Кінбурн 2016
Давно не писав у блог, щось он-лайн життя поступово перейшло у Facebook та Instagram.
Ну, то таке, час "многабукав" минув, настав час "многафоток".
Цього літа мали проблему вибору "куди поїхати на море?". По тому, які проблеми з дихальними шляхами виникли зимою у дитини, найкращим варіантом був би Крим. Зрозуміло, що туди ми не поїхали. Потім були Хорватія або Чорногорія, але бюджет не радував. Туреччина у липні-серпні спекотна, а у червні або вересні відпустку не вийшло би взяти. Про Болгарію дружина не хотіла навіть чути - минулорічна поїздка у цю чудову країну стала для Олі ювілейною, 10-ю. Переболгарилась :)
І тут ми згадали, що українські морські курорти - це не лише Очаків, Залізний порт та Затока, а ще й такі тихі, цікаві та мальовничі місця, як Кінбурнська коса та острів Джарилгач.
На косі ми відпочивали 7 років тому, коли Ліза ще була у "теплих краях". Тоді жили у Римбах, щодня ходили на море (2 км в один бік). Запам'ятались чудова природа, дуже мала кількість людей, мінімум зручностей (правда, й ціни були майже символічні) та страшні комарі. Ще нам тоді не пощастило з морем - перші 5 днів воно було чистим і холодним, потім один день шторму, і наступні 5 днів море було брудним, з водоростями та медузами.
Цього разу потрібно було знайти більш цивілізоване місце, і ближче до моря. Сестра порадила шукати житло у Покровці, але не у центрі села, а на т.зв. хуторах або дачах. Крім двох великих готелів (Пелікан та Крута осип), там є кілька десятків варіантів розміщення - від хатинок без зручностей до цілком пристойних закладів.
Ми вибрали еко-пансіонат Крайня хата. Забігаючи наперед, скажу, що житлом дуже задоволені.
Один з мінусів відпочинку на косі - це добирання. У нашому випадку:
- 15 годин поїздом з І-Ф до Одеси
- 2.5 години автобусом з Одеси до Миколаєва
- потім годину до Очакова
- майже годину на катері перетинати лиман
- і нарешті останній етап - 10 км по пісках Кінбурнської коси.
Дорогу "туди" ми розбили на два дні - переночували в Миколаєві у сестри, погуляли і погрались з племінницею. Ну, і трохи полегшили собі життя тим, що до Очакова поїхали на таксі, а вже на косі нас зустрів машиною Ігор Миколайович, власник готелю. Деу-Ланос комфортніше за автобус Еталон, а Мітсубісі Л200 - за пасажирський Урал :)
А взагалі це все не так і страшно, навіть з дитиною - бо дуже цікаво. Наприклад, на катері Ліза була вперше у житті, тому їхала з відкритим ротом і досить спокійно.
З негативу - Укрзалізниця щось би вже почала робити зі своїм жахливим вагонним парком. Купейні вагони без кондиціонерів, зате з пилом і мокрою білизною просто відбивають бажання кудись їхати по Україні влітку. Українські дороги - це теж без коментарів. Влетівши в яму під Очаковом на швидкості 90, радієш просто пробитому колесу, бо можна було і в кювет вилетіти. Ну, і «гостинні» люди типу жлобуватого водія автобуса, для якого туристи - це «о, панаєхалі вадаплавающіє».
Але це ж не сам Кінбурн, а загальні для України проблеми.
2. Розбитий спуск до причалу Лєсхоз у Очакові (хто їде машиною - там можна лишити її на стоянці на час перебування на косі):
3. Чекаємо на катер:
4. Проходимо мимо баржі з зерном (у лимані їх чимало):
5-6. Місцевий громадський транспорт:
До речі, у відкритому кузові легше - продуває. До другого Уралу (має будку з вікнами - у нас такі возять вахтовиків) за необхідності приєднують відкритий причеп, у якому пече сонце і дуже багато пилу. Хоча знову ж таки, хтось бачить незручності, а мені це видалось екзотикою.
7-8. І перший захід сонця з веранди нашого готелю:
Далі буду писати не хронологічно.
Почну з проживання. Вже хвалив сімейний еко-пансіонат Крайня хата Ігоря Миколайовича та його родини - Лєни та Саші, тепер трохи детальніше.
