"Расстрелянное возрождение" в документах
Поскольку в сборнике «Архів розстріляного відрождення» есть большое количество очень интересных материалов из архивно-следственных дел украинских писателей 20-х - 30-х годов, т.н. «расстрелянного возрождения», которые раскрывают, как некоторые причины голода 1932-33 гг., так и начавшегося в 1937-38 гг. «большого террора» на Украине, а также объясняют некоторые реликтовые «хвосты» в сегодняшней украинской политике, ввожу новый тэг - «расстрелянное возрождение». (Когда в показаниях говорится о "партии", речь, как правило, идет о боротьбистах, которые влились в КП(б)У).
Сегодня публикую последние отрывки из показаний Михаила Ялового ( 1, 2).
«Остогидла буржуазна буденність берлінського життя. Розвіювання примарних надій на можливість бодай якоїсь перспективи в роботі, що вимальовувалась під час перших зустрічей із Ладаном і Турянським. Відсутність зв'язку і навіть повна відсутність інтересу з боку Турянського до мене після його від'їзду. Якась маленька, нічого не варта, дитяча політична гра. Особливо по цій лінії мене став дратувати Ладан зі своїми постійними зітханнями на приватні теми, зі своїми постій ними безґрунтовними мріями поїхати кудись по далі й від усього відійти. Скрізь впадала в око соціальна нерівність і різноманітні життєві побутові явища, що ображали людську гідність, хоча б ті самі написи на дверях - «вхід лише для панства» тощо. Повний відрив від суспільно-політичного робочого життя. Найбільше обурювало те, що в мого непроханого постійного в Берліні супутника Ладана не було до цього жодного інтересу. А він жив тут доволі довго, добре володів мовою і, з давалося б, хоч якось міг би включитися в це життя й по части включити мене. Усе це поступово викликало в мене гнітючий, похмурий настрій. У той же час у минуле від сунулися всі неприємні подразники політичного буття на Україні. Просто про це ніхто щодня не нагадував. Відчувався контраст між політичним життям у СРСР, яке возвеличувало людську гідність, і дрібно власницьким свинством довколишнього життя капіталістичної Європи. З'явилися нові зірочки надії, пов'язані з новим курсом у СРСР, що полягав у наступі на приватно-власницькі елементи, а звідси новий, свіжий вітер грандіозних масштабів соціалістичного наступу, що мені ввижалися».
- - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - -
«У Києві я вирішив показати йому визначні пам'ятки й прямісінько з вокзалу вирушив з ним до Христового, де застав письменника І. Сенченка, що приїхав з Харкова. Усі разом ми вирушили оглядати Лаврський музей і мощі. В окремих і спільних розмовах із Христовим і Сенченком жодних загальнополітичних питань ми не обговорювали. Щодо Європи, то про неї я розповідав у тому дусі, як писав вище. Після приїзду до Харкова під час зустрічей зі своїми друзями розмови мали теж тільки такий характер. Перша політична розмова щодо загальних питань поточного моменту, наскільки пригадую, була лише з Епіком десь на Пушкінській по дорозі додому. її зміст був такий. На його питання, як я поціновую становище, я почав з того, що коли вдуматися в основні пружини, в причини наших «ухильницьких» настроїв останніх років, то, без огляду на всілякі, так би мовити, національні утиски й проблеми суто літературної боротьби, - в основі наших настроїв, на мою думку, лежало не усвідомлення, а швидше відчуття тих протиріч, що були закладені в нас у господарчій галузі між індустріальним розвитком і сільським господарством. Індустрія впиралася в глухий кут дрібновласницьких форм сільського господарства. Саме індустрія державна, і саме тому, що вона була державна. Для її розвитку потрібно було, щоб її сільськогосподарська база сама отримала можливість вільно розвиватися на капіталістичних засадах, що, звісно, урешті-решт спричинило б виникнення питання про роздержавлення індустрії. Але оскільки індустрія залишалася соціальним сектором, а сільське господарство рішуче не перейшло ані на соціалістичні, ані на капіталістичні рейки, то й сталося тупцяння на місці, господарче загнивання. А на його основі з'явилося й загнивання ідейне: безперспективність, сумніви, відсутність віри, розхитаність. Ми теж власними настроями довго відображали такий стан речей і перспективу вбачали в тому, що вирішити проблему можна, пішовши в напрямку «вільного», а отже, капіталістичного шляху в сільському господарстві, у чому ми, звісно, не могли не передчувати в майбутньому неминучості переходу всього господарства на капіталістичні рейки, що політично означало б занепад диктатури пролетаріату. Так, - не оцінюючи, - а сприймаючи, передчуваючи ситуацію, ми, виходячи з цих перспектив, метушилися в пошуках самих себе, так би мовити, свого місця, виводячи (і тим самим обмежуючи себе) нагору суто українські питання й навіть часто - культурні, літературні. Я не конкретизував цих «українських питань» для Епіка, оскільки з ним таких розмов, як із Хвильовим або свого часу з Волобуєвим, не мав і не хотів йому,про це говорити. Але сам я під цим мислив, по суті, питання про забезпечення на такий випадок розвитку загального процесу - прав України як держави й можливості нашої (тобто, по суті, боротьбистської) роботи в ній (як я вже раніше говорив».
- - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - -
Здесь когда говорится о "перегибах украинизации", речь идет о Кубани и Северном Кавказе.
