Экзистенция человека
ухх, очень трудно было на украинском вот так писать, но я попыталась))) так что..приступим : )
это, по сути, мое эссе
Є питання, які будуть завжди займати вагоме місце у свідомості людей, так звані, шекспірівські, які звучать майже як «бути чи не бути?». Людина - це єдина жива істота, яка вбачає проблему в своєму власному існуванні. Свідомість, що дана нам, - це чудовий подарунок еволюції чи тягар, що несе за собою неосяжну сферу людського незнання, вагань, переживань, страхів, відповідальності та свободи? Багато хто задається питанням, в чому полягає основний сенс нашого життя, ще із найдавніших часів людина шукає те, для чого вона призначена, шукає своє місце і пізнає світ навколо. Це все триває тисячоліттями. І досі ніхто не дав відповіді, досі ніхто не вказав вірний шлях. А людство намагалося його знайти. Саме так прослідковуємо появу гедонізму, евдемонізму, релігії та науки, в решті решт. Та в чому нам допомогла остання? Варто звернутися до історії щоб побачити, що найвищий прорив в людському становленні виявився ефемерним та призвів до наймаштабнішого краху. Науковий прорив призвів до урбанізації, яка змусила втекти людину від усвідомлення самої себе, змусила відмовитися від рефлексії. З одного боку, можемо сказати, що непрагматично було б розмірковувати над питаннями, на які, скоріш за все, і так ніколи не буде відповіді, проте навіть найграндіозніші відкриття загадок природи втрачають своє значення, якщо життя людини не сповнене сенсом. Я не звертатимуся зараз до релігії, коли вживатиму слово віра, я, радше, матиму на увазі те, що віра у себе самого і у істинний шлях становлення себе як особистості є невід’ємною часточкою того вищого сенсу, який кожна людина хоче вбачати у своєму житті. Не можемо сказати точно, чому ці питання були історично відкинуті, чи то внаслідок розчарування людства, чи то внаслідок того, що вони не піднімалися для людей, адже обмеженим суспільством керувати легше, але факт залишається фактом, людина віддалилася сама від себе і від усвідомлення джерела свого буття.
У той момент, коли можемо спостерігати спроби раціоналізувати все, відбувається зміна концепцій філософії. Якщо ж раніше вона була вільною, то Кант і Гегель наклали на неї наукові рамки. Були вибудовані замки із знань, що намагалися вмістити у себе усі знання і весь досвід людини, тим самим обмеживши ті замки глибокими ровами. Суспільство було успішно поміщено туди. Що ж залишилося навколо? Ці всі «незаселені» території, або ж сфера, що залишилася непізнаною. Говорячи про цей період, Еріх Фромм зауважив, що «має нарешті прийти час, коли у життя повернуться справжні людські інтереси. Варто лише людині зрозуміти, в чому полягає її істинний інтерес, то і перший, найважчий крок до її самореалізації не буде більше неможливим.». Та до сьогоднішніх днів цей час так і не прийшов, хоча проблиски його є чітко помітними. Цими проблисками можемо назвати виникнення такої течії, як екзистенціоналізм. Одним із засновників називаємо Сьєрена К’єркегора, що разом із іншими видатними людьми свого часу відійшов від гегелівської та кантівської концепції. Можемо припустити, що це відбулося під впливом філософських поглядів Шеллінга, які на той час ще не були надто категоричним і відмінним від помилок минулого, якими гостро був незадоволений К’єркегор. Насправді, до Сьєрена схожі питання були підняті багатьма, та все залишилося в тумані внаслідок багатьох обставин. На приклад, Ніцше помер ще до того, як був взагалі закладений такий термін, як екзистенціоналізм, а Гуссерль і Хайдеггер, на приклад, будучи по духу екзистенціонасістами, не бажали відносити себе до цього напрямку. А загалом, то погляди аналогічного плану беруть свої витоки ще із давньогрецької філософії таких відомих постатей як Арістотель, Платон, Епікур та інші. Не зважаючи на це, масовості течія як така набуває лише після 2-ї світової війни, особливо у Парижі та асоціюється із іменем Жана Поля Сартра. Із чим можна співвіднести саме такий розвиток подій? Можливо, причиною людства усвідомити глибинні речі своєї свідомості є неспроможність далі підпорядковуватися абсурду. Даний період характеризується крахом попередніх ідеологій і люди опиняються сам на сам із своєю розгубленістю, незахищеністю та смертю, що ураганом пронеслася як під час першої, так і під час другої світової війни. Цим підтверджується моя думка про те, що людина починає усвідомлювати свою жагу до життя та вагомість самого життя лише після того, як опиниться поруч із смертю або після того, як пережила пограничну ситуацію, яку асоціюємо не лише із близькістю смерті, але і із глибинними переживаннями людини. Криза, що почалася ще із епохи просвітництва, розвивалася та піком її стали дві війни, які і були певною пограничною ситуацією для суспільства в цілому.
