цікава стаття, не помічена в ці стресові дні, перепощу - щоб не забулася.
йа завжди "рівно дихав" при питанні етнічного походження. І в цьому тексті багато з чим згодний:
Хто є справжнім українцем
Чи справді модерна українська нація народилася лише на Євромайдані?
Сергій Грабовський
6 червня, 2014 - 10:16
«На Майдані народилася нова українська нація»; «одна ніч, яка народила українську націю»; «політична нація народилася на Майдані»; «У боротьбі за свободу України народилася нова незалежна нація»; «основний здобуток Майдану - нація»... Ці і схожі на них твердження впродовж останнього півріччя не раз було чути з вуст поважних політиків та публіцистів. І якщо хтось запитував промовців чи авторів статей - а хіба ж раніше українська нація не існувала? - то відповідь була приблизно такою: звичайно, нація існувала й раніше, але вона була неповною, немодерною, не включала в себе представників інших етносів, а тепер усе стало інакше. Погляньте лише на список Небесної Сотні і ви побачите там далеко не самі тільки українські прізвища. Чи подивіться на євромайдани Одеси чи Харкова, на бізнесменів, які активно підтримують боротьбу з «п’ятою колоною», на журналістів, які протистоять путінській пропаганді - це далеко не самі етнічні українці, але це і є нова українська нація, така, якою вона раніше не була.
Що ж, стосовно фактів тут нічого не заперечиш. А от щодо висновків...
♦ Пропоную читачам здійснити невелику прогулянку сторінками унікального видання - гросбуха вагою понад два кілограми, що зветься «Козацька старшина Гетьманщини. Енциклопедія» (автор-упорядник Кривошея В.В., К.: «Стилос», 2010). На сьогодні це - найбільш повне зібрання інформації про тисячі осіб, які належали до старшини доби державного існування «козацької нації» - чи в незалежній, чи в автономній формі.
Цей зведений список української козацької старшини відкривається... ким би ви думали? аж чотирма Абрамовичами (присутніх у ньому численних Авраменків, Аврамців, Аврамовичів, Оврамовичів й Овраменків не рахуємо). А оскільки козацькі прізвища зазвичай фіксували чи то «цивільний фах», чи то характер, чи то походження їхніх носіїв, то висновок напрошується сам...
Ідемо далі. От персонаж із цікавим у плані етнічного походження прізвищем - Албанез Іван, Гадяцький полковий обозний.
♦ А ось типово московитське прізвище та ім’я - Алфьоров Кузьма, сотник Почепської сотні Стародубського полку, за часів Мазепи. І син його, й онук - серед козацьких старшин. А ось ще один Алфьоров - Роман. Його сини були козаками Глухівської сотні. Чому б не бути вихідцям з Московії українськими козаками? Справді, у списках чимало Москаленків, причому й у першій, й у другій половині XVII століття, не кажучи вже про XVIIІ століття, а ще у ті часи зафіксовані й прізвища Московченко, Московський...
Звичайно, у списках чимало польських шляхтичів. Точніше, шляхтичів-поляків. От Кохановський Станіслав - шляхтич, спершу козак Чернігівського полку, потім - полковий сотник, потім - наказний полковник чернігівський під час Хмельниччини. А ось Барановський Яків-Михайло Станіславович - шляхтич гербу «Равич» Краківського воєводства. За часів Мазепи був осавулом полковним київським, потім - отаманом городовим козелецьким. У списку старшини бачимо і його дітей та онуків. А ось інший Барановський - Пантелеймон - покозачений шляхтич гербу «Остоя». Покозачені шляхтичі польського походження, ясна річ, приймали православну віру, так само, як і вихідці з інших етносів. Бо ж тодішнє суспільство - у відповідності до норм свого часу - не надто толерувало іновірців, хоча в українських землях і жило їх чимало. Але «козацька нація» мала бути гомогенною - хоча йшлося про гомогенність релігійну, частково культурну й мовну (бо старшина володіла латиною, польською, нерідко татарською), а не етнічну.
♦ Листаємо далі книжку. Кголомбецький Ян - сотник седнівський у другій половині XVII століття. Маємо й уродженого шляхтича Луку Глембоцького-Голубовського, значкового товариша Стародубського полку, батько якого з Речі Посполитої перейшов до Гетьманщини. Пілатович Леон - з польського шляхетства, прізвище - Пілат. За Мазепи переселився у Стародубський полк, згодом став значковим товаришем. Сини його й онуки обіймали різні старшинські посади, але не вище сотника. А от Скаржинський Олександр-Михайло Казимирович - литовський шляхтич, закінчив Оршанську академію, 1737 року був призначений сотником полковим лубенським, а за «воспріятіє віри православної і за ревностні служби» отримав маєтність у Чорноуській сотні. Його сини обіймали різні старшинські посади у козацьких формуваннях Гетьманщини.
