ПУНКТ ПРИЗНАЧЕННЯ, АБО "DESTINATION ПО-УКРАЇНСЬКИ".
ПУНКТ ПРИЗНАЧЕННЯ, АБО "DESTINATION ПО-УКРАЇНСЬКИ".
Нещодавно мав можливість вкотре переконатися у слушності всім добре відомої істини, майже трюїзму: дивитися на світ крізь рожеві окуляри - собі дорожче. І річ не в тому, що квитки на сеанс чергової серії "культової" стрічки "Пункт призначення" "у форматі 3D" коштували на 50 гривень більше, ніж зазвичай. Нічого не вдієш, зрештою, 80 гривень - це зовсім небагато за люб‘язно надану можливість побачити, як бетонна плита розчавлює людей, а кров бризкає з екрану настільки реально, що мимоволі хочеться протерти окуляри… Але мова про інше…
Переповідати фабулу фільму - безглуздо, оскільки сюжет доволі примітивний, але ігнорувати безглуздя ще безглуздіше.
Отже, кілька осіб, завдяки дару передбачення одного хлопця, випадково рятуються від жахливої смерті на автотреку. Далі все банально, жереб кинуто - "щасливці" мусять загинути. Навколо цього й розгортається основна інтрига: переріже горлянку ножицями чи вб‘є струмом від зламаного фену. Оскільки цивілізація просунулася далеко вперед відтоді, коли смерть збирала свої рясні врожаї косою, у фільмі старенька послуговується витонченими методами: наприклад, компресором басейну, що засмоктує молодого гедоніста, який пірнув, аби дістати свою щасливу монетку - срібний долар, чи ескалатором торгівельного центру, що, наче м‘ясорубка, прокручує одну з героїнь, перетворюючи надзвичайну красуню на кільканадцять кілограмів звичайного людського фаршу. Не цурається бабця і таких випробуваних часом засобів, як вантажівка чи каменюка, що вилітає з-під колеса міні-кару, наче з пращі…
Хай там як, але фанат сеппуку, або як то кажуть у нас на Донбасі - харакірі, Місіма - рафінований естет, який нарікав на нездатність людини насолоджуватися красою внутрішніх органів, лишився б задоволеним - чого-чого, а органів було вдосталь, на будь-який смак. І завдяки окулярам та 3D технології глядачі мали чудову можливість ласувати не лише попкорном, але й видовищем людської печінки, щойно видертої з понівеченого людського тіла. Комп‘ютерна графіка дозволила "насолодитися" видовищем вмирання собіподібних повною мірою. А деякі сцени - це вже для справжніх поціновувачів, гурманів смерті - справжня естетика. Місіма відпочиває.
До безперечних позитивів фільму можна віднести й месидж про важливість техніки безпеки на виробництві: "Пильнуй за собою, будь обережним", - як колись співав легендарний В.Цой… Щоправда, згодом він заснув за кермом власної автівки, але у цьому випадку це не має безпосереднього стосунку до справи. Так само, як Цоя не врятувала порада, яку він давав слухачам своїх пісень, героїв кінострічки не рятує ані пильність, ані обережність. Словом, усі загинули. Такий собі happy end.