«За кілька днів зайшов, коли вони вдвох працювали за столом. У нас була розмова втрьох. Вони питали, як розвивається українська література і що в ній є нового та значного. Я прихильно відгукнувся про прогрес, що відбувся в українській радянській літературі за останній час. Наводив як приклад, окрім Куліша, ще Микитенка, Кириленка, Кузь-мича, Смолича. Вони обидва (особливо Корляков) дуже скептично поставилися до моїх похвал. Потім Букшований торкнувся питання про Північний Кавказ (Ідеться про Постанову ЦК ВКП(б) та РНК СРСР від 14 грудня 1932 р. «О хлебозаготовках на Украине, Северном Кавказе и в Западной области», якою було покладено край українізації на Північному Кавказі). Я висловився в дусі свого виступу на пленумі Оргкомітету. Букшований, випитуючи, заявляв, що він усе ж таки не розуміє, чому там потрібно ліквідувати українізацію, навіть незважаючи на певні «перегини» з нею. Із цього, мовляв, слід було зробити якраз протилежні висновки, тобто правильною українізацією виправити «перегини» тощо. Він наводив приклад індустріалізації, говорячи про те, що коли в індустріалізації і є якісь неправильні «перегини», то це ще не означає, що слід ліквідувати саму індустріалізацію. Я заперечував у тому дусі, що кількість «перегинів», неправильностей може перейти в таку якість, коли потрібно буде не лікувати, а оперувати. «Ну, а після операції як?» - спитав він. Я відповів, що тоді й видно буде, можливо, доведеться починати все заново. Далі він торкнувся питання Скрипника в такій площині: у чому річ? За що його б’ють? Відповів, що за збочення в національній політиці, і як приклад навів відомі з преси факти про школи, словники, тощо».
- - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - -
«Не можна говорити про партійність, вірність основним програмним і тактичним положенням партії, її світогляду без рішучого категоричного засудження мого колишнього політичного шляху. Тому визнаю, що, починаючи з квітня 1918 року й аж до сьогодні, боротьбистська група була всього лиш відбрунькуванням у революцію націоналістичної буржуазії, яка вела там свою націоналістичну контрреволюційну справу. Саме квітень 1918 року був яскраво вираженим маневром дрібнобуржуазного націоналізму в табір революції з метою свого там закріплення й підривної роботи проти революції (Ідеться про партію боротьбистів, яка виникла навесні 1918 р. внаслідок розколу УПСР.). Усі подальші етапи перебування цього відбрунькування в таборі революції були лише модифікацією прикриття цієї основної мети й на всіх етапах були пройняті контрреволюційною суттю. Узяти хоча б найвищий момент небезпеки та хиткого становища революції на Україні в 1919 році (денікінщина), коли боротьбистська партія хотіла взяти курс на повний відрив від основного носія ідеї пролетарської революції на Україні - КП(б)У, виступивши з відкритою контрреволюційною програмою захоплення влади у власні руки шляхом боротьби проти КП(б)У. Але потужне річище революційних мас, що під керівництвом КП(б)У змило контрреволюційний петлюрівсько-денікінський блок, підрізало крила націоналістичних контрреволюційних надій боротьбистської партії й тим самим примусило її зробити ще один маневр - самоліквідуватися й увійти в 1920 році до складу КП(б)У. Перебування в лавах КП(б)У впродовж усього свого часу мало на меті те саме: націоналістичну, контрреволюційну підривну роботу в революції, що прикривалася залежно від обставин різним ступенем мімікрії й пристосуванства. Входячи до КП(б)У, щоб ізсередини впроваджувати свої націоналістичні контрреволюційні ідеї, боротьбистська партія ще раніше зробила крок до проникнення в табір революції з боку міжнародного комуністичного руху. Вже в 1919 році вона заснувала основну боротьбистську групу в Галичині, котра, завдяки специфічному там розвитку революційного руху, пізніше значною мірою стала керівними кадрами КПЗУ. Спільна робота боротьбистської частини КПЗУ з керівництвом боротьбистського підпілля в КП(б)У й була проявом цього проникнення боротьбистського контрреволюційного націоналізму до табору міжнародного комуністичного руху. Як наслідок, користаючись із ситуації наростання на основі розгорнутого НЕПу капіталістично-реставраторських спрямувань куркульського селянства й дрібної буржуазії взагалі, боротьбистське підпілля в 1926 році, окрилене надією, виходить із підпілля й починає шалений наступ проти партії та її керівництва. Маю на увазі шумськізм, хвильовізм, розламівство. Але партія викриває, показує масам контрреволюційний націоналізм цих у зовнішній боротьбистській інтерпретації нібито невинних лозунгів боротьби за розвиток української культури, літератури тощо й дає боротьбистському підпіллю жорстоку відсіч. Утративши надію перемогти у відкритій боротьбі, боротьбизм знову береться за свій старий улюблений прийом - мімікрію. Зовні він формально декларує визнання своїх помилок, своє покаяння й відмову від висунутих лозунгів та боротьби за них. Але фактично він маневрує вбік іще глибшого підпілля. Водночас із цим відходом у підпілля в самому боротьбистському підпіллі з'являються ідеї, по-перше, заснувати широкий блок націоналістичних сил, а по-друге, шукати вихід на шляхах фашистського розвитку».
- - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - -
«3. Про роботу боротьбистів у радянських повпредствах щодо відправки на Україну галицької еміграції й реемігрантів знаю, що і Шумський, і Максимович, і Калюжний і Левицький ставили цю справу на дуже широку ногу. Це робилося під виглядом знесилення еміграції и ворожих груп у Галичині, а фактично було не що інше як перекидання до Радянської України націоналістичних, антирадянських елементів боротьбистського й есерівського блоків. Це випливало вже бодай із того, що сюди присилали елементи найбільш кваліфікованої інтелігенції для обсаджування керівних ділянок наукової та культурної діяльності. Звісно, у розмовах на цю тему малося на увазі те, що, мовляв, наших українських людей стає більше. Такі розмови були в Максимовича, Калюжного і в майже всіх боротьбистів, з якими мені доводилося перетинатися. Інакше кажучи, боротьбисти були ініціаторами й активними провідниками блоку українських націоналістичних сил.
