Звичай у серці і в голові. Тобто мало лише теоретичного розуміння його основ - це не Біблія, на яку можна завжди посилатися. Звичаєм слід жити, відчувати його в кожній своїй дії. Лише тоді він стає тим, чим має бути, - законом природного існування українців на своїй землі. Доброю ілюстрацією тут може послугувати один випадок. Коли гетьман Самойлович звернувся до кошового Івана Сірка, дорікаючи, що на підконтрольних Січі степах вільно кочують татарські аули, кошовий відповів, що те робиться з відома й ласки Війська Запорізького з причини недороду в татар трави і що за подібної ситуації і вони від татар мають ту саму ласку. Закінчує ж Сірко цілком у дусі радетеля-Степовика: “Якби й дідько, пане Гетьмане, допомагав людям у крайній їх нужді, то гребувати тим не випадає, бо кажуть люди: нужда й закон зміняє. А як ми, живучи з Татарами по-сусідськи, допомагаємо одне одному, то се розумному анітрохи не дивно, а то нам тільки дивно, що ти, пане Гетьмане, багато коло нас хархируєш, немов твій покійний батенько на хавтурах [попівські побори з селян - О.К.] з парафіянами...” (90; 226). Звісно, під законом тут розуміється Звичай, а точніше, його буква, тобто формальний підхід до усталених норм життя, яких слід дотримуватись будь-що, бо так написано.(с)
О. Косуха "Вільний спосіб життя"