Маємо серед старшини й знатного вихідця з Балкан. Родіон Думитрашко-Райча 1665 року вийшов з Валахії на Брацлавщину з загоном у півтисячі шабель. Невдовзі став полковником брацлавським, потім переяславським, і навіть якийсь час був наказним гетьманом. У списку значаться ще аж 16 козацьких старшин різного рівня, які були нащадками (дітьми, онуками й правнуками) цього полковника. Це далеко не єдиний волох чи молдованин. Горонескул Микола сотник сорочинський Миргородського полку, «залишив своє отечество в землі Мултянській», як було написано у документах, і перейшов в Україну. Його син Андрій став значковим товаришем того ж таки Миргородського полку. Кицеш (Волошин) Опанас - сотник ковалівський. Сандул-Стуров Олександр - волох, котрий у другій половині XVII століття став козаком. Брав участь у багатьох походах, спершу як полковий осавул, потім - сотник полковий миргородський.
Є у списку кілька старшин із красномовними прізвищами «Болгар» та «Болгарин». Це - XVIII століття, коли чимало люду з Балкан мусило тікати від османських утисків. Хтось прибився й до українського козацтва. Чи от Іван Малеєв - значковий товариш Ніжинського полку. Судячи з прізвища, мав болгарські чи тюркські корені.
♦ А далі - родоначальник знаменитої династії. Гаврило Милорадович як сербський полковник прибув до Гетьманщини 1713 року. 1727 року став полковником гадяцьким. Його брат Михайло обіймав цю посаду з 1715 року і до смерті 1726 року. Їхній батько Ілля з братом Михайлом також прибув із Сербії в той самий час, був гадяцьким полковим хорунжим, потім - сотником грунським. Чимало Милорадовичів перебувало на різних старшинських посадах - аж до скасування Гетьманщини. Сербин Войца-Василь (Вовк) - як і засвідчує прізвище, інший виходець із Сербії. Сотник золотоніський Переяславського полку, потім - полковник. Було чимало інших Сербиних та Сербиновичів, один із яких став навіть полковником лубенським, але це не родичі Войци-Василя.
Ясна річ, присутні у списку козацької старшини й греки. Полковник миргородський Василь Капніст, родоначальник уславленого українського шляхетського роду та сотник уцтавський Дмитро Ламан - з тих греків, що переселилися до Гетьманщини на початку XVIIІ століття. Андріяш Малама - грек, перейшов у Гетьманщину з дружиною та дітьми 1706 року. Полковник охоче комонний компанійський, троє його синів й онук - серед списків української козацької старшини. А ось Тернавіот Петро Стерієвич - син війта ніжинського. У цьому місті у ті часи жила не одна грецька родина...
Є у списку і такий собі Бідерман - капітан німецької піхоти чигиринського гарнізону. Перейшов на бік гетьмана Петра Дорошенка, ставши «капітаном гвардії Дорошенка», командував двома тисячами сердюків. А осавул Фрідріх Кенігсеп - один з організаторів оборони Батурина 1708 року. Тоді ж і загинув. От вам й іронія історії, про яку говорив Гегель: осавул Фрідріх Кенігсеп організовував оборону столиці Гетьманської України, а полковник Іван Ніс зрадив і здав Батурин, прирікши його захисників та жителів, аж до немовлят, на мученицьку смерть. То, хто із тих двох справжній українець?
Ясна річ, що у старшинському списку наявні Лейби та Лейбенки, а також Жидецький, Жидкевич і Жидченко. Деталі їхніх біографій невідомі. Проте відомі колоритні подробиці життя іншого тогочасного персонажу. Це такий собі Крижанівський Антін (єврейське ім’я Мошко). Служив у рабина Білої Церкви, потім перейшов до Медведівки, де одружився з племінницею місцевого орендаря. Прийняв християнство і пішов у козаки. Зробив кар’єру у Миргородському полку, ставши сотником глинським. 1756 року призначений полковником Першого компанійського полку. 1761 року від Петра ІІІ отримав чин бригадира. Один із тих, хто займався фінансами Гетьманщини. Полковник гадяцький з 1762-го до 1772 року.
До речі, Троцький - це, виявляється, питоме козацьке прізвище. У списку аж 21 Троцький. І це ж тільки старшина, тут немає рядових козаків!
І нарешті, Гуринович Габріель - сотник менський Чернігівського полку. Можна тільки здогадуватися, звідкіля занесло його до України у другій половині XVII століття, де Габріелями називати дітей тоді якось не було прийнято, та і в Польщі, Литві чи Молдові - також...