Готель комфортний і акуратний, особливо цінуєш це саме на Кінбурнській косі, коли навколо дика природа, а всі "атрибути цивілізації" потрібно везти з "материка", тобто кілька годин машиною від Херсона, причому останні 25 км по пісках, де не кожна машина (і не кожен водій) справиться.
Номери просторі, хороші ліжка. Ми перші дні жили у номері №6, зручності були на поверсі. Але спільний санвузол лише на 2 кімнати, обійшлося без черг. Потім переїхали вниз, у номер №2, там свій санвузол, і трохи прохолодніше. Було взагалі супер.
Є певні правила для жильців, тому готель вийшов тихим і сімейним. Майже всі відпочиваючі були з дітьми, ті швидко перезнайомились, подружились і щовечора бігали по всій території. Якось ще так вийшло, що всі дітки дуже привітні, не балувані і не агресивні, майже не було конфліктів та образ між ними. Просто приємно було дивитись на цю компанію. Наша Ліза протягом відпустки перманентно намагалась показувати "коники", то її подруга Рая (старша на 2 рочки) казала "я з тобою не хочу гратись, поки не перестанеш кричати". І це діяло, на відміну від того, що казали ми (батьки). Коли Рая поїхала в місто, наш малюк дуже засумував.
Після заходу сонця ворота готелю закривались, щоб діти не вибігли кудись в траву або дерева. Але там такі комарі, що самі би загнали малечу назад :)
Оля робила зарядку на веранді, є мінімальне спортивне обладнання, та й зранку на свіжому повітрі приємно просто поприсідати-повіджиматись.
Щодо харчування - Тамара і Люба нас так смачно годували, що я навіть трохи поправився. Потім сумно було вертатись у місто в нашу "робочу" їдальню. Плов з баранини, салати, щоденні супи... Ням-ням-ням... Цю смакоту не описати словами.
Трохи не підійшли сніданки - Ліза хотіла мамину кашу, та й нам чогось легшого хотілось. Нам пішли назустріч у цьому питанні - платили лише за обід та вечерю, а на сніданки Оля варила кашу на літній кухні.
І взагалі дуже подобається підхід Ігоря Миколайовича. Якщо використовувати термінологію з Оліної роботи, то є дійсно індустрія гостинності. У перший же вечір він сказав "якщо щось незрозуміло чи не подобається - кажіть", потім кілька разів уточнював, чи все Ок. Ми були всім задоволені, але така готовність людей розвивати свій бізнес шляхом покращення завжди радує. Побільше би в Україні таких підприємців, може, і не їздили би ми за кордон за якісним сервісом.
Ще сподобалось, що гості також не встидались про щось питати-просити. Комусь не вистачало харчування, комусь заважав поганий Інтернет - і люди спокійно та без агресії озвучували ці претензії. Нехай не завжди вони вирішувались, але не було образ. Бо не раз на відпочинку чуєш від сусідів "все погано, за що ми гроші платимо", а елементарно підійти до менеджера або власника бояться.
Ой, щось я так розхвалив Крайню Хату, що вийшла майже рекламна стаття. Треба переходити до наступних тем.
9. Готель є дійсно крайньою хатою у Покровці і знаходиться найближче до моря - за 650 м:
10.
11. Приємно відпочити в гамаку на свіжому повітрі, головне щоб діти тебе звідти випадково не "вибили", граючи в хованки:
12. Читаю дітлахам казки:
13. Ігор Миколайович і Саша навчили нас ловити креветок, Лізі дуже сподобалось їсти те, що сама спіймала:
14. Ну, і ще один захід сонця, вони там прекрасні:
Отже, головне у цій відпустці - море. Як я вже казав, 7 років нам не пощастило з погодою, цього ж року отримали повну сатисфакцію. Море було шикарне протягом всіх 2 тижнів відпустки. Тепле, чисте, медузи майже не дошкуляли. Накупались діти, наплавався я. Ловили креветок, кілька разів бачили дельфінів прямо біля берегу (підходили на 15 м до дітей).
Пляж класний, бо чистий. А чистий, бо людей небагато. Одна сім'я на 30-50 м берегу - це не такі дикі місця, як на заході коси, але все рівно дуже затишно.
15.
16.