Повертаючись же до самої філософії, можемо сказати, що питання екзистенційні або ж питання «життя» неодмінно несуть за собою питання «смерті». Бачимо це ще у словах Епікура : «Навіщо ж тоді усе, якщо життя скінченне?». Впевнена, що у кожного із нас прокидалися думки схожого плану. І завжди виникав страх. Для заспокоєння цього страху, можемо здогадуватися, і була створена релігія, яка обіцяла людству вічне життя та спасіння. Це приносило певний спокій замість хаосу, проте Епікур стверджував, що небуття до нашого народження є абсолютно таким самим, як небуття після смерті. К’єркегор сказав подібно, але різкіше. Він не вбачав у релігійних поглядах ніякого спасіння, адже ідея вічного існування здавалася надто парадоксальною. Обґрунтовував Сьєрен це тим, що небуття до народження і після смерті, чисто теоретично, не мало б відрізнятися одне від одного. Релігія ж вчить нас іншого, вона вселяє страх перед вічністю, смертю та карою за земні гріхи, проте не можемо відкидати певну корисність релігійних віровчень в контексті моралі та етики. Цікаво зазначити відмінність між релігіями Сходу та Заходу, адже на противагу вічним переживанням і страхам християнства, східні віровчення пропонують нам вічний спокій та умиротворення, відречення від всіх емоцій та земних бажань, які ніколи не будуть задоволені і лише призведуть до постійного прагнення їх задовільнити, а недосягнення повної сатисфакції буде приносити переживання. Східна релігія знайшла своє застосування якраз у філософії екзистенціоналізму. Проте, можемо бачити і інший бік такої світоглядної концепції, адже людина, що спромоглася б позбутися всіх земних потягів тим паче не знайшла б собі місця у житті, яке повне подій і бурлить емоціями. Припинився б соціальний розвиток людини як особистості, яка функціонує у суспільстві і розвивається у ньому, що заперечить тоді поглядам як гуманістів, так і самих екзистенціоналістів. Можемо зробити висновок, що всього потрібно у міру, мабуть, - навчитися контролювати свої емоції та почуття без повного відречення від світу. Проте, найважчим для людини, мабуть, є якраз зрозуміти і змінити себе, як стверджував Адлер.
Основні екзистенційні погляди сходяться до того, що найкраще, що може зробити людина, аби не втратити сенсу свого життя, це якнайповніше самореалізовуватися, не пригнічуючи своє «я». Кожна дія тоді буде сповнена внутрішньою важливістю для того, хто її виконує. Проте, доведеться знову повернутися до страхів і переживань, що, за словами як К’єркегора, Шопенгауера, Ніцше і того самого Епікура, отруюють все життя та всі радощі. Як же позбутися страху перед тим, що є неминучим? Саме життя беззаперечно призводить до смерті, яка іде після нього. Тим не менш, позбутися жаги до життя людство не може. Зрештою, інший погляд на дану ситуацію мав Франц Кафка, який говорив, що той, хто пізнав життя сповна, не знає страху смерті, адже страх перед смертю є лише результатом нездійсненого життя. Проте, я вважаю, що такий страх притаманний будь-кому.
Ідеї ж безсмертя можуть як втішати, так і навпаки. Заратустра із книги Ніцше розповідав людям про демона, що питає, чи мав би хтось бажання ще раз і ще раз пережити уже пройдений шлях, що просто приводить в жах. Або ж згадаймо відомий усім роман про Доріана Грея, де жага до безсмертя пов’язана із деструкцією особистості.
Так які ж варіанти самореалізації можна розглядати? Або ж вищого блага для конкретного індивіда? Нам пропонувався гедонізм як возвеличення задоволення, евдемонізм, що стверджував, наче вся суть в переживанні щастя, Фройд стверджував, що кожна людина прагне до величі..можна продовжувати далі і далі наводити приклади різних поглядів, та суть не в тому. Важливим зараз є розглянути питання, наскільки може особисте благо кожної людини вважатися вищим благом. Ніцше у своїй книзі «людське, надто людське» писав : «Отже, цінність життя для звичайної людини базується виключно на тому, що вона надає собі більшого значення, ніж цілому світу. Великий брак фантазії, якою вона страждає, зумовлює те, що людина не може повністю відчувати інших і тому приймає в їх долі і стражданнях мінімальну участь. Той же, хто насправді здатен на участь, мав би розчаруватися в цінності життя. Якби йому вдалося охопити та відчути спільну свідомість людства, він зневірився б в існуванні, адже людство в цілому не має абсолютно ЖОДНИХ цілей, отже, людина, споглядаючи життєвий шлях, могла б знайти не втіху і підтримку собі, а лише відчай. Якщо при всьому, що вона робить, вона бачить кінцеву безцільність людства, то і її власна діяльність в її очах набуває характеру безплідної трати сил.»
