ЗА ЩО, ГОСПОДИ?
Тут днями написалося... - пишет Ян Таксюр
ЗА ЩО, ГОСПОДИ?
Минули роки. Мрія, що довго бентежила наш розум, що здавалася чарівним ключем, який відчинить двері до щастя, здійснилася. Усі вулиці та проспекти столиці були переіменовані. Пам’ятники неправильним героям зруйновані. А монументи справжнім героям встановлені на кожному пагорбі і навіть у кожному дворі.
І ось, одного дня, коли столицю вкрив сірий мокрий туман, серед занедбаного і майже зруйнованого міста, у черзі за гуманітарним борщем стояли два місцевих жителя.
- А скажи-но мені, Миколо, - запитав перший, - чому все ж таки у нас нічого не вийшло?
Другий подивився на гору неприбраного сміття, що здіймалася над головною площею, на обшарпані будинки, на темні нерухомі трамваї, призначення яких вже ніхто не пам’ятав, і глибоко замислився.
І в цю мить у всесвіті настала якась особлива тиша. Ніби весь світ замовк і чекав на відповідь. Ніби вирішувалося щось вкрай важливе.
Нарешті, той, хто звався Микола, повільно, наче крізь сон, промовив:
- По-перше, винний Путін. А по-друге…
Він трохи помовчав, а потім додав голосом, в якому бриніло страждання:
- Розумієш, ми встановили монументи тільки справжнім героям. Але ж ворог не дозволив нам довести справу до кінця. І встановити пам’ятники їхнім дітям, родичам і кумам!
І вдарив грім.
- Господи! - закричав я в своєму серці. - За що Ти караєш? Невже за це?
І там, у серці, почув тиху відповідь:
- Саме за це.