4. Під час підготовки розламівської акції за кордоном, у центрі Харкова в постійних зустрічах у Шумського у мене з Максимовичем, у Шумського із Солодубом, Максимовичем і мною, у Максимовича зі своїм так би мовити, штабом галичан-іммігрантів разом з реемігрантом Вікулом відбувалися наради, на яких обговорювалося питання широкого блокового наступу всім націоналістичним фронтом на партію й радянську владу, використовуючи для цього пресу, наукові заклади, трибуну літературної політики. Пригадую одні чималі збори на Каразшській вулиці в кімнаті у Вікула, де за вечерею відбулося, так би мовити, об'єднання в соборну Україну, оскільки весь галицький штаб Максимовича вітав Шумського як носія ідеї Наддніпрянської України. Там був присутній і я від імені молодої літературної спільноти. На цих зборах було, по суті, вирішене питання про активний виступ КПЗУ на захист Шумського й національної ідеї України. Приблизно в цей самий час відбулася нарада Шумського з Полозом, Приходьком Любченком і Тараненком щодо питання виступу Шумського на пленумі ЦК. На цій нараді я не був, а про наступну нараду в Полоза, де були присутні ті самі особи, я вже розповідав. Урешті-решт, як я казав, Любченко чи Тараненко зірвав домовленість про те, щоб не виступати проти Шумського, і все ж таки виступив, поставивши тим самим усіх інших у скрутне становище. Пригадую навіть, що на другий чи на третій день після цього П. Любченко, бувши в Полоза, спеціально зайшов до мене й почав мене вмовляти залишити Шумського, не підтримувати його, оскільки Шумський своєю прямою атакою на ЦК ставить під загрозу всю нашу - не пригадую вже - боротьбистську чи націоналістичну справу. Я рішуче на нього напав, і він пішов, так нічого від мене й не домігшись.
Десь у цей самий час з'являється ідея повстанства й відкритої підпільної роботи. Саме після розмови з Любченком я, пригадую, був з Максимовичем у Шумського і з обуренням розповів йому про підступи Любченка й узагалі про маневри всієї групи - Любченко, Полоз, Приходько, Тараненко. Шумський сказав, що цієї «сволочної» позиції дотримується тепер і Хвиля, який з ним, із Шумським, тримався до останнього моменту, а потім утік до Кагановича. Почувши таке, я спитав у Шумського, чи знає він про те, як, здається, в 1923 році Хвиля, - після партійних зіткнень нібито в Сумах, які скінчилися тим, що його звідти вигнали, - прийшов до Блакитного й серйозно ставив питання про те, що треба «йти в кущі», тобто піднімати повстання проти радянської влади. Про це мені свого часу побіжно переповідав Блакитний. Шумський мені відповів, що Хвиля не лише розповідав це Блакитному, а й уперто цього добивався. І немовбито йому, Шумському, а потім Блакитному та Гриньку ледь удалося його від цього відмовити. Тоді я запропонував викрити Хвилю перед партією, але він запевнив, що робити цього не варто, мовляв, «Божі дороги годі збагнути», тим самим дав зрозуміти, що ця доля може спіткати й нас. Пізніше в доволі частих зустрічах у Шумського разом із Солодубом і Максимовичем, особливо коли бував Солодуб, пригадую, розмова майже весь час поверталася до того, що, мовляв, із такої ситуації існує лише один вихід - повстання. Дуже часто до такого висновку під час цих бесід приходив Солодуб, змушуючи нас із Максимовичем напівжартома схвально кивати головами, а Шумський тільки дивився на нього з докором. Солодуба така реакція дратувала, він уходив у раж і починав лаяти Шумського, котрий, на його думку, тупцяв на одному місці й тим самим втрачав час і міг програти всю справу. Очевидно, як на кадри, що здатні організувати цю справу, Солодуб дивився на деяких боротьбистів, відомих своєю повстанською діяльністю й кваліфікацією у військовій справі, проте наразі вони перебували поза справами. Усі, ясна річ, знали про його близькі зв'язки з Волохом, повстанським отаманом, що в 1919 році привів свої полки до Києва в розпорядження ЦК боротьбистів. Про настрій Волоха знали всі боротьбисти, які обіймали керівні посади. Я, наприклад, сам неодноразово зустрічаючись із Волохом, постійно чув від нього, так би мовити, його класичну репліку, що оцінювала ситуацію в Україні. Він так і казав на адресу боротьбистського керівництва: «Догрались, стерви собачі. Просрали Україну!». Ясна річ, такі заяви сприяли створенню повстанської атмосфери. По іншій лінії - швидше, по лінії Полоза, аніж Шумського - був Кийко1. Я з ним, щоправда, жодного разу не мав принципових розмов, але знаю, що він бував у Полоза й, здається, у Шумського, хоч на їхніх розмовах, які б стосувалися повстанської діяльності, я не був присутній. У той же час, пригадую, на квартирі Шумського на Басейній, коли він розповідав про свій випадок під Житомиром і про випадок із Тютюнником, майже весь вечір було присвячено повстанським спогадам, оскільки такі тоді були настрої в боротьбистських кадрів. І врешті-решт - тепер згадую - що, коли я був у Шумського в Ленінграді й ми з ним після спільної розмови із Солодубом (котрий підбивав Шумського на активний виступ проти ЦК) обговорювали ситуацію вдвох, Шумський сказав: «Ну що ж, почекаємо якийсь час, а потім, може, доведеться відкрито перейти в підпілля». Я на це жартома відповів, мовляв, де ж він особисто може сховатися, щоб його не знайшли, якщо його скрізь знають, а ДПУ теж скрізь існує. Він на це відповів: «Та працювали ж якось раніше». Я заперечив, що те, що було раніше, - тепер неможливе. Він незадоволено мовчки насупився, а потім раптом заявив: «Цей Солодуб дуже багато говорить. Я його стримую, але нічого не помагає. Будьте з ним обережніші». Звісно, я не ручаюся за точність, але, здається, він так і сказав. Ось, по-моєму, і все, що я згадав із цього періоду стосовно роботи в боротьбистському керівництві. Але тут було ще два моменти. Перший - це стосунки Максимовича й Волоха. Під час наших розмов, а також розмов більш широких, він часто цікавився Волохом і вважав його не використаною за призначенням силою, пояснюючи це, звісно, тим, що, як він казав, «нема своєї держави». Він зустрічався з ним; здається, сам Волох доволі часто до нього заходив. Ще один момент, що має певний стосунок до подій цього часу, - це боротьбистська нарада в редакції газети «Вісті», скликана Тараном і Хвилею, на якій, окрім них, були присутні Касяненко, Христовий, Лісовий П. і, здається, іще хтось. Було порушене питання про те, як ставитися до конфлікту, який виник у Шумського із ЦК. Ця нарада цікава насамперед тим, що на ній вказане питання дебатувалося не в площині: за лінію партій чи проти, - а в площині тих самих боротьбистських спрямувань із боку ... [одне слово заклеєне] групи. Тільки один я став на бік Шумського.
