Кривавих шляхів апостол
В то же время, Маланюк считал, что именно украинец Гоголь, который фактически всю свою сознательную жизнь "разрывался" между украинской и российской культурами, был "отцом малороссизма" как общественного феномена.
В малоизвестной статье "Конец российской литературы" он писал: "От государственно национального у него остается хуторянский романтизм, ( Read more... )
В малоизвестной статье "Конец российской литературы" он писал: "От государственно национального у него остается хуторянский романтизм, ( Read more... )
Кстати, есить сообщество интересное - "Архів революційної культури України", там размещают стихи многих поэтов, которых вы назвали. Многие из них достают с трудом (((.
Вот, кстати, оттуда один из неудобных сейчас стихов Сосюры - "Ответ Маланюку":
Поема «Відповідь», котру Сосюра написав у вигляді своєрідного послання до українського фашистського поета Євгена Маланюка, нині майже повністю замовчується. У мережі поки цього тексту не було, тож довелося його розпізнати з книжки Сосюра В. Вибране. - К.: Дніпро, 1972. - С.80-90.
Отож -
ВІДПОВІДЬ
(Поема)
ВСТУП
Вирує в кожному краю…
Уже-пливуть грозою тучі...
Шановний пане Маланюче,
ми ще зустрінемось в бою!..
А поки - відповідь свою
я вам пишу на крик жагучий,
на марний крик, до «серцевини
слабої нації», де мла
і в порожнечі вітер лине,
де вже не здібні ні до зла,
ні до добра... Там дух Загину
упав самотній на коліна,
і кров тече з його чола...
бо серцевина та згнила.
І
Була Вкраїна степова,
та дні нечувані настали,
гармати й трактори зорали
їй теплі груди... І в грозі,
у муках голоду й блокади,
коли палали барикади,
через добу червоних зим,
під гул загонів капітала,
розстрілів зойк, і плач, і сміх,
«Вперед за Ради!» написала
вона на прапорах своїх...
А ви?.. Що ви тоді робили?.
Кого розп'ять хотіли ви?..
В журбі, у шелесті трави,
чиї незлічені могили
ваш гнів останній і безсилий
лишив на огненних шляхах ...
печаль руїн, погромів жах
і плач дітей осиротілих
на кров'ю зрошених полях…
Ви на одрізи, на ножі
хотіли знов її шпурнути,
коли: «Чи бути, чи не бути?»...
В пожежі встало!.. Нам чужі
ви, світом прокляті, забуті,
ви захлинетесь у отруті,
що нам готуєте... Вже час!
Залізний крок розчавить вас!
В цей час закоханий, піїта,
байдужим буть не можу я.
Нехай, мов вибух динаміта,
на спів нового єзуїта
лунає відповідь моя!
І сум і мари про минуле
не обгортали марно нас...
Був тільки гнів старих образ...
І так стискалось серце чуле,
що наче зір од болю гас!..
Та знали ми, що в цьому гулі
іде комуністичний час...
І йшли вперед!.. Ми все забули,
одна мета спаяла нас.
І стали ми, мов щмат із сталі,
в борні незмірено тяжкій...
Бо власні щастя й супокій
під ноги ми давно втоптали...
Ах, Україно, Україно!
Хіба страшні погрози пізні,
коли сини твої залізні
завжди готові до загину
в революційному огні
за дні твої, за кращі дні.
Вже далі криця залива,
і димарі ростуть без краю...
Була Вкраїна степова,
але такої вже немає,
і гасло «Моя хата з краю»
ковтнула днів минулих тьма.
Ви добре знаєте, що так,
що ці слова мої правдиві.
Але ви хочете у зливі
огню і «кари» на селян
знов кинуть горя океан?..
Та дні не ті! Зламався істик...
Ви не фашист, а лиш фашистик!
У вас думки і серця стук
для Клемансо і Муссоліні...
Ви тільки трупи жовто-сині,
що впали на холодний брук...
І белькотіння про Європу
в вас недостойне Конотопу.
Ми живемо в Країні Рад,
ми волю видерли із крові...
І може тільки психопат
з'єднати Маркса з Соловйовим
і захлинатися од пін,
що злидарі усіх країн
не хочуть буть гарматним м'ясом,
але мети свідомим класом,
що світить їм із далини...
Колись пани у вир війни
шпурнули нас, немов в безодні...
А ви, як піп: «Це - гнів господній…»
нам кричите іще й сьогодні
з роздертої Галичини…
Ви на абстракцію, на бога,
звалить їх хочете вину,
щоб знов дурить... яка ж убога
в вас філософія... і нам
такий вже не підходить крам.
Собі дорожче... брехень гать
ми вже розбили... скиньте маску.
Й за стиль такий простіть, будь ласка,
за ці епітети й слова,
бо ми вчимося торгувать.
Я навіть можу з церобкопу
прислать безплатно вам для гробу
соснових дощок... бо ніде
й ніхто таких вам не знайде,
ніде, ні в кого і ніяк...
А втім, пробачте. Що ж це я
вам буду слать добро народне...
та ви й в гробу лежать не годні,
і він образиться... не слід,
вас - просто так. Що, пане? Зблід?..
Уже затіпались коліна
і стали, наче холодець,
безвольні м'язи?.. Заспокойтесь..,
це я жартую. Крові смак
ударив в голову і в груди...
я вас лякати вже не буду...
Ви - перелякані і так.
Це почуття у вас незмінне
ще з тих часів, з тих днів, коли
нам росіяни помогли
прогнать Петлюру з України...
Окончание здесь
Reply
Антоныча издали книжку при Шелесте (есть она у меня, уже без суперобложки в буке купил в свое время). запомнилась вступительная статья Павлычка (я тогда еще такое читал). а потом было более полное издание в "Бібліотеці поета". изданного недавно самого-самого полного Антоныча я, к сожалению, прозевал.
а Драй-Хмары советского я даже не видел даже в библиотеках).
меня на укр. футур. однокурсник покойный вывел - его мама-искусствовед таскала домой подшивки "Нової генерації" и довоенные издания ревфутов.
Reply
Reply
Leave a comment