хвилинка драматургії - один із найкращих фільмів усіх часів і народів Попіл і Алмаз
...Через двір, повз кухню готельного ресторану, проходять Мацек Хелмицький і Кристина. Посеред двору - калюжі, але дощ уже перестав, гроза скінчилася, настала чудесна весняна ніч. Ніч нового дня - 9 травня 1945 року. Мацек прощається з Кристиною.
МАЦЕК: Слухай...
Кристина притуляє палець йому до губів.
КРИСТИНА: Ти їдеш завтра?
МАЦЕК: Нібито завтра... Але, можливо, я зможу ще все змінити.
КРИСТИНА: Що - все?
МАЦЕК: Ну, різні речі.
КРИСТИНА: Зможеш?
МАЦЕК: Можливо.
Мацек несподівано цілує Кристину, вона швидко втікає до себе на кухню, потім вертається, простягає букетик фіялок і знову втікає. Хелмицький заходить в готель і бачить у глибині коридору Анджея Коссецького, якому в цю мить саме дає припалити хтось із офіціантів. Мацек повертається і хоче піти до того, як його помітить Коссецький, але той вже побачив товариша. Упевнений, що Анджей його не помітив, Мацек завертає за стіну, до ресторанних туалетів, притуляється до стіни. З глибини коридору іде Анджей. Мацек чує його кроки, відчиняє двері до вбиральні, збігає вниз сходами. Слідом за ним у вбиральню заходить Анджей.
АНДЖЕЙ: Купуєш квіти?
МАЦЕК: Слухай, я мушу з тобою серйозно поговорити.
АНДЖЕЙ: Мені здається, ми сьогодні серйозно вже говорили.
Анджей прислуховується на секунду, і раптом рвучко відкиває двері в одну з кабінок. Там на унітазі, притиснувши до себе ручку для спуску води, солодко спить редактор Пеньонжик. Коссецький з досадою відвертається.
- Ну?
Мацек притуляється до стіни.
- Ти ж знаєш, що я не боягуз.
- Що з цього?
- Зрозумій, Анджею, я вже не можу більше вбивати, знищувати, стріляти, переховуватися. Я хочу жити. Нічого більше. Ти повинен мене зрозуміти.
Анджей виправляється і насуплює брови.
- Вибач мене, але я нічого такого не повинен. Скажи, будь-ласка, ти це все говориш мені як солдат чи як друг?
Мацек замішався і дещо почервонів:
- Не розумієш...
- Швидше не хочу розуміти. Тому що якщо йдеться про мене, то я одразу повинен тобі сказати, що на цю тему можу говорити з тобою тільки як твій командир. Ти сам хотів. Сам згодився це зробити. Отже...
Мацек безпомічно подивився на Анджея.
- Не знаю, як тобі сказати... Я говорив з тобою як із найближчим своїм другом. Інших наших вже немає. Думав, що саме ти повинен мене зрозуміти.
- Залиш ці сантименти, - обриває Анджей. - Закохався?
Хелмицький мовчить, опустивши голову.
- Ну що ж, - продовжує Коссецький. - Це твоя справа. Але чи не здається тобі, що своїй справі ти хочеш підпорядкувати нашу справу? Ти знаєш, як це називається.
Хелмицький зблід. Наступні слова він говорить уривчастим шепотом:
- Анджею, я ніколи не був дезертиром!
- А тепер ким хочеш стати? Ти ж сам зголосився. Взяв усе на себе. І тоді ти не задавав мені таких питань. З нашими, під час повстання.
...Раптовим рухом Мацек рвонувся до Коссецького.
- Але в ім'я чого я зобов'язаний це все робити? Тоді я знав. А тепер? Скажи! В ім'я чого я маю вбити цього чоловіка? Й інших убивати? Все убивати й убивати. В ім'я чого?
- Не кричи. Досі не знав, в ім'я чого? І сьогодні, коли ми говорили про це все, теж не знав?
Хелмицький мовчить.
- Ні, - каже він нарешті. - Я не задумувався над цим.
- Зрозумій, ідеться не просто про цього чоловіка, а про наказ, і або ти його виконаєш, або це зроблю за тебе я.
...Мацек вийняв пістолет, подивився на нього. Тихо сказав:
- Ні. Зроблю сам.
- Ризикуючи життям?
- Не бійся. Життя мені ще знадобиться!
- Чекати тебе вранці?
- Ні.
- Що ж, отже, наші шляхи розходяться. Сумніваюся, що вони колись знову зійдуться. Тільки за одним із нас може бути правда.
Коссецький постояв ще якийсь час у задумі, потім підійшов до Мацека, простягнув руку.
- Бувай.
Хелмицький ковтнув комок у горлі.
- Бувай, - сказав він тихо.
Минуле з тінями загиблих друзів і товариша освітило раптом підхорунжого АК Хелмицького яскравим світлом колишньої надії і колишнього братства.
- Анджею, - кричить він услід поручику.
Коссецький затримується у дверях. Він блідий.
- Що?
- Скажи... А сам ти... сам ти віриш у все це?
- Я? - Анджей здається здивованим. - Ні. Але це не має значення. Привіт. - І зачинив за собою двері.
Мацек безпомічно притулився до стіни.
Біля входу в готель група дітей жваво торгує квітами. Коли зсередини вийшов Коссецький, його обступили, навперейми пропонуючи товар:
- Гей, пане, купіть фіялки, купуйте фіялки, пане.
Анджей купує і... викидає в перший зустрічний смітник.
Секретар Щука вже в ліжку. Раптом він сів, пхнув руку під подушку: у двері хтось стукає.
- Так.
