Открытое письмо в Институт Национальной Памяти Украины
Что-то Институт Национальной Памяти не спешит представлять общественности это письмо. Сделаем это за него.
В.о. Голови Українського
інституту національної пам'яті
Пану Юхновському Ігору Рафаїловичу
Звати мене Ядвіга Козиол, дівоче прізвище Мрозюк. Я народилася 13 жовтня 1926 р в Могильні, тепер Жовтнів, сільрада Овадно, село було знане також під назвою Могильно, колишня сільрада Верба Володимир Волинського району. В цілому село було українське, в якому тільки 15% господарств було польських. Проживали там родини Шевчуків (5 родин), Мрозюків (5 родин), Гачиньських ( 3 родини), Щуровські, Сятецькі, Бучкі, Ющакі, Бернацькі, Константиновичі і Рорати. Рорати перед війною переїхали до Володимира. Родина Константиновичів проживала тут коротко. Село Могильно було велике, а дільниці села мали свої місцеві назви. Пам’ятаю такі назви: За церквою, Симеринка, Воля, Копаниця, Кроківка, Береги, Звіринець. На Кроківці мешкали Рорати, Шевчукі в Берегах під лісом, а моя родина Мрозюків в Копаниці. З українських господарів припоминаю собі такі прізвища: Артесюк Микола, Артесюк Яків, Артесюк Кирило, Горбонь Михайло, Костелецький Олекса, Кремнюк Кузьма, Боднар Федір, Прогнюк Василь, Прогнюк Кирило, Морозюк Йосип, Саганюк Василь, Орлюк Юхим, Шелешук, Фіщук Михайло син Архипа, Міщук Клим, Яніц Петро, Морозюк Юхим, Ящук Іван, Дацюк Михайло, Панасевич Олександер, Артесюк Апон, Клемнюк Яків, Кремнюк Кузьма, Костелецький Олекса, Бойко Олександр.
В 1933 році мені було 7 років і я проживала в Могильні з батьком Францішком (народжений у 1901 році), мамою Геленою Мрозюк, Дідусем Петром Мрозюк, Бабцею Марінною і сестрою Діонізією.
По сусідству проживав вуйко Адам Мрозюк з жінкою Анєлею (з дому Бучек), дочками Антоніною і Реґіною і сином Болеславом. В Могильно проживав також вуйко Адольф Мрозюк з жінкою Сабіною, з сином Станіславом і дочкою Казимирою. Третій вуйко - Леон Мрозюк був нежонатий. Пам’ятаю також двоюрідних братів мого Батька, Йосифа Мрозюка і його жінку Анелю, їх дочки Юзефу і Геновефу і сина Казимира Мрозюка.
В Могильні проживали три жидівські (єврейські) родини. Перша: Гершкі - мати і троє дочок, мали вони магазин, називали її Гершиха, пам’ятаю що її дочок звали Марія і Мімка. Друга родина то були Моті, не знаю, чи то така прізвище, чи то прізвисько. Були це дуже бідні люди, існували завдяки козам, мали багато дітей, з трьох їх синів пам’ятаю ім’я (можливо це прізвисько) Саня, а з трьох чи чотирьох дочок пам’ятаю тільки ім’я Рухля. Прізвища третьої жидівської (єврейської) родини я не пам’ятаю.
В 1933 році до нашого села прибули утікачі з Радянської України, живі скелети. Тоді, найбільшу поміч голодуючим уділяв мій Дідусь Петро Мрозюк. Ці голодуючі то були колишні мешканці Могильна які пішли зі села і виїхали на Радянську Україну. Коли в Совєтах був голод, то ці люди повернулись до рідного села. Мені тоді було 7 років і я не пам’ятаю прізвищ, але то були люди з нашого села. Вони повернулись до своїх домів, але не мали що їсти, гинули від голоду. Перший рік, до жнив помагав їм вижити мій Дідусь. Від цього часу він тішився зальною повагою і вдячністю врятованих.
