Не повернувся Прут до людей. Залишився біля гори. А трохи згодом побігла межи гір гомінка річка. Вона проклала собі шлях в ущелинах, спадала із стрімких скель і бігла далі, чиста, як сльоза. Бігла швидко, ніби боячись, що не встигне розповісти щось тим величним вічнозеленим горам.
І прозвали люди ту річку Прутом, а височенну гору, біля ніг якої в'ється Прут, - Говерлою" .
Письменник і фольклорист С. Пушик знайшов в одній казці таке пояснення назви гори:
прийшов Бог до Арідника та й каже: "Шкода тої землі, що вона отак говерлує". Тобто пустує, ніким не обробляється, не скроплюється потом. Отже, він розшифровує назву як голий верх, ніким не оброблений, пустий .
З книги Габорак М. Назви гір і полонин Івано-Франківщини. Словник-довідник.
Фото з сайту http://www.photoblog.com
Текст на русском языке
Существует много легенд и преданий об этой горе и ее название. Так, в одной из них, записанной В. Пипаш-Косовским, говорится, что такое наименование ей дали венгры, их барон Янош Нодь из далекого города узнал, что никто из мадьяр еще не побывал на высочайшей, тогда еще безымянной горе в Карпатах. Вот и надумал он первым выйти на вершину и назвать ее своим именем. Взял с собой двадцать крепких слуг, продовольствие и необходимые снаряжение и отправился в путь. Это было как раз среди лета. Вся Венгрия знала о походе Нодя, который должен был прославить не только покорителя горы, но и госудсартво, а о том, что на ее вершине не раз побывали простые крестьяне, никто и не вспоминал. Только через два месяца доехал Янош Нодь к небольшому карпатскому селу, затеряному в горах. Увидел гору и удивился: действительно ли на нее так трудно выйти, ведь рукой подать до вершины?
Летнее солнце невыносимо пекло. Но идти было приятно. Хвойные леса охлаждали людей и лошадей. Но пришлось протратиты еще целых два дня, чтобы дойти до самого подножия горы. Там барон остановился и приказал разбить лагерь, чтобы отдохнуть и набраться сил. Два дня продолжался отдых. Оставив трех человек и лошадей в лагере, барон с остальными еще на рассвете отправился на гору. Небо было чистое-чистое, без единого облачка. Долго шли, у кого и обувь порвалась. Продирались сквозь густые заросли, через острые камни, через толстые бревна поваленных бурей деревьев. Изнемогали, падали. Гордого господина это начинало сердить. Одного трусливого слугу, который хотел возвращаться, он в сердцах пристрелил. Уже вечерело, когда измученные люди вышли из леса. Перед ними простиралась широкая равнина, которая будто достигала неба. Не ощущал усталости только Нодь. Увидев перед собой за несколько метров вершину, он помчался к ней, чтобы первым стать над Карпатами. Никто не заметил, как небо затянули тяжелые тучи. Подул холодный ветер, поднялась метель, и разыгрался буран. Спасаясь от стихии, люди разбежались кто куда. Напрасно Янош Нодь останавливал их, никто не слышал. За ночь намело много снега, люди едва волочили ноги, продвигаясь от палатки к палатке. Лишь треть из них вернулась в лагерь. Остальные погибли в стихии. Не вернулся и барон. "Говерла! Говерла!" - Говорили те, что вернулись. Это по-венгерски означало, вершина вся в снегу. Такого чуда мадьяры, пришедшие из далекой и теплой равнины, еще не видели: чтобы среди лета и снег. С тех пор гора и названа Говерлой - снежной горой.
В другой легенде, записанной в с. Соколовка Косовского района от Колобейчука Г. Д., говорится о том, что в Карпатские горы пришла из Восточной Украины женщина с девочкой и осталась здесь жить. Очень трудно им было, поэтому когда девушка подросла, попросила мать пустить ее в наем. Не хотела мать этого делать, но девушка очень настаивала. Пошла и нанялась аж в Венгрии в богатых господ, которые имели сына, который учился в университете. Когда он приехал домой и увидел девушку, сразу влюбился в нее и попросил стать его женой. Колебалась сначала девушка, боясь гнева господ. Но молодое сердце сделало свое. Полюбили они друг друга. Через некоторое время забеременела девушка. Когда об этом узнали родители барина, то прогнали ее из дворца. Ушел в мир за глаза и паныч. А девушка пришла к маме и рассказала ей все. "Ничего, доченька, - сказала мать, - мы прокормим ребенка, пусть наша семья множится". Родился мальчик. Назвали его по фамилии отца Говерлой.