Усі інші під керівництвом Хвилі висловилися проти Шумського. Але мотивація цього переважно була така сама, як і в розмові П. Любченка зі мною. Зводилася вона до того, що Шумський і взагалі деякі керівні боротьбистські кадри себе віджили й не тільки не прогресують, а навпаки, деградують, не розуміють ситуації, не вміють своєчасно по-«партійному» на неї реагувати. Саме тому, мовляв, нам, боротьбистам, треба вдарити по Шумському, щоб могли з'являтися й розвинутися нові кадри. Звісно, казав він, не боротьбистські, а українські кадри, але це нічого не змінює.
5. Щодо Грушевського, то слід сказати, що в очах боротьбистського керівництва він продовжував залишатися нерозвінчаним головою всього широкого фронту націоналістичних сил. Тим паче, що його концепція в основних моментах була споріднена зі старою боротьбистською концепцією, яка по-різному модифікувалася лише після Трудового Конгресу в Києві (Трудовий конгрес України - тимчасовий вищий законодавчий орган УНР доби Директорії, який проходив у Києві 23-28 січня 1919 р.). Це ідея співпраці так званих радянських партій, тобто влада коаліції партій, що стоять на платформі радянської влади. По суті, це та сама мілюковська концепція влади рад без комуністів (Лідер партії кадетів Павло Мілюков висловив ідею «радянської влади без більшовиків» за часів Кронштадського заколоту), але в іншому виданні. її Грушевський висунув у своєму черговому маневрі після розгрому петлюрівщини, прикриваючи тим самим широкий блок усіх українських національних партій. Починаючи з 1922 року, він уперто пропагує цю ідею, виступаючи за співпрацю всіх радянських партій на Україні без участі московських комуністів-окупантів. Ця ідея, по суті, нічим не відрізняється від боротьбистського розуміння, так би мовити, українського комунізму, який вони протиставили комунізму російському. В атмосфері таких писань Грушевського відбувалося переправлення за допомогою боротьбистських рук по радянських повпредствах за кордоном національної контрреволюційної еміграції на територію Радянської України. Саме цей час був часом приїзду до України запеклих представників як суто політичного есерівського та есдеківського українського табору, так і просто клерикально-реакційної галицької професури. Своєрідним підсумком такого руху національних сил став переїзд до України й самого Грушевського. Перебуваючи вже по цей бік кордону, Грушевський і у своїх історичних працях, і в публічних виступах, не говорячи вже, так би мовити, про його чисту обробку своїх кадрів і периферії, продовжував триматися й пропагувати цю свою позицію, не відчуваючи жодного опору з боку боротьбистської групи, котра керувала тоді від імені партії як загальною просвітницькою, так і культурно-публіцистичною політикою в Україні. І навіть навпаки, боротьбистське керівництво, з одного боку, прикривало цю контрреволюційну пози¬цію Грушевського й усього націоналістичного блоку, а з іншого - захищало його від нападів. Характерним прикладом такого прикриття є хоча б вірш Блакитного, присвячений Грушевському й надрукований у зібранні його творів. У цьому вірші він замість того, щоб викрити контрреволюційну підривну роботу Грушевського на науковому фронті, невинно змальовує його як людину, котра плутається бородою в старовині, тимчасом як довколишнє життя сповнене боротьби за сьогоднішній день. Але ще виразнішим фактом такого прикриття є, наприклад, стаття Хвилі до цього-таки зібрання творів Блакитного, яка, незважаючи на ці та інші боротьбистські писання Блакитного, підносить його як канон партійності в літературі, робить його засновником і символом української пролетарської літератури. Із другого боку, ювілей Грушевського й надання йому з ініціативи й за підтримки Шумського статусу загальнонаціонального свята, відкритий виступ Шумського з цього питання та з питання про Українську Академію, взагалі проти Кагановича - все це прояви активної роботи боротьбистів щодо створення широкого об'єднання націоналістичних сил у блок. Грушевський тим часом, немовби папа, продовжує сидіти в Києві на троні, не роблячи жодного кроку, аби відмовитися від своєї позиції. І це зрозуміло, оскільки на всіх ділянках науково-культурної роботи, а почасти й економічної, у цей час сидить сильний штаб есерівсько-есдеківської контрреволюції, колишніх міністрів, впливових націоналістичних громадських діячів, полковників та отаманів. У партії в цей час перебуває своя агентура - укапістсько-боротьбистські кадри, що на кожному кроці захищає й підтримує перед партією весь цей широкий націоналістичний блок. Якщо ж говорити про окремі розмови з приводу Грушевського, то пам'ятаю кілька бесід із Максимовичем. Власне, його розмови зі мною. Він називав його «батьком України», завжди питав, що про нього чути. Вважав його, так би мовити, справжнім вождем українського народу, цікавився всіма питаннями (зараз не пригадую, якими саме), пов'язаними з ім'ям Грушевського, одним словом, завжди говорив про нього з політичними симпатіями. Із Шумським про Грушевського (окрім розмови в Москві, про яку я вже писав) ми говорили тоді, коли він переповідав свою розмову з Кагановичем десь на курорті про Всесоюзну Академію наук. Шумський тоді різко виступав проти Всесоюзної Академії наук, оскільки не хотів, аби їй підпорядковувалася Українська Академія наук. Тут ішлося здебільшого про те, що він вважав Грушевського достатньо авторитетною постаттю, щоб самостійно очолювати наукову справу на Україні».