Думаю, цю цитату не варто розтлумачувати, адже вона говорить сама за себе. Розглядаючи багато поглядів на те, до чого в кінцевому результаті має прагнути людина і в чому має бути закладений основний сенс її життя, я не знайшла жодного, який би дав вичерпну відповідь на поставлені запитання.
Мало того, Шопенгауер ставить під сумнів навіть вагомість теперішнього, кажучи, що жити даною секундою є найбільша мудрість, та чи варте повної віддачі те, що зникне вже через мить і не буде реальним, а залишиться лише спогадом?
Зрештою, можу ще додати, що майже усі філософи, які віддали своє життя на вияснення екзистенційних питань не були, по мірках суспільства, успішними. На приклад, Ніцше завжди славився своєю вічною меланхолією та депресивністю, К’єркегор майже все життя прожив сам, не змігши організувати своє особисте життя після того, як за власним бажанням вирішив розійтися із коханою, що ніколи не давало йому спокою, Шопенгауер увесь час ніс на собі провину за самогубство батька і невідповідну поведінку матері, а Кафка страждав від репресій із сторони батька і ніколи не відчував себе здатним робити щось за власним бажанням. Цей факт лишається для мене доволі дивним і змушує думати, що пошуки сенсу життя не дають повноцінно прожити саме життя. Та, знову ж таки, це дуже суб’єктивно, мабуть.
Та, маючи бажання завершити на позитивній ноті, скажу, що найближчим мені є погляд Франкла, який вважав, що найуспішніше життя людина проживе лише тоді, коли воно сповнене сенсом. Цей сенс буде для кожного інший, та наявність його як такого буде робити особистість успішною та продуктивною. Ми завжди мусимо пам»ятати, що єдина людина, з якою ми маємо порівнювати себе - це ми в минулому, а єдина людина, кращою за яку ми повинні стати є та, якою ми є зараз.
это, по сути, мое эссе
Є питання, які будуть завжди займати вагоме місце у свідомості людей, так звані, шекспірівські, які звучать майже як «бути чи не бути?». Людина - це єдина жива істота, яка вбачає проблему в своєму власному існуванні. Свідомість, що дана нам, - це чудовий подарунок еволюції чи тягар, що несе за собою неосяжну сферу людського незнання, вагань, переживань, страхів, відповідальності та свободи? Багато хто задається питанням, в чому полягає основний сенс нашого життя, ще із найдавніших часів людина шукає те, для чого вона призначена, шукає своє місце і пізнає світ навколо. Це все триває тисячоліттями. І досі ніхто не дав відповіді, досі ніхто не вказав вірний шлях. А людство намагалося його знайти. Саме так прослідковуємо появу гедонізму, евдемонізму, релігії та науки, в решті решт. Та в чому нам допомогла остання? Варто звернутися до історії щоб побачити, що найвищий прорив в людському становленні виявився ефемерним та призвів до наймаштабнішого краху. Науковий прорив призвів до урбанізації, яка змусила втекти людину від усвідомлення самої себе, змусила відмовитися від рефлексії. З одного боку, можемо сказати, що непрагматично було б розмірковувати над питаннями, на які, скоріш за все, і так ніколи не буде відповіді, проте навіть найграндіозніші відкриття загадок природи втрачають своє значення, якщо життя людини не сповнене сенсом. Я не звертатимуся зараз до релігії, коли вживатиму слово віра, я, радше, матиму на увазі те, що віра у себе самого і у істинний шлях становлення себе як особистості є невід’ємною часточкою того вищого сенсу, який кожна людина хоче вбачати у своєму житті. Не можемо сказати точно, чому ці питання були історично відкинуті, чи то внаслідок розчарування людства, чи то внаслідок того, що вони не піднімалися для людей, адже обмеженим суспільством керувати легше, але факт залишається фактом, людина віддалилася сама від себе і від усвідомлення джерела свого буття.
