мы (не) играем в любовь
Деталі неважливі. Кілька днів разом, через обставини, вимушено. І нічого серйозного ніби не сталось, хоча чимало таки відбулось. Відбулись Її руки в тебе на шиї і твої губи на шиї у Неї. Ну, ще кілька штрихів, цілком придатних для ніжно-красивих сцен з прологу.
А далі - нічого. Лише скупо-формальна смска-відповідь, в якій і проступає це "нічого". І отут починається... Згадуєш ті віртуозні пальці на потилиці, пелюсткову лагідність шкіри, оксамитовий блиск великих виразних очей, рубінові переливи волосся... Раптом розумієш: Вона неподалік, але да ле ко. І це Її влаштовує, по ходу. І все навколо робиться да ле ким. А сам почуваєшся лезом, котре після вогню занурили в холодну воду. В крижану воду. Тобою можна хоч і камінь різати. Маячня ззовні піддається на диво легко, хоча півтора дні тривають якось задовго. А зсередини - затверділа важкість криці.
[На вечір другої доби вирішуєш...]
На вечір другої доби вирішуєш: з цим треба щось робити. Вибрідаєш під зорі і починаєш розкладати внутрішню мандалу, керуючись законом: придивись до того, що турбує, і воно зникне, розчиниться повністю. Отже, що сталось? Куди подівся здоровий цинізм, самодостатність, тверезий глузд, врешті?! І хай на зміну їм прийшла дієва рішучість з присмаком фатальності, та ця душевна затверділість незвична і обтяжлива. То що відбулось?.. Натяк на відсутність зацікавленості і можливого продовження того, що й не назвеш початком?.. Ну, так, себе-коханого, звичайно, шкода. Хіба ж можливо, щоб тобою не цікавились? Та ти ж найкращий!! ...ось воно - е г о! Через нього - та внутрішня криця. Воно штовхає діяти. Довести Їй, а заразом - собі, що ти таки кращий. А доведеш, то й інтерес, певно, ослабне. Якщо зовсім не зникне.
А з Її боку, схоже, той же розклад, лише у дзеркалі: "Мені красиво натякнули, що я класна... То й що, я сама про те в курсі. Нічого нового, нічого цікавого..." І его спокійне, і зацікавленість відсутня.
Чим більше ми, тим менше нас... Пусті і примітивні ігри. Для вірності результату пробуєш уявити, що вона таки ввімкне "зелений". І що? Довго станеш тішитись? Чи зачнеш думати: "Що їй від мене треба? Та ні, я вільний птах, на що мені якісь стосунки-пута?!"
І все, ніби, класно: криця вже так не обтяжує. Але... на її місці з'являється пустка. Вона більш звична. Та через те, можливо, навіть більш набридлива...
А далі - нічого. Лише скупо-формальна смска-відповідь, в якій і проступає це "нічого". І отут починається... Згадуєш ті віртуозні пальці на потилиці, пелюсткову лагідність шкіри, оксамитовий блиск великих виразних очей, рубінові переливи волосся... Раптом розумієш: Вона неподалік, але да ле ко. І це Її влаштовує, по ходу. І все навколо робиться да ле ким. А сам почуваєшся лезом, котре після вогню занурили в холодну воду. В крижану воду. Тобою можна хоч і камінь різати. Маячня ззовні піддається на диво легко, хоча півтора дні тривають якось задовго. А зсередини - затверділа важкість криці.
[На вечір другої доби вирішуєш...]
На вечір другої доби вирішуєш: з цим треба щось робити. Вибрідаєш під зорі і починаєш розкладати внутрішню мандалу, керуючись законом: придивись до того, що турбує, і воно зникне, розчиниться повністю. Отже, що сталось? Куди подівся здоровий цинізм, самодостатність, тверезий глузд, врешті?! І хай на зміну їм прийшла дієва рішучість з присмаком фатальності, та ця душевна затверділість незвична і обтяжлива. То що відбулось?.. Натяк на відсутність зацікавленості і можливого продовження того, що й не назвеш початком?.. Ну, так, себе-коханого, звичайно, шкода. Хіба ж можливо, щоб тобою не цікавились? Та ти ж найкращий!! ...ось воно - е г о! Через нього - та внутрішня криця. Воно штовхає діяти. Довести Їй, а заразом - собі, що ти таки кращий. А доведеш, то й інтерес, певно, ослабне. Якщо зовсім не зникне.
А з Її боку, схоже, той же розклад, лише у дзеркалі: "Мені красиво натякнули, що я класна... То й що, я сама про те в курсі. Нічого нового, нічого цікавого..." І его спокійне, і зацікавленість відсутня.
Чим більше ми, тим менше нас... Пусті і примітивні ігри. Для вірності результату пробуєш уявити, що вона таки ввімкне "зелений". І що? Довго станеш тішитись? Чи зачнеш думати: "Що їй від мене треба? Та ні, я вільний птах, на що мені якісь стосунки-пута?!"
І все, ніби, класно: криця вже так не обтяжує. Але... на її місці з'являється пустка. Вона більш звична. Та через те, можливо, навіть більш набридлива...
Click to view