Ніччю з 11 на 12 липня прийшли бандерівці з УПА і забрали мого Батька Францішка Мрозюка, це саме спіткало Станіслава Ющака і лісничого, якого прізвище Тронов. Всіх трьох завели до лісу і там їх вбили. Дідусь Петро Мрозюк в половині липня 1943 року пішов до штабу УПА в Могильні і просив дозволу аби поховати убитих на католицькому кладовищі в Свойчові. Він не боявся, бо думав що якщо він помагав голодуючим Українцям то йому нічого не загрожує. Коли настав час «антипольської акції» Бабця Маріанна Мрозюк і Дідусь Петро Мрозюк продовжували ночувати в домі бо були вже дуже старенькі (84 і 82 роки) , а також думали що мають заслуги перед Українцями. Також так думала і долучила до них вдова Анєля Ющук з дітьми: дочкою Стефанією і сином Діонізієм (3 роки). Всі думали що зважаючи на заслуги Дідуся, їм нічого не загрожує. На превеликий жаль всі були замордовані вояками УПА. Було то в ніч з 29 на 30 серпня 1943 року.
Софія Бучек тоді сховалася в гущавині молодого вишневого саду. Там тремтіла від страху. Чула як випровадили Бабцю і Дідуся, який просив лишити їх живими, споминав о своїй старості і о тим як він допомагав голодуючим Українцям, які втекли зі совєцької сторони під час Великого Голоду. Це не зробило на вбивцях ніякого враження. Сокири і ножі були облиті кров’ю невинних. Згинула ціла моя родина і Ющакі, старці, жінки, діти. З замучених зняли взуття і кращий одяг, закровавлені тіла відразу закопали.
Стверджую що мої слова записано докладно, так як я оповідала. Виражаю згоду на публікацію моєї оповіді «вспоминів». Підтверджую це власноручним підписом.
Ядвіга Козиол, дівоче прізвище Мрозюк.
20 липня 2009 р.
Журавлів біля Грабовця.
Польща
В.о. Голови Українського
інституту національної пам'яті
Пану Юхновському Ігору Рафаїловичу
Звати мене Ядвіга Козиол, дівоче прізвище Мрозюк. Я народилася 13 жовтня 1926 р в Могильні, тепер Жовтнів, сільрада Овадно, село було знане також під назвою Могильно, колишня сільрада Верба Володимир Волинського району. В цілому село було українське, в якому тільки 15% господарств було польських. Проживали там родини Шевчуків (5 родин), Мрозюків (5 родин), Гачиньських ( 3 родини), Щуровські, Сятецькі, Бучкі, Ющакі, Бернацькі, Константиновичі і Рорати. Рорати перед війною переїхали до Володимира. Родина Константиновичів проживала тут коротко. Село Могильно було велике, а дільниці села мали свої місцеві назви. Пам’ятаю такі назви: За церквою, Симеринка, Воля, Копаниця, Кроківка, Береги, Звіринець. На Кроківці мешкали Рорати, Шевчукі в Берегах під лісом, а моя родина Мрозюків в Копаниці. З українських господарів припоминаю собі такі прізвища: Артесюк Микола, Артесюк Яків, Артесюк Кирило, Горбонь Михайло, Костелецький Олекса, Кремнюк Кузьма, Боднар Федір, Прогнюк Василь, Прогнюк Кирило, Морозюк Йосип, Саганюк Василь, Орлюк Юхим, Шелешук, Фіщук Михайло син Архипа, Міщук Клим, Яніц Петро, Морозюк Юхим, Ящук Іван, Дацюк Михайло, Панасевич Олександер, Артесюк Апон, Клемнюк Яків, Кремнюк Кузьма, Костелецький Олекса, Бойко Олександр.
В 1933 році мені було 7 років і я проживала в Могильні з батьком Францішком (народжений у 1901 році), мамою Геленою Мрозюк, Дідусем Петром Мрозюк, Бабцею Марінною і сестрою Діонізією.