А ось Шангирей Іван - полковник корсунський. До речі: молода поетеса родом з Одеси Ганна Горенко на початку ХХ століття вирішила розірвати зі своїм українством («не люблю мову», говорила вона у зрілому віці) і взяти псевдонім на честь ординського хана Ахмата, який начебто був її предком. Але... У реєстрі козацької старшини знаходимо Герасима Ахматова з Ніжинського полку. Тож Анна Ахматова мала цілком українське козацьке прізвище - знову жарти згаданої вже іронії історії...
До речі, інший російський поет - Володимир Маяковський - навпаки, не цурався своїх козацьких коренів, а пишався ними, пишучи:
«Я - не из кацапов-разинь.
Я - дедом казак,
другим - сечевик...»
І справді: маємо серед списків козацької старшини трьох Маяковських й аж 14 Павленків (Олександра Павленко - мати поета).
♦ Інакше кажучи, ніякої «чистоти крові» у часи «козацької нації» від членів цієї нації не вимагали; якщо і йшлося про кров, то тільки про ту, яку готові були пролити козаки за свою країну і за православну віру. І зовсім не випадково визначну роль у становленні «козацької нації» та Patria Cosacorum, позначеної у ті часи на європейських мапах, - беру тільки найбільш, мабуть, знаних осіб, - зіграли Петро Могила і Пилип Орлик, Станіслав Мрозовицький (Морозенко) і Марко Маркович (Аврамович)...
Те досить давнє минуле запрограмувало і наступні етапи націогенезу. Не забуваймо: попередником і своєрідним взірцем при формуванні сучасної української нації (тобто нації, що склалася на основі певного етнічного ядра і включає всю громадянську спільноту, яка або усвідомлено виборює самостійність своєї країни, або вже її виборола і будує державу у незалежній чи реально автономній формі) якраз і була так звана козацька нація XVII-XVIII століть. Ця нація не включала всю сукупність населення українських земель; ішлося тільки про козаків (як реєстрових, так і січових, низових), покозачену шляхту, духовенство та певну частину городян (передусім із тих міст, що традиційно мали Магдебурзьке право). Цей ранньомодерний національний проект, як модно називати такі історичні явища, не був чимось унікальним: на польських землях, скажімо, ще раніше заіснувала «шляхетська нація», що мала чималі права і свободи, які споріднюють її із сучасними національними утвореннями. Втім, на Мазовії та Підляшші (польському етнічному ядру Речі Посполитої) до шляхетського стану належало близько 20% населення (хоча часом шляхтич той не мав нічого, крім хати, коня й шаблі та орав землю так само, як мужик-хлоп); крім того, мали громадянські права духовенство та городяни, отож тогочасна польська нація не виглядала якимось суто «верховим», елітарним утворенням.
♦ Відтак у тогочасному контексті війна під проводом Богдана Хмельницького може розглядатися як одна з європейських ранньобуржуазних національних революцій, на кшталт Селянської війни у Німеччині чи повстання гезів у Нідерландах. Адже під час і внаслідок цієї війни відбулося, крім усього іншого, швидке зростання ранньонаціональної самосвідомості основної маси козацько-шляхетської еліти. Якщо на початку Богдан Хмельницький та його оточення ставили на меті виключно вольності свого стану, то надалі спершу як ідеологічний супровід козацьких вимог до короля Речі Посполитої, а потім уже як основна державно-політична вимога залунала ідея кордону між Козацькою державою і Польщею «як за давніх князів руських», тобто західніше Львова і Холма (при цьому східний кордон мав проходити за Путивлем). Так само і сам факт свого існування Гетьманщина, спираючись на ідеологічні концепції київських книжників 1620-х років, почала виводити від «руських князів». Імовірно, що логіка боротьби за ствердження незалежності мала б у підсумку поширення статусу членів нації практично на всі верстви населення (як-от у Нідерландах чи Англії) вже за кілька десятиліть (не випадково Хмельницький постійно звертався до селянської маси, заграючи з плебсом і залучаючи більші сили для боротьби з противниками, отож лібералізація відносин селянської залежності, переведення їх у принципово інше правове поле, ніж це було у першій половині XVII століття, були би цілком закономірними), але так не сталося. Вимушене приєднання Козацької держави до царської Росії, яка відставала від європейських сусідів у своєму розвитку на кілька століть, являючи собою щось на кшталт азійських деспотій, істотно загальмувало, хоча й не спинило зовсім розвиток «козацької нації».
