Я - гуру, я - учитель, несіть мені по три рубля...
Вчора прочитав книжку Лариси Денисенко "Корпорація ідіотів" про життя державних службовців.... Прикольно бомбить.... але сьогодні вже жодної фрази не пригадаю...лише загальний сюжет.....Ну хіба що віршик: “дітям в руки кулю дали - діти кулю проїбали.”... А загалом доволі банальна річ, хоча жвава, цікава й не без родзинки....
Іноді мені здається, що геть нічого не розумію у літературі. Хоча і раніше не особливо на цьому знався... Більше того, не претендую на це, не лізу зі свинячим рилом до калашного ряду... Але як на мене, повинен лишатися "присмак"...А останнім часом прочитавши художню книжку відчуваю себе ледь не обдуреним. Ось і маєш - присмак розчаровання...
Те саме стосується й кіно.... вже не пригадаю фільм, який залишив би "присмак"... Можливо просто мої вимоги до мистецтва значно перевищують те, на що воно здатне взагалі...Чи може то не воно не здатне, а я не здатний? Може втратив почуття прекрасного...Невиключено, що несвідомо прагну підмінити прекрасне розумним? Але це було б надто простим поясненням. Лезом Оккама легко можна перерізати собі вени....
Після філософського факультету став наче наркоман, якому постійно потрібна більша доза щоб вставляло....Не вставляє....І що робити? Боюся, що життя не лишає вибору... Доведеться займатися інтелектуальним онанізмом - задовільнити себе самому....
Мене не збуджує стриптиз псевдоідей,
Байдужим став gangbang чужого інтелекту,
Дратує хтива мудрість НАДблядей,
Що розум перетворюють на секту...
...І огортає вже набридлий сум,
А на додачу присмак гіркоти і смутку:
Добі бракує свіжих дум -
Але надмірно онанІЗМІВ у закУтку...