Рос он как из воды. В восемнадцать лет ушел батрачить на Подолье.
Нанялся кучером у богатого, но старого, конопатого и горбатого господина. А была в того господина молодая жена, такая красивая, что в мире подобной не найти. Звали ту барыню Попиваночкою. И как это часто бывает, полюбили молодые люди друг друга. Как-то отправили господина во Львов к его товарищу, что заболел, а сами, взяв золото и деньги, скрылись. С большим трудом добрались до Карпат. Застали они еще живой матерь Говерлы. Очень обрадовалась она, увидев сына и Попиваночку. Обвенчались молодые люди в Коломые. И хорошо им было, накупили земли, развели большое хозяйство, приобрели имений. Через некоторое время умерла мать Говерлы. Прошли годы, состарились и они. Когда были еще молодыми, Попиваночка очень любовалась горами и просила мужа, чтобы он ее вывел на высокие вершины. Но он так и не сделал этого. А уже в старших годах она сказала: "Говерла, пойди со мною на самую высокую гору, потому что Бог знает, смогу ли я туда когда-нибудь выйти".
Вышли они медленно на гору, сели, но ей стало плохо, начала ослабевать. Говерла возле нее как у писаного яйца ходит. Но не сумел он спасти свою Попиваночку. Умерла она. Плачет, рыдает Говерла, не знает, что должен делать. И как раз на ту гору вышли двадцать восемь повстанцев, направлявшихся на Закарпатье. Помогли они ему похоронить жену, поставили на ее могиле крест, где написали: "Здесь покоится Попиваночка. Вечная ей память". Через некоторое время возле могилы остановились туристы. Прочитав надпись на кресте, решили назвать гору за именем погребенной здесь человека, т.е. Попиваночкою. А потом люди стали называть гору Поп-Иван. Так зовут ее до сих пор.
А Говерла долго тосковал по своей женой. Однажды решил пойти в горы, набрать зелье, чтобы положить его на могиле Попиваночкы. Пошел он горами, заблудился. Но вместо того, что взойти на Попиваночку, вышел совсем на другую гору, еще выше. Стал там и смотрит. Увидел Попиваночку, но дойти до нее уже не смог. Сел на горе, заснул. Навеки. А те люди, что ему жену помогали хоронить, возвращались как раз из Закарпатья. Увидели труп, обыскали его, вытащили из кармана паспорт и прочитали: "Лазьо Говерла". Похоронили его, поставили крест и написали на нем "Говерла". Тот первый крест давно сгнил, но люди ставят на той горе новые кресты и пишут на нем эту надпись. И теперь стоят две горы: Поп-Иван и Говерла.
Существует и такая легенда:
"В одном из горных селений жил парень Прут. За что его так прозвали, уже никто не помнил. Может, имел высокий гибкий стан, уже очень ловкий был к работе. Как-то задержался Прут, работая в горах, и решил не возвращаться домой, а заночевать в лесу. Старая ель гостеприимно расстелила одеяло из зеленого мха и покрыла его своим ароматным нарядом. Усталый парень быстро уснул. И странный сон ему привиделся. Будто у него сидит девушка, вся в зеленом , у нее зеленые глаза и длинная, до самого пола, коса. Девушка мягко и грустно смотрит на Прута, тихонько гладит его волосы и что-то тихо напевает.
Прут не мог насмотреться на лесную красавицу. Но когда протянул руку, чтобы коснуться ее, девушка исчезла. Проснулся Прут. Тихо-тихо. Только звезды сверкают в далеком небе. И смотрит - повисло что-то Смерековой ветке и светится странным зеленым огоньком. Подошел, взял в руки. А оно и дальше светится. Так тихо и ласково.
Между тем исчезли звезды и загорелось небо на востоке. В лучах восходящего солнца заблестела роса. Откуда-то издалека донесся первые робкие пение птиц.