У той момент, коли можемо спостерігати спроби раціоналізувати все, відбувається зміна концепцій філософії. Якщо ж раніше вона була вільною, то Кант і Гегель наклали на неї наукові рамки. Були вибудовані замки із знань, що намагалися вмістити у себе усі знання і весь досвід людини, тим самим обмеживши ті замки глибокими ровами. Суспільство було успішно поміщено туди. Що ж залишилося навколо? Ці всі «незаселені» території, або ж сфера, що залишилася непізнаною. Говорячи про цей період, Еріх Фромм зауважив, що «має нарешті прийти час, коли у життя повернуться справжні людські інтереси. Варто лише людині зрозуміти, в чому полягає її істинний інтерес, то і перший, найважчий крок до її самореалізації не буде більше неможливим.». Та до сьогоднішніх днів цей час так і не прийшов, хоча проблиски його є чітко помітними. Цими проблисками можемо назвати виникнення такої течії, як екзистенціоналізм. Одним із засновників називаємо Сьєрена К’єркегора, що разом із іншими видатними людьми свого часу відійшов від гегелівської та кантівської концепції. Можемо припустити, що це відбулося під впливом філософських поглядів Шеллінга, які на той час ще не були надто категоричним і відмінним від помилок минулого, якими гостро був незадоволений К’єркегор. Насправді, до Сьєрена схожі питання були підняті багатьма, та все залишилося в тумані внаслідок багатьох обставин. На приклад, Ніцше помер ще до того, як був взагалі закладений такий термін, як екзистенціоналізм, а Гуссерль і Хайдеггер, на приклад, будучи по духу екзистенціонасістами, не бажали відносити себе до цього напрямку. А загалом, то погляди аналогічного плану беруть свої витоки ще із давньогрецької філософії таких відомих постатей як Арістотель, Платон, Епікур та інші. Не зважаючи на це, масовості течія як така набуває лише після 2-ї світової війни, особливо у Парижі та асоціюється із іменем Жана Поля Сартра. Із чим можна співвіднести саме такий розвиток подій? Можливо, причиною людства усвідомити глибинні речі своєї свідомості є неспроможність далі підпорядковуватися абсурду. Даний період характеризується крахом попередніх ідеологій і люди опиняються сам на сам із своєю розгубленістю, незахищеністю та смертю, що ураганом пронеслася як під час першої, так і під час другої світової війни. Цим підтверджується моя думка про те, що людина починає усвідомлювати свою жагу до життя та вагомість самого життя лише після того, як опиниться поруч із смертю або після того, як пережила пограничну ситуацію, яку асоціюємо не лише із близькістю смерті, але і із глибинними переживаннями людини. Криза, що почалася ще із епохи просвітництва, розвивалася та піком її стали дві війни, які і були певною пограничною ситуацією для суспільства в цілому.
Повертаючись же до самої філософії, можемо сказати, що питання екзистенційні або ж питання «життя» неодмінно несуть за собою питання «смерті». Бачимо це ще у словах Епікура : «Навіщо ж тоді усе, якщо життя скінченне?». Впевнена, що у кожного із нас прокидалися думки схожого плану. І завжди виникав страх. Для заспокоєння цього страху, можемо здогадуватися, і була створена релігія, яка обіцяла людству вічне життя та спасіння. Це приносило певний спокій замість хаосу, проте Епікур стверджував, що небуття до нашого народження є абсолютно таким самим, як небуття після смерті. К’єркегор сказав подібно, але різкіше. Він не вбачав у релігійних поглядах ніякого спасіння, адже ідея вічного існування здавалася надто парадоксальною. Обґрунтовував Сьєрен це тим, що небуття до народження і після смерті, чисто теоретично, не мало б відрізнятися одне від одного. Релігія ж вчить нас іншого, вона вселяє страх перед вічністю, смертю та карою за земні гріхи, проте не можемо відкидати певну корисність релігійних віровчень в контексті моралі та етики. Цікаво зазначити відмінність між релігіями Сходу та Заходу, адже на противагу вічним переживанням і страхам християнства, східні віровчення пропонують нам вічний спокій та умиротворення, відречення від всіх емоцій та земних бажань, які ніколи не будуть задоволені і лише призведуть до постійного прагнення їх задовільнити, а недосягнення повної сатисфакції буде приносити переживання. Східна релігія знайшла своє застосування якраз у філософії екзистенціоналізму. Проте, можемо бачити і інший бік такої світоглядної концепції, адже людина, що спромоглася б позбутися всіх земних потягів тим паче не знайшла б собі місця у житті, яке повне подій і бурлить емоціями. Припинився б соціальний розвиток людини як особистості, яка функціонує у суспільстві і розвивається у ньому, що заперечить тоді поглядам як гуманістів, так і самих екзистенціоналістів. Можемо зробити висновок, що всього потрібно у міру, мабуть, - навчитися контролювати свої емоції та почуття без повного відречення від світу. Проте, найважчим для людини, мабуть, є якраз зрозуміти і змінити себе, як стверджував Адлер.