А будь-яка нація за своїм єством істотно відрізняється від етносу тим, що в неї більш чи менш органічно входять вихідці з іноетнічних спільнот, які роблять свідомий вибір на користь приналежності до цієї нації. Входження за типом асиміляції можливе, хоча й не завжди, і на етнічному рівні, тільки тоді йдеться про відмову від вроджених звичаїв, мови, релігії на користь іноетнічних; коли ж ідеться про національну спільноту, то така відмова не обов’язкова, можливе і неповне набуття нових соціокультурних рис. Ба більше, представники тюркських та балканських народів, які влилися у «козацьку націю», збагатили українців низкою новацій - від побуту і мови до озброєння та військової тактики.
♦ І зовсім не випадково 1917 року голова Центральної Ради, великий історик і соціолог Михайло Грушевський, розв’язував проблему належності до української нації, грунтуючись на давній традиції: «Хто може бути Українцем, і кого Українці приймуть у свої ряди як свого товариша? Передусім, розуміється, всі ті, хто зроду Українець, родився і виріс з українською мовою на устах і хоче тепер іти спільно зі своїм народом, з усіми свідомими синами українського народу, які хочуть працювати для його добра, боротися за його свободу і кращу долю. Але не тільки хто природжений Українець, а також і всякий той, хто щиро хоче бути з Українцями, і почуває себе їх однодумцем і товаришем, членом українського народу, бажає працювати для його добра. Якого б не був він роду, віри чи звання - се не важно. Його воля і свідомість рішає діло. Коли він почуває себе найближчим до Українців і ділом се показує, він Українцям - товариш і земляк... Ті, що пристали до Українців у трудні часи, і тепер пристають до них і щиро готові працювати з ними і боротися за добро краю, можуть бути ближчі Українцям, ніж ті природжені земляки, що байдуже або й вороже ставляться до українських домагань у такий рішучий час... Переглядаючи фамілії українські, побачимо тут і потомків родин великоруських, і польських, і німецьких, і сербських, і жидівських, що пристали до Українців в різних часах і вважають себе Українцями. Се, власне, й рішає завсіди і тепер про приналежність до того чи іншого народу, незалежно від того, якого хто роду, якої хто віри, а часом навіть - і якої хто мови».
♦ Зверніть увагу: нащадків отих старшинських козацьких родів та пізніших асимільованих вихідців з іноетнічного середовища Грушевський включає до числа етнічних, а не, так би мовити, «політичних» українців. І взагалі - під час єдиного перепису в Російській імперії 1897 року були три позиції, за якими вирізнялася належність до українців - самосвідомість, мова та віросповідання. Всі православні, чия рідна мова фіксувалася як «малоросійська», вважалися тоді (і цілком справедливо) просто українцями. Хоча траплялися й «українофіли» - серед старших поколінь, ті, хто мав українські сентименти, але розмовляв удома польською чи російською. А модерна нація формувалася вже у новітні часи, у добу революцій та змагань за свободу. Згадаймо лишень старших офіцерів та генералів УНР, ЗУНР, Гетьманату з не дуже типовими для українських теренів прізвищами Агапієв, Дельвіг, Кравс, Поджіо, Отмарштайн, Бізанц, Сінклер, Сафонов, Кудрявцев, Ніконов, Комнін-Палеолог, Греков, Галкін, Алмазов, Рябінін, Астаф’єв, Булатов, Кануков, Губер... І член Центральної Ради, по тому - голова Всесвітнього союзу українок Софія Русова (батько - швед Федір Ліндфорс, мати - француженка Анна Жарве) чи голова Союзу Українок Галичини, а затим і всього світу, депутат польського Сейму від українців Галичини Мілена Рудницька (мати - єврейка Іда Шпігель) цілком вписувалися у давню українську націотворчу традицію. Так само, як і визначні достойники української культури Юрій Клен, Юрій Шевельов чи Майк Йогансен...
А водночас має йтися і про тисячі рядових діячів української справи і вояків українського війська. Юрій Горліс-Горський у документальному романі «Холодний Яр» пише, що українські повстанці 1920 року під час своїх рейдів до степу охоче приймали молодих німців з таврійських колоній, то було «певніше, ніж брати поповнення у незнайомих українських селах. Нові козаки розмовляли, звичайно, українською мовою і мали добру рису: ненавиділи червоних москалів без межі і краю».
Отож якщо підбити підсумок, то маємо традицію інкорпорації до числа українців осіб іноетнічного походження ще з часів формування «козацької нації»; ця традиція продовжилася у другій половині ХІХ й особливо у першій треті ХХ століття, причому вже не вимагалася зміна релігійної віри та всіх культурних уподобань; головне полягало в обстоюванні свободи України та сприйнятті як не чужої української культури. Відтак Майдан зовсім не народив модерну українську націю - він «просто» відродив питомі українські традиції націотворення. І в цьому його вагома історична роль.
http://www.day.kiev.ua/uk/article/istoriya-i-ya/hto-ie-spravzhnim-ukrayincem
Хто є справжнім українцем
Чи справді модерна українська нація народилася лише на Євромайдані?