17. Вперше у житті побачила катамаран:
18. Сестра подарувала Лізі дуже класну іграшку:
19. Просто яма:
20. Деколи батькам потрібно відпочити від дітей:
21. Рідкісні хвилини тиші:
22. Знову краб:
23-25. Сімейні фото:
А ось так виглядали візити дельфінів (щось не можу вставити відео, даю просто лінки):
https://goo.gl/photos/U3eBu5n1KpnGPujg6
https://goo.gl/photos/6wJLA49WwQuqt9nw7
До речі, ми так тішились, що вони припливають гратись з дітьми, а місцеві пояснили, що дельфіни таким чином заганють косяки риби. Кому романтика, а кому просто їсти хочеться :)
Ну, і на завершення трохи про природу. Кінбурнська коса - це ж не лише море і купання.
26-27. Це і ліси, у яких від чистоти та прозорості повітря може закрутитись голова:
28-29. І поля із сухою травою, у яких можна відчути себе козаком або чумаком
30-31. І солені озера (одне з них ми перейшли пішки - корови показали брід)
І кінські комарі, про яких я розповідати нічого не буду :)
На завершення напишу, що що Кінбурнська коса - прекрасне місце для відпочинку, але є багато "але" :)
Перше "але" - не варто туди їхати на пару днів. Дорога займе більше часу і сил, ніж дасть відпочинок.
Друге "але" - це не місце, щоб потусити. Туди краще їхати за спокійним відпочинком та спілкуванням з природою.
Третє "але" - боюсь, що скоро Кінбурн перестане бути таким віддаленим та природнім. Це свого роду Драгобрат на морі.
Одна дискотека від Крутої осипі та сміття навколо їхньої стежки чого варті.
На зворотній дорозі у причепі до Урала розговорився з попутчиком, який давно відпочиває на Кінбурні. Він розповів багато цікавого й сумного. Про сміття. Про те, як машини нищать косу, розбиваючи пісчані дороги колесами та забруднюючи повітря вихлопними газами. Як викачування води з під землі (а без нього у цивілізації ніяк) впливає на берегову лінію. Як важливо зараз зберегти природний парк і не дозволити будувати за межами населених пунктів.
Але закінчив він на оптимістичній ноті - сезон триває 1.5-2 місяці, тому люди просто не встигають незворотньо нашкодити природі :)
Ось і я на оптимістичній ноті завершую цей пост. Сподіваюсь, ще не раз попадемо у цей чудовий куточок української природи, і коли Ліза трохи виросте, будемо не лише відпочивати на гарному морі, а й поїздимо по екскурсіях, зокрема, дуже хочеться потрапити у реліктовий ліс.
Ну, то таке, час "многабукав" минув, настав час "многафоток".
Цього літа мали проблему вибору "куди поїхати на море?". По тому, які проблеми з дихальними шляхами виникли зимою у дитини, найкращим варіантом був би Крим. Зрозуміло, що туди ми не поїхали. Потім були Хорватія або Чорногорія, але бюджет не радував. Туреччина у липні-серпні спекотна, а у червні або вересні відпустку не вийшло би взяти. Про Болгарію дружина не хотіла навіть чути - минулорічна поїздка у цю чудову країну стала для Олі ювілейною, 10-ю. Переболгарилась :)
І тут ми згадали, що українські морські курорти - це не лише Очаків, Залізний порт та Затока, а ще й такі тихі, цікаві та мальовничі місця, як Кінбурнська коса та острів Джарилгач.
На косі ми відпочивали 7 років тому, коли Ліза ще була у "теплих краях". Тоді жили у Римбах, щодня ходили на море (2 км в один бік). Запам'ятались чудова природа, дуже мала кількість людей, мінімум зручностей (правда, й ціни були майже символічні) та страшні комарі. Ще нам тоді не пощастило з морем - перші 5 днів воно було чистим і холодним, потім один день шторму, і наступні 5 днів море було брудним, з водоростями та медузами.
Цього разу потрібно було знайти більш цивілізоване місце, і ближче до моря. Сестра порадила шукати житло у Покровці, але не у центрі села, а на т.зв. хуторах або дачах. Крім двох великих готелів (Пелікан та Крута осип), там є кілька десятків варіантів розміщення - від хатинок без зручностей до цілком пристойних закладів.
Ми вибрали еко-пансіонат Крайня хата. Забігаючи наперед, скажу, що житлом дуже задоволені.
Один з мінусів відпочинку на косі - це добирання. У нашому випадку:
- 15 годин поїздом з І-Ф до Одеси
- 2.5 години автобусом з Одеси до Миколаєва
- потім годину до Очакова
- майже годину на катері перетинати лиман
- і нарешті останній етап - 10 км по пісках Кінбурнської коси.