А тепер про основне. Про що цей фільм? Про невблаганну долю, від якої не втечеш? Про злий фатум, що наздоганяє свою жертву і вже не випускає зі своїх пазурів? Хто головний герой стрічки? Смерть? Мойри, які, наче "трі дєвіци під вікном", байдуже й безжально плетуть нитку людської долі? Якщо так, тоді маємо такий собі осучаснений та спрофанований міт про Єдіпа. Для тих, хто не читає мітів, а живе у них, нагадаю сюжет: царєві Фів Лаію оракул провіщає, що його вб‘є власний син. Така перспектива геть не втішає царя і він наказує знищити новонародженого. Є різні версії щодо того у який спосіб мусили здійснити цю ліквідацію, але факт лишається фактом - Єдіп вижив і потрапив до Коринфу, де виховувався й мужнів. Ніщо не провіщало лиха. Аж раптом Дельфійський оракул стверджує: "Уникай своєї батьківщини, бо станеш убивцею власного батька і чоловіком рідної матері". Єдіп, впевнений у тому, що його батьківщиною є Коринф, воліючи уникнути провіщеної долі, залишає місто. Далі він зустрічає царя Фів Лаія і під час сутички вбиває його. Згодом, відгадавши загадку Сфінкса, Єдіп стає царем Фів і одружується на вдові колишнього царя Лаія - Іокасті. Починається доба щасливого царювання Єдіпа у Фівах. Те, що Іокаста його матір, а вбитий ним Лаій - батько, Єдіп дізнається пізніше. Ланцюжок випадковостей замкнеться: Іокаста, яка встигне до того часу народити від власного сина ще трьох дітей, вчинить суїцид, а бідося Єдіп, якому здавалося, що він уникнув долі, виколює собі очі, щоб не бачити накоїного. Так само, як і персонажі "Пункту призначення", сидячи у кафе, нарешті усвідомлюють, що смерті вони уникали лише тому, що мусили загинути саме тут, під колесами вантажівки, Єдіп, мабуть, зрозумів, що тікаючи від долі, він рушив на зустріч з нею. Між іншим, в англійській мові "Destination" (пункт призначення) походить від Destiny - фатум, доля… Отже, така…малята…доля.
Після перегляду стрічки особисто у мене виникло три запитання: перше, навіщо було знімати такий фільм; друге, на що я витратив 80 гривень; і нарешті, чому смерть полювала саме на цих людей, чому саме вони мусили загинути. Перші два запитання, можна відкинути як безглузді. Цілком очевидно, що фільм зняли для того, щоб заробити трохи грошеняток, бо самі розумієте, криза, всім потрібний кеш. Чому я пішов на фільм? Може, мав трохи зайвого кешу? Мабуть…
Складніше відповісти на третє запитання.
Людський розум завжди намагався знайти відповідь на запитання: чому декому випадає напрочуд сумна доля, наприклад як царю Єдіпу. За великим рахунком, є лише дві можливі відповіді. Перший варіант у найзагальнішому вигляді можна сформулювати наступним чином: наша доля - це лише збіг обставин, ланцюг випадковостей, нічим некерована гра стихії, вир життя, що не розрізняє добра і зла, не знає справедливості, не має ані мети, ані запланованого маршруту. Під таким кутом зору людина - це лише піщинка в океані Всесвіту і цінність її життя не більша за цінність піщинки з узбережжя Тихого океану.
Прихильники іншого підходу сповідують діаметрально протилежні засади. Вони переконані, що все у Всесвіті відбувається згідно з визначеним планом, у якому передбачені такі категорії як добро та зло, справедливість та несправедливість. Не виключено, що у такого плану є навіть автор - архітектор матриці. Отже, прибічники цього підходу вважають, що потік життя тече штучно проритим кимсь річищем.