Сергій Грабовський
6 червня, 2014 - 10:16
«На Майдані народилася нова українська нація»; «одна ніч, яка народила українську націю»; «політична нація народилася на Майдані»; «У боротьбі за свободу України народилася нова незалежна нація»; «основний здобуток Майдану - нація»... Ці і схожі на них твердження впродовж останнього півріччя не раз було чути з вуст поважних політиків та публіцистів. І якщо хтось запитував промовців чи авторів статей - а хіба ж раніше українська нація не існувала? - то відповідь була приблизно такою: звичайно, нація існувала й раніше, але вона була неповною, немодерною, не включала в себе представників інших етносів, а тепер усе стало інакше. Погляньте лише на список Небесної Сотні і ви побачите там далеко не самі тільки українські прізвища. Чи подивіться на євромайдани Одеси чи Харкова, на бізнесменів, які активно підтримують боротьбу з «п’ятою колоною», на журналістів, які протистоять путінській пропаганді - це далеко не самі етнічні українці, але це і є нова українська нація, така, якою вона раніше не була.
Що ж, стосовно фактів тут нічого не заперечиш. А от щодо висновків...
♦ Пропоную читачам здійснити невелику прогулянку сторінками унікального видання - гросбуха вагою понад два кілограми, що зветься «Козацька старшина Гетьманщини. Енциклопедія» (автор-упорядник Кривошея В.В., К.: «Стилос», 2010). На сьогодні це - найбільш повне зібрання інформації про тисячі осіб, які належали до старшини доби державного існування «козацької нації» - чи в незалежній, чи в автономній формі.
Цей зведений список української козацької старшини відкривається... ким би ви думали? аж чотирма Абрамовичами (присутніх у ньому численних Авраменків, Аврамців, Аврамовичів, Оврамовичів й Овраменків не рахуємо). А оскільки козацькі прізвища зазвичай фіксували чи то «цивільний фах», чи то характер, чи то походження їхніх носіїв, то висновок напрошується сам...
Ідемо далі. От персонаж із цікавим у плані етнічного походження прізвищем - Албанез Іван, Гадяцький полковий обозний.
♦ А ось типово московитське прізвище та ім’я - Алфьоров Кузьма, сотник Почепської сотні Стародубського полку, за часів Мазепи. І син його, й онук - серед козацьких старшин. А ось ще один Алфьоров - Роман. Його сини були козаками Глухівської сотні. Чому б не бути вихідцям з Московії українськими козаками? Справді, у списках чимало Москаленків, причому й у першій, й у другій половині XVII століття, не кажучи вже про XVIIІ століття, а ще у ті часи зафіксовані й прізвища Московченко, Московський...
Звичайно, у списках чимало польських шляхтичів. Точніше, шляхтичів-поляків. От Кохановський Станіслав - шляхтич, спершу козак Чернігівського полку, потім - полковий сотник, потім - наказний полковник чернігівський під час Хмельниччини. А ось Барановський Яків-Михайло Станіславович - шляхтич гербу «Равич» Краківського воєводства. За часів Мазепи був осавулом полковним київським, потім - отаманом городовим козелецьким. У списку старшини бачимо і його дітей та онуків. А ось інший Барановський - Пантелеймон - покозачений шляхтич гербу «Остоя». Покозачені шляхтичі польського походження, ясна річ, приймали православну віру, так само, як і вихідці з інших етносів. Бо ж тодішнє суспільство - у відповідності до норм свого часу - не надто толерувало іновірців, хоча в українських землях і жило їх чимало. Але «козацька нація» мала бути гомогенною - хоча йшлося про гомогенність релігійну, частково культурну й мовну (бо старшина володіла латиною, польською, нерідко татарською), а не етнічну.
♦ Листаємо далі книжку. Кголомбецький Ян - сотник седнівський у другій половині XVII століття. Маємо й уродженого шляхтича Луку Глембоцького-Голубовського, значкового товариша Стародубського полку, батько якого з Речі Посполитої перейшов до Гетьманщини. Пілатович Леон - з польського шляхетства, прізвище - Пілат. За Мазепи переселився у Стародубський полк, згодом став значковим товаришем. Сини його й онуки обіймали різні старшинські посади, але не вище сотника. А от Скаржинський Олександр-Михайло Казимирович - литовський шляхтич, закінчив Оршанську академію, 1737 року був призначений сотником полковим лубенським, а за «воспріятіє віри православної і за ревностні служби» отримав маєтність у Чорноуській сотні. Його сини обіймали різні старшинські посади у козацьких формуваннях Гетьманщини.