Дорогу "туди" ми розбили на два дні - переночували в Миколаєві у сестри, погуляли і погрались з племінницею. Ну, і трохи полегшили собі життя тим, що до Очакова поїхали на таксі, а вже на косі нас зустрів машиною Ігор Миколайович, власник готелю. Деу-Ланос комфортніше за автобус Еталон, а Мітсубісі Л200 - за пасажирський Урал :)
А взагалі це все не так і страшно, навіть з дитиною - бо дуже цікаво. Наприклад, на катері Ліза була вперше у житті, тому їхала з відкритим ротом і досить спокійно.
З негативу - Укрзалізниця щось би вже почала робити зі своїм жахливим вагонним парком. Купейні вагони без кондиціонерів, зате з пилом і мокрою білизною просто відбивають бажання кудись їхати по Україні влітку. Українські дороги - це теж без коментарів. Влетівши в яму під Очаковом на швидкості 90, радієш просто пробитому колесу, бо можна було і в кювет вилетіти. Ну, і «гостинні» люди типу жлобуватого водія автобуса, для якого туристи - це «о, панаєхалі вадаплавающіє».
Але це ж не сам Кінбурн, а загальні для України проблеми.
2. Розбитий спуск до причалу Лєсхоз у Очакові (хто їде машиною - там можна лишити її на стоянці на час перебування на косі):
3. Чекаємо на катер:
4. Проходимо мимо баржі з зерном (у лимані їх чимало):
5-6. Місцевий громадський транспорт:
До речі, у відкритому кузові легше - продуває. До другого Уралу (має будку з вікнами - у нас такі возять вахтовиків) за необхідності приєднують відкритий причеп, у якому пече сонце і дуже багато пилу. Хоча знову ж таки, хтось бачить незручності, а мені це видалось екзотикою.
7-8. І перший захід сонця з веранди нашого готелю:
Далі буду писати не хронологічно.
Почну з проживання. Вже хвалив сімейний еко-пансіонат Крайня хата Ігоря Миколайовича та його родини - Лєни та Саші, тепер трохи детальніше.
Готель комфортний і акуратний, особливо цінуєш це саме на Кінбурнській косі, коли навколо дика природа, а всі "атрибути цивілізації" потрібно везти з "материка", тобто кілька годин машиною від Херсона, причому останні 25 км по пісках, де не кожна машина (і не кожен водій) справиться.
Номери просторі, хороші ліжка. Ми перші дні жили у номері №6, зручності були на поверсі. Але спільний санвузол лише на 2 кімнати, обійшлося без черг. Потім переїхали вниз, у номер №2, там свій санвузол, і трохи прохолодніше. Було взагалі супер.
Є певні правила для жильців, тому готель вийшов тихим і сімейним. Майже всі відпочиваючі були з дітьми, ті швидко перезнайомились, подружились і щовечора бігали по всій території. Якось ще так вийшло, що всі дітки дуже привітні, не балувані і не агресивні, майже не було конфліктів та образ між ними. Просто приємно було дивитись на цю компанію. Наша Ліза протягом відпустки перманентно намагалась показувати "коники", то її подруга Рая (старша на 2 рочки) казала "я з тобою не хочу гратись, поки не перестанеш кричати". І це діяло, на відміну від того, що казали ми (батьки). Коли Рая поїхала в місто, наш малюк дуже засумував.
Після заходу сонця ворота готелю закривались, щоб діти не вибігли кудись в траву або дерева. Але там такі комарі, що самі би загнали малечу назад :)
Оля робила зарядку на веранді, є мінімальне спортивне обладнання, та й зранку на свіжому повітрі приємно просто поприсідати-повіджиматись.
Щодо харчування - Тамара і Люба нас так смачно годували, що я навіть трохи поправився. Потім сумно було вертатись у місто в нашу "робочу" їдальню. Плов з баранини, салати, щоденні супи... Ням-ням-ням... Цю смакоту не описати словами.
Трохи не підійшли сніданки - Ліза хотіла мамину кашу, та й нам чогось легшого хотілось. Нам пішли назустріч у цьому питанні - платили лише за обід та вечерю, а на сніданки Оля варила кашу на літній кухні.
І взагалі дуже подобається підхід Ігоря Миколайовича. Якщо використовувати термінологію з Оліної роботи, то є дійсно індустрія гостинності. У перший же вечір він сказав "якщо щось незрозуміло чи не подобається - кажіть", потім кілька разів уточнював, чи все Ок. Ми були всім задоволені, але така готовність людей розвивати свій бізнес шляхом покращення завжди радує. Побільше би в Україні таких підприємців, може, і не їздили би ми за кордон за якісним сервісом.