Хто переможе у цій суперечці, передбачити неможливо, принаймні до Страшного суду, але достеменно відомо, що більш-менш цілісні світоглядні системи створені представниками другого підходу. Наріжною рисою цих систем є віра у справедливість, а відповідно й у відплату. Насправді, за допомогою цих понять значно легше пояснити, чому дехто народився сином олігарха і у десять років важить 100 кг, а когось у пологовому будинку лишила мати… Хтось жере чорну ікру ложками, а хтось - продає нирку, щоб прогодувати своїх дітей. Все справедливо, перші правильно жили у попередньому житті й тепер насолоджуються відплатою. Щоправда, якщо так міркувати, то можна дійти висновку, що теперішні байстрюки у попередньому житті були синами олігархів… І тепер розплачуються за ту ікру ложками… Але дивлячись на страждання деяких важко собі навіть уявити, що ж вони накоїли у попередньому житті… Зрештою, дивлячись на те, що дехто коїть у теперішньому житті, страшно подумати що чекає на них у наступному…
Як би там не було, але ми - люди - воліємо вбачати в усьому закономірності. Ми хочемо справедливості для себе і відплати для інших. Винні мусять бути покарані, праведні заслуговують на винагороду. Причому ця формула може, всупереч законам логіки, використовуватися й у зворотному напрямку: я хаваю ікру ложками, це мені винагорода, відповідно я - праведний. Він хворий і бідній, він покараний, а отже - винний. Все справедливо! Такий собі зворотній бік протестантської етики…
Повертаючись до теми, доводиться визнати, що у фільмі нічого подібного не спостерігається: смерть косить і білих, і чорних, і бідних, і багатих. Безгрішних і гріховних, а якщо чесно, то про моральний бік справи взагалі не йдеться. З фільму не зрозуміло, чим завинили персонажі і чи взагалі вони завинили. Власне, як і у міфі про Єдіпа. Можливо, саме це і лякає найбільше. На підсвідомому рівні це по-справжньому страшно. Принаймні, значно страшніше, ніж маловірогідна перспектива бути живцем засмоктаним у компресор басейну. Люди бояться випадковостей. І фільм побудований саме на цьому. Більшість жертв загинула від речей цілком безпечних і звичних! Вони загинули незакономірно! Безглуздо. Вони не шукали смерті: не вживали кокс і не сідали за кермо п‘яними, не трахалися без презерватива, не їздили до Голосіївського парку займатися спортом, не писали критичних статей про лідерів донецької мафії, не мали спільного бізнесу з Калєснікавим чи Рінатовим… Навпаки, вони воліли уникнути смерті, але смерть знайшла їх. Безглузда смерть. І це страшно. Це лякає американського глядача.
Нашого? Судячи з реакції публіки, - не дуже. Чому? Все наше сьогоднішнє життя - це "Destination". Ось вам сценарій. Школяру роблять щеплення… У дитячому таборі на сніданок випивають кефір… люди чекають трамвая на зупинці у Харкові… у Львові родина йде на авіашоу… в Сімферополі жінка повертається на мотоциклі додому, де на неї чекає дворічна донька… у Києві ви переходите дорогу на зелене світло пішохідним переходом… Продовжувати? Наша дійсність давно перевершила фантазії голлівудських режисерів. В Україні автівкою людей збивали навіть у підземному пішохідному переході! Який американський режисер зміг би таке вигадати?! Безглузде давно стало в Україні закономірністю. Воно навіть не викликає подиву. Ми не боїмося безглуздого, ми звикли до нього.
Погодьтеся, страшно померти від раку легень, коли ти куриш, але значно страшніше - коли ні. Страшно загинути від рук кіллера, але значно страшніше від рук маніяка. Чому, коли рота піднімається в атаку одні гинуть, а інші виживають? Чому на протипіхотну міну наступив саме я, а не хтось інший? Чому саме вона опинилася у тому клятому літаку? Запитання, запитання, запитання… Безглуздя травмує нашу психіку і ми воліємо відшукати пояснення. Бодай, якусь логіку. І тоді виявляється, що легше визнати себе винним, ніж змиритися з тим, що страждаєш безневинно. Саме так робили в‘язні чекістських катівень. Цього домагається Великий брат від Уінстона Сміта тортурами. ВИЗНАТИ СЕБЕ ВИННИМ. Маючи певну практику, визнавати себе винним стає настільки легко, що раптом зникає справжнє почуття провини. Стирається межа між виною та невинністю… Коли стирається ця межа, визнати винними у власних стражданнях інших, або ІНШОГО, того, що з трьох літер, перша з яких велика, стає спокусливо легко. Це вони винні, що моє янголятко синочок влетів на "бехе" під фуру! "Lexus" не горить, моєму синові влаштували автокатастрофу! Хто влаштував автокатастрофу? Той, хто написав автобіографію та намалював автопортрет…
На жаль, люди так і не навчилися відрізняти випадкове від закономірного…І тому, світ, який ще вчора видавався напрочуд справедливо влаштованим, раптом стає жахливо несправедливим…
А між тим, вже давно пора зняти рожеві окуляри…