Маємо серед старшини й знатного вихідця з Балкан. Родіон Думитрашко-Райча 1665 року вийшов з Валахії на Брацлавщину з загоном у півтисячі шабель. Невдовзі став полковником брацлавським, потім переяславським, і навіть якийсь час був наказним гетьманом. У списку значаться ще аж 16 козацьких старшин різного рівня, які були нащадками (дітьми, онуками й правнуками) цього полковника. Це далеко не єдиний волох чи молдованин. Горонескул Микола сотник сорочинський Миргородського полку, «залишив своє отечество в землі Мултянській», як було написано у документах, і перейшов в Україну. Його син Андрій став значковим товаришем того ж таки Миргородського полку. Кицеш (Волошин) Опанас - сотник ковалівський. Сандул-Стуров Олександр - волох, котрий у другій половині XVII століття став козаком. Брав участь у багатьох походах, спершу як полковий осавул, потім - сотник полковий миргородський.
Є у списку кілька старшин із красномовними прізвищами «Болгар» та «Болгарин». Це - XVIII століття, коли чимало люду з Балкан мусило тікати від османських утисків. Хтось прибився й до українського козацтва. Чи от Іван Малеєв - значковий товариш Ніжинського полку. Судячи з прізвища, мав болгарські чи тюркські корені.
♦ А далі - родоначальник знаменитої династії. Гаврило Милорадович як сербський полковник прибув до Гетьманщини 1713 року. 1727 року став полковником гадяцьким. Його брат Михайло обіймав цю посаду з 1715 року і до смерті 1726 року. Їхній батько Ілля з братом Михайлом також прибув із Сербії в той самий час, був гадяцьким полковим хорунжим, потім - сотником грунським. Чимало Милорадовичів перебувало на різних старшинських посадах - аж до скасування Гетьманщини. Сербин Войца-Василь (Вовк) - як і засвідчує прізвище, інший виходець із Сербії. Сотник золотоніський Переяславського полку, потім - полковник. Було чимало інших Сербиних та Сербиновичів, один із яких став навіть полковником лубенським, але це не родичі Войци-Василя.
Ясна річ, присутні у списку козацької старшини й греки. Полковник миргородський Василь Капніст, родоначальник уславленого українського шляхетського роду та сотник уцтавський Дмитро Ламан - з тих греків, що переселилися до Гетьманщини на початку XVIIІ століття. Андріяш Малама - грек, перейшов у Гетьманщину з дружиною та дітьми 1706 року. Полковник охоче комонний компанійський, троє його синів й онук - серед списків української козацької старшини. А ось Тернавіот Петро Стерієвич - син війта ніжинського. У цьому місті у ті часи жила не одна грецька родина...
Є у списку і такий собі Бідерман - капітан німецької піхоти чигиринського гарнізону. Перейшов на бік гетьмана Петра Дорошенка, ставши «капітаном гвардії Дорошенка», командував двома тисячами сердюків. А осавул Фрідріх Кенігсеп - один з організаторів оборони Батурина 1708 року. Тоді ж і загинув. От вам й іронія історії, про яку говорив Гегель: осавул Фрідріх Кенігсеп організовував оборону столиці Гетьманської України, а полковник Іван Ніс зрадив і здав Батурин, прирікши його захисників та жителів, аж до немовлят, на мученицьку смерть. То, хто із тих двох справжній українець?
Ясна річ, що у старшинському списку наявні Лейби та Лейбенки, а також Жидецький, Жидкевич і Жидченко. Деталі їхніх біографій невідомі. Проте відомі колоритні подробиці життя іншого тогочасного персонажу. Це такий собі Крижанівський Антін (єврейське ім’я Мошко). Служив у рабина Білої Церкви, потім перейшов до Медведівки, де одружився з племінницею місцевого орендаря. Прийняв християнство і пішов у козаки. Зробив кар’єру у Миргородському полку, ставши сотником глинським. 1756 року призначений полковником Першого компанійського полку. 1761 року від Петра ІІІ отримав чин бригадира. Один із тих, хто займався фінансами Гетьманщини. Полковник гадяцький з 1762-го до 1772 року.
До речі, Троцький - це, виявляється, питоме козацьке прізвище. У списку аж 21 Троцький. І це ж тільки старшина, тут немає рядових козаків!
І нарешті, Гуринович Габріель - сотник менський Чернігівського полку. Можна тільки здогадуватися, звідкіля занесло його до України у другій половині XVII століття, де Габріелями називати дітей тоді якось не було прийнято, та і в Польщі, Литві чи Молдові - також...