По сусідству проживав вуйко Адам Мрозюк з жінкою Анєлею (з дому Бучек), дочками Антоніною і Реґіною і сином Болеславом. В Могильно проживав також вуйко Адольф Мрозюк з жінкою Сабіною, з сином Станіславом і дочкою Казимирою. Третій вуйко - Леон Мрозюк був нежонатий. Пам’ятаю також двоюрідних братів мого Батька, Йосифа Мрозюка і його жінку Анелю, їх дочки Юзефу і Геновефу і сина Казимира Мрозюка.
В Могильні проживали три жидівські (єврейські) родини. Перша: Гершкі - мати і троє дочок, мали вони магазин, називали її Гершиха, пам’ятаю що її дочок звали Марія і Мімка. Друга родина то були Моті, не знаю, чи то така прізвище, чи то прізвисько. Були це дуже бідні люди, існували завдяки козам, мали багато дітей, з трьох їх синів пам’ятаю ім’я (можливо це прізвисько) Саня, а з трьох чи чотирьох дочок пам’ятаю тільки ім’я Рухля. Прізвища третьої жидівської (єврейської) родини я не пам’ятаю.
В 1933 році до нашого села прибули утікачі з Радянської України, живі скелети. Тоді, найбільшу поміч голодуючим уділяв мій Дідусь Петро Мрозюк. Ці голодуючі то були колишні мешканці Могильна які пішли зі села і виїхали на Радянську Україну. Коли в Совєтах був голод, то ці люди повернулись до рідного села. Мені тоді було 7 років і я не пам’ятаю прізвищ, але то були люди з нашого села. Вони повернулись до своїх домів, але не мали що їсти, гинули від голоду. Перший рік, до жнив помагав їм вижити мій Дідусь. Від цього часу він тішився зальною повагою і вдячністю врятованих.
Ніччю з 11 на 12 липня прийшли бандерівці з УПА і забрали мого Батька Францішка Мрозюка, це саме спіткало Станіслава Ющака і лісничого, якого прізвище Тронов. Всіх трьох завели до лісу і там їх вбили. Дідусь Петро Мрозюк в половині липня 1943 року пішов до штабу УПА в Могильні і просив дозволу аби поховати убитих на католицькому кладовищі в Свойчові. Він не боявся, бо думав що якщо він помагав голодуючим Українцям то йому нічого не загрожує. Коли настав час «антипольської акції» Бабця Маріанна Мрозюк і Дідусь Петро Мрозюк продовжували ночувати в домі бо були вже дуже старенькі (84 і 82 роки) , а також думали що мають заслуги перед Українцями. Також так думала і долучила до них вдова Анєля Ющук з дітьми: дочкою Стефанією і сином Діонізієм (3 роки). Всі думали що зважаючи на заслуги Дідуся, їм нічого не загрожує. На превеликий жаль всі були замордовані вояками УПА. Було то в ніч з 29 на 30 серпня 1943 року.
Софія Бучек тоді сховалася в гущавині молодого вишневого саду. Там тремтіла від страху. Чула як випровадили Бабцю і Дідуся, який просив лишити їх живими, споминав о своїй старості і о тим як він допомагав голодуючим Українцям, які втекли зі совєцької сторони під час Великого Голоду. Це не зробило на вбивцях ніякого враження. Сокири і ножі були облиті кров’ю невинних. Згинула ціла моя родина і Ющакі, старці, жінки, діти. З замучених зняли взуття і кращий одяг, закровавлені тіла відразу закопали.
Стверджую що мої слова записано докладно, так як я оповідала. Виражаю згоду на публікацію моєї оповіді «вспоминів». Підтверджую це власноручним підписом.
Ядвіга Козиол, дівоче прізвище Мрозюк.
20 липня 2009 р.
Журавлів біля Грабовця.
Польща