Основні екзистенційні погляди сходяться до того, що найкраще, що може зробити людина, аби не втратити сенсу свого життя, це якнайповніше самореалізовуватися, не пригнічуючи своє «я». Кожна дія тоді буде сповнена внутрішньою важливістю для того, хто її виконує. Проте, доведеться знову повернутися до страхів і переживань, що, за словами як К’єркегора, Шопенгауера, Ніцше і того самого Епікура, отруюють все життя та всі радощі. Як же позбутися страху перед тим, що є неминучим? Саме життя беззаперечно призводить до смерті, яка іде після нього. Тим не менш, позбутися жаги до життя людство не може. Зрештою, інший погляд на дану ситуацію мав Франц Кафка, який говорив, що той, хто пізнав життя сповна, не знає страху смерті, адже страх перед смертю є лише результатом нездійсненого життя. Проте, я вважаю, що такий страх притаманний будь-кому.
Ідеї ж безсмертя можуть як втішати, так і навпаки. Заратустра із книги Ніцше розповідав людям про демона, що питає, чи мав би хтось бажання ще раз і ще раз пережити уже пройдений шлях, що просто приводить в жах. Або ж згадаймо відомий усім роман про Доріана Грея, де жага до безсмертя пов’язана із деструкцією особистості.
Так які ж варіанти самореалізації можна розглядати? Або ж вищого блага для конкретного індивіда? Нам пропонувався гедонізм як возвеличення задоволення, евдемонізм, що стверджував, наче вся суть в переживанні щастя, Фройд стверджував, що кожна людина прагне до величі..можна продовжувати далі і далі наводити приклади різних поглядів, та суть не в тому. Важливим зараз є розглянути питання, наскільки може особисте благо кожної людини вважатися вищим благом. Ніцше у своїй книзі «людське, надто людське» писав : «Отже, цінність життя для звичайної людини базується виключно на тому, що вона надає собі більшого значення, ніж цілому світу. Великий брак фантазії, якою вона страждає, зумовлює те, що людина не може повністю відчувати інших і тому приймає в їх долі і стражданнях мінімальну участь. Той же, хто насправді здатен на участь, мав би розчаруватися в цінності життя. Якби йому вдалося охопити та відчути спільну свідомість людства, він зневірився б в існуванні, адже людство в цілому не має абсолютно ЖОДНИХ цілей, отже, людина, споглядаючи життєвий шлях, могла б знайти не втіху і підтримку собі, а лише відчай. Якщо при всьому, що вона робить, вона бачить кінцеву безцільність людства, то і її власна діяльність в її очах набуває характеру безплідної трати сил.»
Думаю, цю цитату не варто розтлумачувати, адже вона говорить сама за себе. Розглядаючи багато поглядів на те, до чого в кінцевому результаті має прагнути людина і в чому має бути закладений основний сенс її життя, я не знайшла жодного, який би дав вичерпну відповідь на поставлені запитання.
Мало того, Шопенгауер ставить під сумнів навіть вагомість теперішнього, кажучи, що жити даною секундою є найбільша мудрість, та чи варте повної віддачі те, що зникне вже через мить і не буде реальним, а залишиться лише спогадом?
Зрештою, можу ще додати, що майже усі філософи, які віддали своє життя на вияснення екзистенційних питань не були, по мірках суспільства, успішними. На приклад, Ніцше завжди славився своєю вічною меланхолією та депресивністю, К’єркегор майже все життя прожив сам, не змігши організувати своє особисте життя після того, як за власним бажанням вирішив розійтися із коханою, що ніколи не давало йому спокою, Шопенгауер увесь час ніс на собі провину за самогубство батька і невідповідну поведінку матері, а Кафка страждав від репресій із сторони батька і ніколи не відчував себе здатним робити щось за власним бажанням. Цей факт лишається для мене доволі дивним і змушує думати, що пошуки сенсу життя не дають повноцінно прожити саме життя. Та, знову ж таки, це дуже суб’єктивно, мабуть.
Та, маючи бажання завершити на позитивній ноті, скажу, що найближчим мені є погляд Франкла, який вважав, що найуспішніше життя людина проживе лише тоді, коли воно сповнене сенсом. Цей сенс буде для кожного інший, та наявність його як такого буде робити особистість успішною та продуктивною. Ми завжди мусимо пам»ятати, що єдина людина, з якою ми маємо порівнювати себе - це ми в минулому, а єдина людина, кращою за яку ми повинні стати є та, якою ми є зараз.