Сегодня публикую последние отрывки из показаний Михаила Ялового ( 1, 2).
«Остогидла буржуазна буденність берлінського життя. Розвіювання примарних надій на можливість бодай якоїсь перспективи в роботі, що вимальовувалась під час перших зустрічей із Ладаном і Турянським. Відсутність зв'язку і навіть повна відсутність інтересу з боку Турянського до мене після його від'їзду. Якась маленька, нічого не варта, дитяча політична гра. Особливо по цій лінії мене став дратувати Ладан зі своїми постійними зітханнями на приватні теми, зі своїми постій ними безґрунтовними мріями поїхати кудись по далі й від усього відійти. Скрізь впадала в око соціальна нерівність і різноманітні життєві побутові явища, що ображали людську гідність, хоча б ті самі написи на дверях - «вхід лише для панства» тощо. Повний відрив від суспільно-політичного робочого життя. Найбільше обурювало те, що в мого непроханого постійного в Берліні супутника Ладана не було до цього жодного інтересу. А він жив тут доволі довго, добре володів мовою і, з давалося б, хоч якось міг би включитися в це життя й по части включити мене. Усе це поступово викликало в мене гнітючий, похмурий настрій. У той же час у минуле від сунулися всі неприємні подразники політичного буття на Україні. Просто про це ніхто щодня не нагадував. Відчувався контраст між політичним життям у СРСР, яке возвеличувало людську гідність, і дрібно власницьким свинством довколишнього життя капіталістичної Європи. З'явилися нові зірочки надії, пов'язані з новим курсом у СРСР, що полягав у наступі на приватно-власницькі елементи, а звідси новий, свіжий вітер грандіозних масштабів соціалістичного наступу, що мені ввижалися».
- - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - -
«У Києві я вирішив показати йому визначні пам'ятки й прямісінько з вокзалу вирушив з ним до Христового, де застав письменника І. Сенченка, що приїхав з Харкова. Усі разом ми вирушили оглядати Лаврський музей і мощі. В окремих і спільних розмовах із Христовим і Сенченком жодних загальнополітичних питань ми не обговорювали. Щодо Європи, то про неї я розповідав у тому дусі, як писав вище. Після приїзду до Харкова під час зустрічей зі своїми друзями розмови мали теж тільки такий характер. Перша політична розмова щодо загальних питань поточного моменту, наскільки пригадую, була лише з Епіком десь на Пушкінській по дорозі додому. її зміст був такий. На його питання, як я поціновую становище, я почав з того, що коли вдуматися в основні пружини, в причини наших «ухильницьких» настроїв останніх років, то, без огляду на всілякі, так би мовити, національні утиски й проблеми суто літературної боротьби, - в основі наших настроїв, на мою думку, лежало не усвідомлення, а швидше відчуття тих протиріч, що були закладені в нас у господарчій галузі між індустріальним розвитком і сільським господарством. Індустрія впиралася в глухий кут дрібновласницьких форм сільського господарства. Саме індустрія державна, і саме тому, що вона була державна. Для її розвитку потрібно було, щоб її сільськогосподарська база сама отримала можливість вільно розвиватися на капіталістичних засадах, що, звісно, урешті-решт спричинило б виникнення питання про роздержавлення індустрії. Але оскільки індустрія залишалася соціальним сектором, а сільське господарство рішуче не перейшло ані на соціалістичні, ані на капіталістичні рейки, то й сталося тупцяння на місці, господарче загнивання. А на його основі з'явилося й загнивання ідейне: безперспективність, сумніви, відсутність віри, розхитаність. Ми теж власними настроями довго відображали такий стан речей і перспективу вбачали в тому, що вирішити проблему можна, пішовши в напрямку «вільного», а отже, капіталістичного шляху в сільському господарстві, у чому ми, звісно, не могли не передчувати в майбутньому неминучості переходу всього господарства на капіталістичні рейки, що політично означало б занепад диктатури пролетаріату. Так, - не оцінюючи, - а сприймаючи, передчуваючи ситуацію, ми, виходячи з цих перспектив, метушилися в пошуках самих себе, так би мовити, свого місця, виводячи (і тим самим обмежуючи себе) нагору суто українські питання й навіть часто - культурні, літературні. Я не конкретизував цих «українських питань» для Епіка, оскільки з ним таких розмов, як із Хвильовим або свого часу з Волобуєвим, не мав і не хотів йому,про це говорити. Але сам я під цим мислив, по суті, питання про забезпечення на такий випадок розвитку загального процесу - прав України як держави й можливості нашої (тобто, по суті, боротьбистської) роботи в ній (як я вже раніше говорив».
- - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - -
Здесь когда говорится о "перегибах украинизации", речь идет о Кубани и Северном Кавказе.
«За кілька днів зайшов, коли вони вдвох працювали за столом. У нас була розмова втрьох. Вони питали, як розвивається українська література і що в ній є нового та значного. Я прихильно відгукнувся про прогрес, що відбувся в українській радянській літературі за останній час. Наводив як приклад, окрім Куліша, ще Микитенка, Кириленка, Кузь-мича, Смолича. Вони обидва (особливо Корляков) дуже скептично поставилися до моїх похвал. Потім Букшований торкнувся питання про Північний Кавказ (Ідеться про Постанову ЦК ВКП(б) та РНК СРСР від 14 грудня 1932 р. «О хлебозаготовках на Украине, Северном Кавказе и в Западной области», якою було покладено край українізації на Північному Кавказі). Я висловився в дусі свого виступу на пленумі Оргкомітету. Букшований, випитуючи, заявляв, що він усе ж таки не розуміє, чому там потрібно ліквідувати українізацію, навіть незважаючи на певні «перегини» з нею. Із цього, мовляв, слід було зробити якраз протилежні висновки, тобто правильною українізацією виправити «перегини» тощо. Він наводив приклад індустріалізації, говорячи про те, що коли в індустріалізації і є якісь неправильні «перегини», то це ще не означає, що слід ліквідувати саму індустріалізацію. Я заперечував у тому дусі, що кількість «перегинів», неправильностей може перейти в таку якість, коли потрібно буде не лікувати, а оперувати. «Ну, а після операції як?» - спитав він. Я відповів, що тоді й видно буде, можливо, доведеться починати все заново. Далі він торкнувся питання Скрипника в такій площині: у чому річ? За що його б’ють? Відповів, що за збочення в національній політиці, і як приклад навів відомі з преси факти про школи, словники, тощо».
- - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - -
«Не можна говорити про партійність, вірність основним програмним і тактичним положенням партії, її світогляду без рішучого категоричного засудження мого колишнього політичного шляху. Тому визнаю, що, починаючи з квітня 1918 року й аж до сьогодні, боротьбистська група була всього лиш відбрунькуванням у революцію націоналістичної буржуазії, яка вела там свою націоналістичну контрреволюційну справу. Саме квітень 1918 року був яскраво вираженим маневром дрібнобуржуазного націоналізму в табір революції з метою свого там закріплення й підривної роботи проти революції (Ідеться про партію боротьбистів, яка виникла навесні 1918 р. внаслідок розколу УПСР.). Усі подальші етапи перебування цього відбрунькування в таборі революції були лише модифікацією прикриття цієї основної мети й на всіх етапах були пройняті контрреволюційною суттю. Узяти хоча б найвищий момент небезпеки та хиткого становища революції на Україні в 1919 році (денікінщина), коли боротьбистська партія хотіла взяти курс на повний відрив від основного носія ідеї пролетарської революції на Україні - КП(б)У, виступивши з відкритою контрреволюційною програмою захоплення влади у власні руки шляхом боротьби проти КП(б)У. Але потужне річище революційних мас, що під керівництвом КП(б)У змило контрреволюційний петлюрівсько-денікінський блок, підрізало крила націоналістичних контрреволюційних надій боротьбистської партії й тим самим примусило її зробити ще один маневр - самоліквідуватися й увійти в 1920 році до складу КП(б)У. Перебування в лавах КП(б)У впродовж усього свого часу мало на меті те саме: націоналістичну, контрреволюційну підривну роботу в революції, що прикривалася залежно від обставин різним ступенем мімікрії й пристосуванства. Входячи до КП(б)У, щоб ізсередини впроваджувати свої націоналістичні контрреволюційні ідеї, боротьбистська партія ще раніше зробила крок до проникнення в табір революції з боку міжнародного комуністичного руху. Вже в 1919 році вона заснувала основну боротьбистську групу в Галичині, котра, завдяки специфічному там розвитку революційного руху, пізніше значною мірою стала керівними кадрами КПЗУ. Спільна робота боротьбистської частини КПЗУ з керівництвом боротьбистського підпілля в КП(б)У й була проявом цього проникнення боротьбистського контрреволюційного націоналізму до табору міжнародного комуністичного руху. Як наслідок, користаючись із ситуації наростання на основі розгорнутого НЕПу капіталістично-реставраторських спрямувань куркульського селянства й дрібної буржуазії взагалі, боротьбистське підпілля в 1926 році, окрилене надією, виходить із підпілля й починає шалений наступ проти партії та її керівництва. Маю на увазі шумськізм, хвильовізм, розламівство. Але партія викриває, показує масам контрреволюційний націоналізм цих у зовнішній боротьбистській інтерпретації нібито невинних лозунгів боротьби за розвиток української культури, літератури тощо й дає боротьбистському підпіллю жорстоку відсіч. Утративши надію перемогти у відкритій боротьбі, боротьбизм знову береться за свій старий улюблений прийом - мімікрію. Зовні він формально декларує визнання своїх помилок, своє покаяння й відмову від висунутих лозунгів та боротьби за них. Але фактично він маневрує вбік іще глибшого підпілля. Водночас із цим відходом у підпілля в самому боротьбистському підпіллі з'являються ідеї, по-перше, заснувати широкий блок націоналістичних сил, а по-друге, шукати вихід на шляхах фашистського розвитку».
- - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - -
«3. Про роботу боротьбистів у радянських повпредствах щодо відправки на Україну галицької еміграції й реемігрантів знаю, що і Шумський, і Максимович, і Калюжний і Левицький ставили цю справу на дуже широку ногу. Це робилося під виглядом знесилення еміграції и ворожих груп у Галичині, а фактично було не що інше як перекидання до Радянської України націоналістичних, антирадянських елементів боротьбистського й есерівського блоків. Це випливало вже бодай із того, що сюди присилали елементи найбільш кваліфікованої інтелігенції для обсаджування керівних ділянок наукової та культурної діяльності. Звісно, у розмовах на цю тему малося на увазі те, що, мовляв, наших українських людей стає більше. Такі розмови були в Максимовича, Калюжного і в майже всіх боротьбистів, з якими мені доводилося перетинатися. Інакше кажучи, боротьбисти були ініціаторами й активними провідниками блоку українських націоналістичних сил.