Заходить офіцер держбезпеки.
- Перепрошую. Ви товариш Щука? Важлива справа.
Щука піднімається, накидає на плечі плащ.
ОФІЦЕР: Я прийшов за дорученням майора Врони.
ЩУКА: Слухаю.
ОФІЦЕР: Вибачте, товаришу, у вас є син?
ЩУКА: Марек, сімнадцять років.
ОФІЦЕР: Неприємна історія.
ЩУКА: Що сталося?
ОФІЦЕР: Він був в АК, у банді Вовка. Його взяли в лісі, тепер у нас. Почекайте трохи, майор Врона пришле вам машину. Я скажу внизу портьє, щоб він вам повідомив.
Офіцер виходить. Щука дивиться йому услід.
ЩУКА: Добре, я почекаю. Дякую вам, підпоручику.
За столом слідчого сидить той самий білявий і ясноокий хлопчина, який в коридорі управління держбезпеки відповів Вроні, що йому сто років. Це Марек Щука. Його допитує майор Врона.
ВРОНА: Як давно ти у банді Вовка?
МАРЕК: В загоні капітана Вовка.
ВРОНА: Тобі відоме справжнє прізвище Вовка?
МАРЕК: Ні.
ВРОНА: Тебе взяли зі зброєю?
МАРЕК: Ні, з плюшевим ведмедиком.
ВРОНА: А може, з дракончиком?
МАРЕК: І з дракончиком.
ВРОНА: Думаєш, ти зі своїм нахабством далеко підеш? Дивись, не прорахуйся.
МАРЕК: Не бійтеся, і ви, і я, ми обидва добре знаємо, куди я піду.
ВРОНА: Поспішаєш?
МАРЕК: Ні, навіщо? Це ви поспішаєте.
ВРОНА: Чим займався під час повстання?
МАРЕК: Стріляв по німцям.
ВРОНА: Тепер стріляєш по поляках.
МАРЕК: А ви - по горобцях?
В барі готельного ресторану Кристина підходить до вікна і відчиняє його. Заходить Мацек Хелмицький. Кристина біжить до нього.
КРИСТИНА: Що сталося?
МАЦЕК: Нічого. Я маю їхати.
КРИСТИНА: Зараз?
МАЦЕК: Так.
КРИСТИНА: Ти нічого не зміг змінити?
МАЦЕК: Ні.
В залі ресторану вишукане товариство, залишивши святковий стіл, готується до танцю.
В барі Мацек дивиться на Кристину. Він робить рух, щоб щось пояснити, але дівчина зупиняє його.
- Нічого більше не говори. Йди.
Опустивши голову, Мацек виходить.
Хол готелю. Зайшовши в коридор, Мацек Хелмицький бачить портьє, який розмовляє із офіцером держбезпеки.
ОФІЦЕР: За кілька хвилин сюди прийде наша машина. Щойно вона буде тут, повідомте про це товаришу Щуці.
ПОРТЬЄ: Щука... Ага, з вісімнадцятого. Добре, добре.
Мацек чув цю розмову. Коли портьє відвернувся до телефону, він нечутно сковзнув під сходи, притулився там у тіні на стільці.
Портьє зачинив двері до ресторану, звідки доносяться звуки оркестру і шурхіт десятків танцюючих пар, старечими човгаючими кроками вийшов із холу. Сходами тяжко і спішно спускається Щука. Мацек знизу із свого укриття дивиться на нього.
Спустившись, Щука нетерпляче ходить взад-вперед по холу. Мацек бачить, як він стурбовано дивиться то на годинник, то на вулицю перед входом в готель.
На столі слідчого держбезпеки горить яскрава лампа. В її світлі осліпленно б'ється маленький нічний метелик. Марек Щука уважно стежить за ним.
У холі готелю секретар Щука нетерпляче чекає машину і раптом рішуче виходить на вулицю. Хелмицький вибігає зі своєї схованки під сходами і рушає слідом за ним. Несподівано дорогу Мацеку перепиняє усміхнений портьє з рюмками в руках.
ПОРТЬЄ: Нарешті дочекалися... Над нашою Варшавою...
Мацек залпом випиває свою рюмку, відсуває рукою старого, на ходу кричить йому:
- Прекрасна ніч, треба пройтися перед від'їздом.
- Як? ви вже їдете?
- На жаль! В мене дуже ревнива дружина.
По скупо освітленій вулиці швидко крокує Щука. Щука чує, як у нічній порожнечі хтось наздоганяє його, але не обертається і йде ще швидше. Він поспішає до сина. За Щукою іде Мацек. Він не приховує своє обличчя й не намагається залишитися непоміченим. Наздогнавши Щуку, Хелмицький обганяє його, якийсь час, не озираючись, крокує попереду, потім круто повертається і з пістолетом у руці йде назустріч. На відстані кроку чи двох він, не цілячись, випускає у Щуку всю обойму. Вмираючий робить кілька нечітких кроків і, розкинувши руки, всім своїм великим тілом падає в обійми Мацека. В цей момент у небо злітають ракети переможного салюту. Мацек підняв угору обличчя. На ньому застигнув жах. Нервовим рухом він відштовхує вбитого, біжить у глибину чорної ночі. Щука падає на вмиту весняним дощем бруківку. Поруч із ним у калюжі розквітають спалахи салюту.
З вікна готельного ресторану салют дивляться маестро Котович, пані Станевичева, мер Свенцький і подружжя Путятицьких. З кожним новим залпом вони посміхаються, гучно діляться враженнями.
На бруківці лежить мертвий Щука. В калюжі запалюються вогні салюту перемоги.