А ось Шангирей Іван - полковник корсунський. До речі: молода поетеса родом з Одеси Ганна Горенко на початку ХХ століття вирішила розірвати зі своїм українством («не люблю мову», говорила вона у зрілому віці) і взяти псевдонім на честь ординського хана Ахмата, який начебто був її предком. Але... У реєстрі козацької старшини знаходимо Герасима Ахматова з Ніжинського полку. Тож Анна Ахматова мала цілком українське козацьке прізвище - знову жарти згаданої вже іронії історії...
До речі, інший російський поет - Володимир Маяковський - навпаки, не цурався своїх козацьких коренів, а пишався ними, пишучи:
«Я - не из кацапов-разинь.
Я - дедом казак,
другим - сечевик...»
І справді: маємо серед списків козацької старшини трьох Маяковських й аж 14 Павленків (Олександра Павленко - мати поета).
♦ Інакше кажучи, ніякої «чистоти крові» у часи «козацької нації» від членів цієї нації не вимагали; якщо і йшлося про кров, то тільки про ту, яку готові були пролити козаки за свою країну і за православну віру. І зовсім не випадково визначну роль у становленні «козацької нації» та Patria Cosacorum, позначеної у ті часи на європейських мапах, - беру тільки найбільш, мабуть, знаних осіб, - зіграли Петро Могила і Пилип Орлик, Станіслав Мрозовицький (Морозенко) і Марко Маркович (Аврамович)...
Те досить давнє минуле запрограмувало і наступні етапи націогенезу. Не забуваймо: попередником і своєрідним взірцем при формуванні сучасної української нації (тобто нації, що склалася на основі певного етнічного ядра і включає всю громадянську спільноту, яка або усвідомлено виборює самостійність своєї країни, або вже її виборола і будує державу у незалежній чи реально автономній формі) якраз і була так звана козацька нація XVII-XVIII століть. Ця нація не включала всю сукупність населення українських земель; ішлося тільки про козаків (як реєстрових, так і січових, низових), покозачену шляхту, духовенство та певну частину городян (передусім із тих міст, що традиційно мали Магдебурзьке право). Цей ранньомодерний національний проект, як модно називати такі історичні явища, не був чимось унікальним: на польських землях, скажімо, ще раніше заіснувала «шляхетська нація», що мала чималі права і свободи, які споріднюють її із сучасними національними утвореннями. Втім, на Мазовії та Підляшші (польському етнічному ядру Речі Посполитої) до шляхетського стану належало близько 20% населення (хоча часом шляхтич той не мав нічого, крім хати, коня й шаблі та орав землю так само, як мужик-хлоп); крім того, мали громадянські права духовенство та городяни, отож тогочасна польська нація не виглядала якимось суто «верховим», елітарним утворенням.
♦ Відтак у тогочасному контексті війна під проводом Богдана Хмельницького може розглядатися як одна з європейських ранньобуржуазних національних революцій, на кшталт Селянської війни у Німеччині чи повстання гезів у Нідерландах. Адже під час і внаслідок цієї війни відбулося, крім усього іншого, швидке зростання ранньонаціональної самосвідомості основної маси козацько-шляхетської еліти. Якщо на початку Богдан Хмельницький та його оточення ставили на меті виключно вольності свого стану, то надалі спершу як ідеологічний супровід козацьких вимог до короля Речі Посполитої, а потім уже як основна державно-політична вимога залунала ідея кордону між Козацькою державою і Польщею «як за давніх князів руських», тобто західніше Львова і Холма (при цьому східний кордон мав проходити за Путивлем). Так само і сам факт свого існування Гетьманщина, спираючись на ідеологічні концепції київських книжників 1620-х років, почала виводити від «руських князів». Імовірно, що логіка боротьби за ствердження незалежності мала б у підсумку поширення статусу членів нації практично на всі верстви населення (як-от у Нідерландах чи Англії) вже за кілька десятиліть (не випадково Хмельницький постійно звертався до селянської маси, заграючи з плебсом і залучаючи більші сили для боротьби з противниками, отож лібералізація відносин селянської залежності, переведення їх у принципово інше правове поле, ніж це було у першій половині XVII століття, були би цілком закономірними), але так не сталося. Вимушене приєднання Козацької держави до царської Росії, яка відставала від європейських сусідів у своєму розвитку на кілька століть, являючи собою щось на кшталт азійських деспотій, істотно загальмувало, хоча й не спинило зовсім розвиток «козацької нації».