4. Під час підготовки розламівської акції за кордоном, у центрі Харкова в постійних зустрічах у Шумського у мене з Максимовичем, у Шумського із Солодубом, Максимовичем і мною, у Максимовича зі своїм так би мовити, штабом галичан-іммігрантів разом з реемігрантом Вікулом відбувалися наради, на яких обговорювалося питання широкого блокового наступу всім націоналістичним фронтом на партію й радянську владу, використовуючи для цього пресу, наукові заклади, трибуну літературної політики. Пригадую одні чималі збори на Каразшській вулиці в кімнаті у Вікула, де за вечерею відбулося, так би мовити, об'єднання в соборну Україну, оскільки весь галицький штаб Максимовича вітав Шумського як носія ідеї Наддніпрянської України. Там був присутній і я від імені молодої літературної спільноти. На цих зборах було, по суті, вирішене питання про активний виступ КПЗУ на захист Шумського й національної ідеї України. Приблизно в цей самий час відбулася нарада Шумського з Полозом, Приходьком Любченком і Тараненком щодо питання виступу Шумського на пленумі ЦК. На цій нараді я не був, а про наступну нараду в Полоза, де були присутні ті самі особи, я вже розповідав. Урешті-решт, як я казав, Любченко чи Тараненко зірвав домовленість про те, щоб не виступати проти Шумського, і все ж таки виступив, поставивши тим самим усіх інших у скрутне становище. Пригадую навіть, що на другий чи на третій день після цього П. Любченко, бувши в Полоза, спеціально зайшов до мене й почав мене вмовляти залишити Шумського, не підтримувати його, оскільки Шумський своєю прямою атакою на ЦК ставить під загрозу всю нашу - не пригадую вже - боротьбистську чи націоналістичну справу. Я рішуче на нього напав, і він пішов, так нічого від мене й не домігшись.
Десь у цей самий час з'являється ідея повстанства й відкритої підпільної роботи. Саме після розмови з Любченком я, пригадую, був з Максимовичем у Шумського і з обуренням розповів йому про підступи Любченка й узагалі про маневри всієї групи - Любченко, Полоз, Приходько, Тараненко. Шумський сказав, що цієї «сволочної» позиції дотримується тепер і Хвиля, який з ним, із Шумським, тримався до останнього моменту, а потім утік до Кагановича. Почувши таке, я спитав у Шумського, чи знає він про те, як, здається, в 1923 році Хвиля, - після партійних зіткнень нібито в Сумах, які скінчилися тим, що його звідти вигнали, - прийшов до Блакитного й серйозно ставив питання про те, що треба «йти в кущі», тобто піднімати повстання проти радянської влади. Про це мені свого часу побіжно переповідав Блакитний. Шумський мені відповів, що Хвиля не лише розповідав це Блакитному, а й уперто цього добивався. І немовбито йому, Шумському, а потім Блакитному та Гриньку ледь удалося його від цього відмовити. Тоді я запропонував викрити Хвилю перед партією, але він запевнив, що робити цього не варто, мовляв, «Божі дороги годі збагнути», тим самим дав зрозуміти, що ця доля може спіткати й нас. Пізніше в доволі частих зустрічах у Шумського разом із Солодубом і Максимовичем, особливо коли бував Солодуб, пригадую, розмова майже весь час поверталася до того, що, мовляв, із такої ситуації існує лише один вихід - повстання. Дуже часто до такого висновку під час цих бесід приходив Солодуб, змушуючи нас із Максимовичем напівжартома схвально кивати головами, а Шумський тільки дивився на нього з докором. Солодуба така реакція дратувала, він уходив у раж і починав лаяти Шумського, котрий, на його думку, тупцяв на одному місці й тим самим втрачав час і міг програти всю справу. Очевидно, як на кадри, що здатні організувати цю справу, Солодуб дивився на деяких боротьбистів, відомих своєю повстанською діяльністю й кваліфікацією у військовій справі, проте наразі вони перебували поза справами. Усі, ясна річ, знали про його близькі зв'язки з Волохом, повстанським отаманом, що в 1919 році привів свої полки до Києва в розпорядження ЦК боротьбистів. Про настрій Волоха знали всі боротьбисти, які обіймали керівні посади. Я, наприклад, сам неодноразово зустрічаючись із Волохом, постійно чув від нього, так би мовити, його класичну репліку, що оцінювала ситуацію в Україні. Він так і казав на адресу боротьбистського керівництва: «Догрались, стерви собачі. Просрали Україну!». Ясна річ, такі заяви сприяли створенню повстанської атмосфери. По іншій лінії - швидше, по лінії Полоза, аніж Шумського - був Кийко1. Я з ним, щоправда, жодного разу не мав принципових розмов, але знаю, що він бував у Полоза й, здається, у Шумського, хоч на їхніх розмовах, які б стосувалися повстанської діяльності, я не був присутній. У той же час, пригадую, на квартирі Шумського на Басейній, коли він розповідав про свій випадок під Житомиром і про випадок із Тютюнником, майже весь вечір було присвячено повстанським спогадам, оскільки такі тоді були настрої в боротьбистських кадрів. І врешті-решт - тепер згадую - що, коли я був у Шумського в Ленінграді й ми з ним після спільної розмови із Солодубом (котрий підбивав Шумського на активний виступ проти ЦК) обговорювали ситуацію вдвох, Шумський сказав: «Ну що ж, почекаємо якийсь час, а потім, може, доведеться відкрито перейти в підпілля». Я на це жартома відповів, мовляв, де ж він особисто може сховатися, щоб його не знайшли, якщо його скрізь знають, а ДПУ теж скрізь існує. Він на це відповів: «Та працювали ж якось раніше». Я заперечив, що те, що було раніше, - тепер неможливе. Він незадоволено мовчки насупився, а потім раптом заявив: «Цей Солодуб дуже багато говорить. Я його стримую, але нічого не помагає. Будьте з ним обережніші». Звісно, я не ручаюся за точність, але, здається, він так і сказав. Ось, по-моєму, і все, що я згадав із цього періоду стосовно роботи в боротьбистському керівництві. Але тут було ще два моменти. Перший - це стосунки Максимовича й Волоха. Під час наших розмов, а також розмов більш широких, він часто цікавився Волохом і вважав його не використаною за призначенням силою, пояснюючи це, звісно, тим, що, як він казав, «нема своєї держави». Він зустрічався з ним; здається, сам Волох доволі часто до нього заходив. Ще один момент, що має певний стосунок до подій цього часу, - це боротьбистська нарада в редакції газети «Вісті», скликана Тараном і Хвилею, на якій, окрім них, були присутні Касяненко, Христовий, Лісовий П. і, здається, іще хтось. Було порушене питання про те, як ставитися до конфлікту, який виник у Шумського із ЦК. Ця нарада цікава насамперед тим, що на ній вказане питання дебатувалося не в площині: за лінію партій чи проти, - а в площині тих самих боротьбистських спрямувань із боку ... [одне слово заклеєне] групи. Тільки один я став на бік Шумського.
