Дитинство
Воно не було босоногим, моє дитинство... Не минало-проходило на луках, полях чи у горах... Я практично не лазила по деревах, не крала сусідські яблука чи вишні, не випасала корів-кіз, не поралась по господарству, не працювала на городі...
Воно не минало-проходило у селі, але я чомусь пам'ятаю його дуже зеленим-свіжим, із запахом пареного молока, скибкою білого хліба з варенням і маминим голосом: "Танічко, біжи додому. Обідати!"...
Воно не було жорстоким, моє дитинство... Не било, не випробовувало, не розчаровувало... Моє дитинство гладило мене по голові маминою рукою і тримало у міцних батькових обіймах...
Воно було скупе на зраду... І тому я не знала, як це, коли тебе ображають ровесники, чи зраджують подруги-друзі... Моє дитинство було вірним...
Разом з тим моє дитинство не було сумним... Були і розбиті колінка, і дитячі пустощі-розваги, і купання в калюжах після літньої грози, і мамине сварливе: "Танчіко, не можна дівчаткам бігати по калюжах....!", були і козаки-розбійники, і хованки, і імпровізовані театри у халабудках, зроблених із старих коциків, і ще були друзі, багато друзів...
Моє дитинство одягало мене в великі білі бантики, нові фірмові босоніжки і надзвичайно гарні сукеночки... Воно було солодке, безхмарне, безтурботне...
Але як і все хороше, дитинство швидко пролетіло... І залишились лише спогади: світлі та чисті, як ранкове літнє небо, яке колись щоліта заглядало у вікно моєї спальні... Таке безхмарне, таке хвилююче...
А друзі, ті з дитинства, ті з якими дорослішала й росла, порозлітались-порозгублювались хто куди...
І от вчора дочитавши "Тореадорів...", стало мені сумно... Усе згадалось, і дитинство, і ті друзі, які тепер чужі й далекі, і усе те, чого аж ніяк не повернути...
"Свята це справа - дружба. Найсвятіше і найчистіше почуття у світі. І найчистіше воно в дитинтсві. Бережіть його й шануйте! Бо найвірніші, найбільші, найкращі друзі в світі - це друзі дитинтсва. І той, хто на все життя збереже друга дитинства, той щасливий! А хто не збереже, тому гірко буде. Бо дитинство не повторюється..." - пише Всеволод Нестайко...
І так мені гірко стало від тих рядків... Так гірко...
...Бо дитинство не повторюється, бо нема у мене друга дитинства, бо не зберегла я його, або ж не зберіг він мене... Або ж просто так було завгодно долі, небесам, щоб ця дружба назавжди відійшла в минуле, без жодного шансу поновити зв'язок, без найменшого натяку на можливу зустріч... Ось така жорстока дорослість, до якої ми тяглися, як травичка до сонця!
...Бо серед численної кількості друзяк-подруг, був у мене лише один-єдиний вірний друг...
З яким потім довелось розлучитись... З яким потім уникалось зустрічей, з яким практично нічого не пов'язувало...
Окрім дитинства...
...Бо скоро уже буде рік, як він трагічно загинув у автокатастрофі...