Поляки обещают Забужко за роман о минете в схроне по-повстанчески Нобелевскую премию
Польские критики обещают интеллектуалке и писательнице XXI века, члену КПСС с 27 лет, исследовательнице полевого украинского секса Оксане Забужко за роман о минете по-повстанчески в крыивке Нобелевскую премию по литературе.
Литературный критик и обозреватель польского издания журнала "Ньюзвик"Лешек Бугайский пишет об этом в своей статье "Забужко целит в "нобелевку". Он пишет: "Выдающаяся писательница, выдающийся роман. Ничего удивительного, что "Музей заброшенных секретов" оценили так высоко. Есть книги, в процессе чтения которых от страницы к странице понимаешь все лучше, что автор не только хотел написать совершенное произведение, но и мечтает о том, чтобы заслужить Нобелевскую премию. О том, что такой "нобелевский" роман должен быть просто хорошо написан, нечего и вспоминать, потому что это очевидная очевидность. Но он должен касаться важных с общественной и исторической точки зрения дел, представлять многих фигур, иметь серьезный и логичный нарратив, - но и должен также даже в момент первой встречи убедить читателя, что тот имеет дело не абы с чем. И таков "Музей заброшенных секретов".
"У нее вышла эпическая сага о страданиях, беспощадности истории, о любви вопреки всему, а также о предательстве и коллаборационизме. Сага - как это бывает в таком литературном жанре, - время от времени переосмыслена, но чаще всего она поражает силой описанных событий и красотой самих описаний, - а также и весом затронутых проблем. Очевидно, что это роман мощный, задумчивый и написан так, чтобы, с одной стороны, поднять темы, ограничивающие украинскую историческую память, а с другой - чтобы попасть и в иностранных читателей. Что, - как показывают реакция на немецкоязычное издание книги, - удастся на славу. Что-то я чувствую, что по соседству с нами вырастает кандидат на Нобелевскую премию ... "
Ознакомлю с фрагментом романа будущего, гм, шнобелевского лаВреата и читателей из Украины:
"Мама, тато, дзядзьо, бабця, вуйко Борух, сестра Іда з мужем, маленький Юзік-Йоселе - всі згоріли, ніхто не вийшов. А вона одбилась од свого народу - її переховала родина колежанки з гімназії, українки. А потім - потім вона попала під облаву, Бог Ізраїля хотів вернути її до мертвих, але у вагоні вона молилася до Розп’ятого, як її навчили в тій українській родині, і чудо сталося: на ешелон напала УПА.
Нарешті до нього дійшло: вона оповідала йому не про себе, а про свого бога, який її покинув. Про жорстокого й твердого юдейського бога, який не знає прощення, ані жалю, і помщається за непослух на жінках і малих дітях, - звільнене місце цього бога вона й офірувала йому, чоловікові, котрого сама ж і вернула до життя: її тіло благало його, як розгрішення від богопокинутости, від жаху смертної пустки.
Йому знову вдарило в голову запаморочення, - жодна жінка ніколи не дарувала йому почуття такої абсолютної над собою влади, в тому було щось недозволене, сливе жаске, але тим магнетичніше…
Tимчасом, мов на потвердження його здогаду, вона опустилась перед ним навколішки, й він затремтів, - вона вбирала в себе м’якими, ягнячими губами його єство впоєно, ледь не побожно, наче справляла містичний ритуал поклоніння нею-таки й викликуваній із його чресел силі, і цим разом та сила виявилась дужчою, тривкішою, ніж він міг собі уявити: більшою за нього самого, бо на якийсь час - легко збивши кволий шемріт її застережень - він теж перестав існувати, впав у темну непам’ять, ведений єдино нездоланною жадобою просування вглиб, у пружно-піддатливу горяч розвогненої лави, що відлунювала схлюпом під червоними склепіннями черепа, і це було неможливо, неймовірно, нестерпно, розтягнено в нескінченність, як безбожно солодке умирання в зупиненому часі, де не було світла, сама лиш вогненна тьма, в яку він бив і бив молотом, підземний коваль, аж зненацька тьма стислась круг нього в блаженну квінтесенцію вдячности, в ніжне кільце, як у виймаючий душу цілунок, стислась - і розтислась, і ще раз, і ще, і того вже таки несила було витримати, і в ту саму мить, коли він вистрелив із пістолета з переможним криком і прострілене тіло повалилося долі, тьма задрижала й збіглась круг них двох у блискавичний вогненний контур - мов навіч явлене замкнене коло струму, - і він простерся на голій земляній долівці відсапуючись, підставивши обличчя місяцеві, як циган, і вже притомно подивувався, що йому нічого не болить - нічого, справді, зовсім даремно вона турбувалась, - тіло дзвеніло відпружним, щасливим спокоєм, як добре випалений глечик.
Він ласкаво - аж трохи чудуючись, скільки в ньому, виявляється, скритих запасів ніжности, - провів рукою їй по плечах - тепер її присутність поруч була приємна, хотілося до неї говорити, пестити, затримати пережите:
- Та ти таки направду помічна медсестра, дівчино! Хоч представляй тебе до вирізнення наказом штабу - за самовіддане зцілення раненого…
По паузі вона відгукнулась, але зовсім не жартом - зміненим, сомнамбулічним голосом (сам звук якого знов наповнив його радісною свідомістю своєї моці):
- Я б хотіла зараз умерти… за тебе".
Я плачу...