Ще сподобалось, що гості також не встидались про щось питати-просити. Комусь не вистачало харчування, комусь заважав поганий Інтернет - і люди спокійно та без агресії озвучували ці претензії. Нехай не завжди вони вирішувались, але не було образ. Бо не раз на відпочинку чуєш від сусідів "все погано, за що ми гроші платимо", а елементарно підійти до менеджера або власника бояться.
Ой, щось я так розхвалив Крайню Хату, що вийшла майже рекламна стаття. Треба переходити до наступних тем.
9. Готель є дійсно крайньою хатою у Покровці і знаходиться найближче до моря - за 650 м:
10.
11. Приємно відпочити в гамаку на свіжому повітрі, головне щоб діти тебе звідти випадково не "вибили", граючи в хованки:
12. Читаю дітлахам казки:
13. Ігор Миколайович і Саша навчили нас ловити креветок, Лізі дуже сподобалось їсти те, що сама спіймала:
14. Ну, і ще один захід сонця, вони там прекрасні:
Отже, головне у цій відпустці - море. Як я вже казав, 7 років нам не пощастило з погодою, цього ж року отримали повну сатисфакцію. Море було шикарне протягом всіх 2 тижнів відпустки. Тепле, чисте, медузи майже не дошкуляли. Накупались діти, наплавався я. Ловили креветок, кілька разів бачили дельфінів прямо біля берегу (підходили на 15 м до дітей).
Пляж класний, бо чистий. А чистий, бо людей небагато. Одна сім'я на 30-50 м берегу - це не такі дикі місця, як на заході коси, але все рівно дуже затишно.
15.
16.
17. Вперше у житті побачила катамаран:
18. Сестра подарувала Лізі дуже класну іграшку:
19. Просто яма:
20. Деколи батькам потрібно відпочити від дітей:
21. Рідкісні хвилини тиші:
22. Знову краб:
23-25. Сімейні фото:
А ось так виглядали візити дельфінів (щось не можу вставити відео, даю просто лінки):
https://goo.gl/photos/U3eBu5n1KpnGPujg6
https://goo.gl/photos/6wJLA49WwQuqt9nw7
До речі, ми так тішились, що вони припливають гратись з дітьми, а місцеві пояснили, що дельфіни таким чином заганють косяки риби. Кому романтика, а кому просто їсти хочеться :)
Ну, і на завершення трохи про природу. Кінбурнська коса - це ж не лише море і купання.
26-27. Це і ліси, у яких від чистоти та прозорості повітря може закрутитись голова:
28-29. І поля із сухою травою, у яких можна відчути себе козаком або чумаком
30-31. І солені озера (одне з них ми перейшли пішки - корови показали брід)
І кінські комарі, про яких я розповідати нічого не буду :)
На завершення напишу, що що Кінбурнська коса - прекрасне місце для відпочинку, але є багато "але" :)
Перше "але" - не варто туди їхати на пару днів. Дорога займе більше часу і сил, ніж дасть відпочинок.
Друге "але" - це не місце, щоб потусити. Туди краще їхати за спокійним відпочинком та спілкуванням з природою.
Третє "але" - боюсь, що скоро Кінбурн перестане бути таким віддаленим та природнім. Це свого роду Драгобрат на морі.
Одна дискотека від Крутої осипі та сміття навколо їхньої стежки чого варті.
На зворотній дорозі у причепі до Урала розговорився з попутчиком, який давно відпочиває на Кінбурні. Він розповів багато цікавого й сумного. Про сміття. Про те, як машини нищать косу, розбиваючи пісчані дороги колесами та забруднюючи повітря вихлопними газами. Як викачування води з під землі (а без нього у цивілізації ніяк) впливає на берегову лінію. Як важливо зараз зберегти природний парк і не дозволити будувати за межами населених пунктів.
Але закінчив він на оптимістичній ноті - сезон триває 1.5-2 місяці, тому люди просто не встигають незворотньо нашкодити природі :)
Ось і я на оптимістичній ноті завершую цей пост. Сподіваюсь, ще не раз попадемо у цей чудовий куточок української природи, і коли Ліза трохи виросте, будемо не лише відпочивати на гарному морі, а й поїздимо по екскурсіях, зокрема, дуже хочеться потрапити у реліктовий ліс.