А чуть позже уже весь лес ожил ... Огромное солнце поднималось из-за гор. Засмотревшись на всю ту красоту, Прут забыл о своей удивительной находке. А когда посмотрел, то увидел в руке лежала обычная зеленая лента. Она уже не светилась: наверное, угасла в первых лучах солнца. Спрятал ту ленту Прут, а про себя решил во что отыскать красавицу-девушку.
На следующий вечер Прут снова не пошел домой. Спрятавшись за большую ель, он ждал на лесную красавицу.
Растаяли горы в ночной темноте, высохли звезды на небе ... Внезапно, словно из-под земли, появилась девушка. Она тихонько отклоняя ветви, шла к старой ели. Девушка присела на шершавые корни , и запела. Сначала тихая, а потом все громче песня полетела между горами. Дальняя луна подпевала девушке. Захваченная песней, она не почувствовала, как сбоку подкрался Прут. Крепко взял и прижал ее к себе. Длинная зеленая коса змеей обвила их. Прут засмотрелся в ясные глаза, и ему показалось, что вся красота и величие Карпатских гор отразилась в них, глубоких и очаровательных. Девушка все еще испуганно дрожала в его руках.
"Кто ты?" - Спросил юноша. Вроде неживые, до сих пор напуганы уста едва распустились в улыбке, но молчали.
"Кто ты?" - Спросил Прут.
Она немного склонила голову набок, улыбнулась:
"Говерла". "Говерла, Говерла ...", - прошептал ветер.
"Говерла, Говерла ...", - полетели ген-ген в даль и тихо.
С того времени Прут почти не приходил домой. Целыми ночами вместе с Говерлой бродил в горах. Любовь, большая и искренная, переполняла их сердца. Необъятное, как то синее небо над горами, она звала за собой.
Но понемногу первая радость любви стала затуманюватись. В Прута в долине жила старушка. А Говерла не могла пойти к людям без разрешения отца, горного царя.
Услышав о любви Говерлы к Пруту, отец разгневался и проклял свою дочь. Задрожали горы, загрохотало, осыпаясь, камни, застонали бешеным ветром, задрожали подснежники. Пошел гул по горам: "Про-кля-ал, про-кля-ал!".
Прибежала Говерла к старой ели, прижалась к ней и залилась слезами: "Смереко-матушка, нет мне судьбы: погубил отец. Не пустят меня горы с проклятием к людям. А без Прута я погибну. Научи, дорогая, что делать?".
Обняла ель зелеными ветвями девушку и что-то зашептала.
"Хорошо. - Сказала Говерла. - Прощай, смереко, прощайте горы, прощай, голубчик Прут. Как не принадлежать тебе, то не будет мне жизни здесь", - и ступила на край пропасти.
Будто земля разверзлась, - так прошло все кругом. Ветер, как бешеный, выламывал все на своем пути. Он с разгона ударялся о гору, вырывал, гнал дальше камни и летел к соседней горы, одним дыханием сдвигая в долину каменные глыбы. Молния на миг освещала искаженные горы. Сломанные деревья стонали под сильными порывами ветра, похожи на кошмар. Они тянули к ветру свои корявые лапы и сказали: "Перестань, пер-рр-е-ста-ань".
Но на утро вчухла буря. Большое солнце поднялось осмотреть Карпаты - и удивилось. На месте старой долины выросла гора. Она доходила до облаков и приветствовала солнце белой вершиной. А в долине стояли люди и удивлялись новой красавице-горе.
Только в Прута что-то тревожно на сердце. Побежал он на гору.
"Говерла, Говерла, где ты?"
- "Это я, - говорит гора. И белая ромашка, улыбаясь, роняет хрустальную слезинку - росинку, - Так, так, это я, Прут".
Не вернулся Прут до людей. Остался у горы. А чуть позже пошла между гор шумная река. Она проложила себе путь в ущельях, спадала с отвесных скал и бежала дальше, чистая, как слеза. Бежала быстро, словно боясь, что не успеет рассказать что-то тем величественным вечнозеленым горам.
И прозвали люди ту речку Прутом, а высоченную гору, у ног которой вьется Прут - Говерлой ".