А будь-яка нація за своїм єством істотно відрізняється від етносу тим, що в неї більш чи менш органічно входять вихідці з іноетнічних спільнот, які роблять свідомий вибір на користь приналежності до цієї нації. Входження за типом асиміляції можливе, хоча й не завжди, і на етнічному рівні, тільки тоді йдеться про відмову від вроджених звичаїв, мови, релігії на користь іноетнічних; коли ж ідеться про національну спільноту, то така відмова не обов’язкова, можливе і неповне набуття нових соціокультурних рис. Ба більше, представники тюркських та балканських народів, які влилися у «козацьку націю», збагатили українців низкою новацій - від побуту і мови до озброєння та військової тактики.
♦ І зовсім не випадково 1917 року голова Центральної Ради, великий історик і соціолог Михайло Грушевський, розв’язував проблему належності до української нації, грунтуючись на давній традиції: «Хто може бути Українцем, і кого Українці приймуть у свої ряди як свого товариша? Передусім, розуміється, всі ті, хто зроду Українець, родився і виріс з українською мовою на устах і хоче тепер іти спільно зі своїм народом, з усіми свідомими синами українського народу, які хочуть працювати для його добра, боротися за його свободу і кращу долю. Але не тільки хто природжений Українець, а також і всякий той, хто щиро хоче бути з Українцями, і почуває себе їх однодумцем і товаришем, членом українського народу, бажає працювати для його добра. Якого б не був він роду, віри чи звання - се не важно. Його воля і свідомість рішає діло. Коли він почуває себе найближчим до Українців і ділом се показує, він Українцям - товариш і земляк... Ті, що пристали до Українців у трудні часи, і тепер пристають до них і щиро готові працювати з ними і боротися за добро краю, можуть бути ближчі Українцям, ніж ті природжені земляки, що байдуже або й вороже ставляться до українських домагань у такий рішучий час... Переглядаючи фамілії українські, побачимо тут і потомків родин великоруських, і польських, і німецьких, і сербських, і жидівських, що пристали до Українців в різних часах і вважають себе Українцями. Се, власне, й рішає завсіди і тепер про приналежність до того чи іншого народу, незалежно від того, якого хто роду, якої хто віри, а часом навіть - і якої хто мови».
♦ Зверніть увагу: нащадків отих старшинських козацьких родів та пізніших асимільованих вихідців з іноетнічного середовища Грушевський включає до числа етнічних, а не, так би мовити, «політичних» українців. І взагалі - під час єдиного перепису в Російській імперії 1897 року були три позиції, за якими вирізнялася належність до українців - самосвідомість, мова та віросповідання. Всі православні, чия рідна мова фіксувалася як «малоросійська», вважалися тоді (і цілком справедливо) просто українцями. Хоча траплялися й «українофіли» - серед старших поколінь, ті, хто мав українські сентименти, але розмовляв удома польською чи російською. А модерна нація формувалася вже у новітні часи, у добу революцій та змагань за свободу. Згадаймо лишень старших офіцерів та генералів УНР, ЗУНР, Гетьманату з не дуже типовими для українських теренів прізвищами Агапієв, Дельвіг, Кравс, Поджіо, Отмарштайн, Бізанц, Сінклер, Сафонов, Кудрявцев, Ніконов, Комнін-Палеолог, Греков, Галкін, Алмазов, Рябінін, Астаф’єв, Булатов, Кануков, Губер... І член Центральної Ради, по тому - голова Всесвітнього союзу українок Софія Русова (батько - швед Федір Ліндфорс, мати - француженка Анна Жарве) чи голова Союзу Українок Галичини, а затим і всього світу, депутат польського Сейму від українців Галичини Мілена Рудницька (мати - єврейка Іда Шпігель) цілком вписувалися у давню українську націотворчу традицію. Так само, як і визначні достойники української культури Юрій Клен, Юрій Шевельов чи Майк Йогансен...
А водночас має йтися і про тисячі рядових діячів української справи і вояків українського війська. Юрій Горліс-Горський у документальному романі «Холодний Яр» пише, що українські повстанці 1920 року під час своїх рейдів до степу охоче приймали молодих німців з таврійських колоній, то було «певніше, ніж брати поповнення у незнайомих українських селах. Нові козаки розмовляли, звичайно, українською мовою і мали добру рису: ненавиділи червоних москалів без межі і краю».
Отож якщо підбити підсумок, то маємо традицію інкорпорації до числа українців осіб іноетнічного походження ще з часів формування «козацької нації»; ця традиція продовжилася у другій половині ХІХ й особливо у першій треті ХХ століття, причому вже не вимагалася зміна релігійної віри та всіх культурних уподобань; головне полягало в обстоюванні свободи України та сприйнятті як не чужої української культури. Відтак Майдан зовсім не народив модерну українську націю - він «просто» відродив питомі українські традиції націотворення. І в цьому його вагома історична роль.
http://www.day.kiev.ua/uk/article/istoriya-i-ya/hto-ie-spravzhnim-ukrayincem