Усі інші під керівництвом Хвилі висловилися проти Шумського. Але мотивація цього переважно була така сама, як і в розмові П. Любченка зі мною. Зводилася вона до того, що Шумський і взагалі деякі керівні боротьбистські кадри себе віджили й не тільки не прогресують, а навпаки, деградують, не розуміють ситуації, не вміють своєчасно по-«партійному» на неї реагувати. Саме тому, мовляв, нам, боротьбистам, треба вдарити по Шумському, щоб могли з'являтися й розвинутися нові кадри. Звісно, казав він, не боротьбистські, а українські кадри, але це нічого не змінює.
5. Щодо Грушевського, то слід сказати, що в очах боротьбистського керівництва він продовжував залишатися нерозвінчаним головою всього широкого фронту націоналістичних сил. Тим паче, що його концепція в основних моментах була споріднена зі старою боротьбистською концепцією, яка по-різному модифікувалася лише після Трудового Конгресу в Києві (Трудовий конгрес України - тимчасовий вищий законодавчий орган УНР доби Директорії, який проходив у Києві 23-28 січня 1919 р.). Це ідея співпраці так званих радянських партій, тобто влада коаліції партій, що стоять на платформі радянської влади. По суті, це та сама мілюковська концепція влади рад без комуністів (Лідер партії кадетів Павло Мілюков висловив ідею «радянської влади без більшовиків» за часів Кронштадського заколоту), але в іншому виданні. її Грушевський висунув у своєму черговому маневрі після розгрому петлюрівщини, прикриваючи тим самим широкий блок усіх українських національних партій. Починаючи з 1922 року, він уперто пропагує цю ідею, виступаючи за співпрацю всіх радянських партій на Україні без участі московських комуністів-окупантів. Ця ідея, по суті, нічим не відрізняється від боротьбистського розуміння, так би мовити, українського комунізму, який вони протиставили комунізму російському. В атмосфері таких писань Грушевського відбувалося переправлення за допомогою боротьбистських рук по радянських повпредствах за кордоном національної контрреволюційної еміграції на територію Радянської України. Саме цей час був часом приїзду до України запеклих представників як суто політичного есерівського та есдеківського українського табору, так і просто клерикально-реакційної галицької професури. Своєрідним підсумком такого руху національних сил став переїзд до України й самого Грушевського. Перебуваючи вже по цей бік кордону, Грушевський і у своїх історичних працях, і в публічних виступах, не говорячи вже, так би мовити, про його чисту обробку своїх кадрів і периферії, продовжував триматися й пропагувати цю свою позицію, не відчуваючи жодного опору з боку боротьбистської групи, котра керувала тоді від імені партії як загальною просвітницькою, так і культурно-публіцистичною політикою в Україні. І навіть навпаки, боротьбистське керівництво, з одного боку, прикривало цю контрреволюційну пози¬цію Грушевського й усього націоналістичного блоку, а з іншого - захищало його від нападів. Характерним прикладом такого прикриття є хоча б вірш Блакитного, присвячений Грушевському й надрукований у зібранні його творів. У цьому вірші він замість того, щоб викрити контрреволюційну підривну роботу Грушевського на науковому фронті, невинно змальовує його як людину, котра плутається бородою в старовині, тимчасом як довколишнє життя сповнене боротьби за сьогоднішній день. Але ще виразнішим фактом такого прикриття є, наприклад, стаття Хвилі до цього-таки зібрання творів Блакитного, яка, незважаючи на ці та інші боротьбистські писання Блакитного, підносить його як канон партійності в літературі, робить його засновником і символом української пролетарської літератури. Із другого боку, ювілей Грушевського й надання йому з ініціативи й за підтримки Шумського статусу загальнонаціонального свята, відкритий виступ Шумського з цього питання та з питання про Українську Академію, взагалі проти Кагановича - все це прояви активної роботи боротьбистів щодо створення широкого об'єднання націоналістичних сил у блок. Грушевський тим часом, немовби папа, продовжує сидіти в Києві на троні, не роблячи жодного кроку, аби відмовитися від своєї позиції. І це зрозуміло, оскільки на всіх ділянках науково-культурної роботи, а почасти й економічної, у цей час сидить сильний штаб есерівсько-есдеківської контрреволюції, колишніх міністрів, впливових націоналістичних громадських діячів, полковників та отаманів. У партії в цей час перебуває своя агентура - укапістсько-боротьбистські кадри, що на кожному кроці захищає й підтримує перед партією весь цей широкий націоналістичний блок. Якщо ж говорити про окремі розмови з приводу Грушевського, то пам'ятаю кілька бесід із Максимовичем. Власне, його розмови зі мною. Він називав його «батьком України», завжди питав, що про нього чути. Вважав його, так би мовити, справжнім вождем українського народу, цікавився всіма питаннями (зараз не пригадую, якими саме), пов'язаними з ім'ям Грушевського, одним словом, завжди говорив про нього з політичними симпатіями. Із Шумським про Грушевського (окрім розмови в Москві, про яку я вже писав) ми говорили тоді, коли він переповідав свою розмову з Кагановичем десь на курорті про Всесоюзну Академію наук. Шумський тоді різко виступав проти Всесоюзної Академії наук, оскільки не хотів, аби їй підпорядковувалася Українська Академія наук. Тут ішлося здебільшого про те, що він вважав Грушевського достатньо авторитетною постаттю, щоб самостійно очолювати наукову справу на Україні».