Переклад монологу Гамлета
чотири українські переклади монологу
To be, or not to be: that is the question:
Whether 'tis nobler in the mind to suffer
The slings and arrows of outrageous fortune,
Or to take arms against a sea of troubles,
And by opposing end them? To die: to sleep;
No more; and by a sleep to say we end
The heart-ache and the thousand natural shocks
That flesh is heir to, 'tis a consummation
Devoutly to be wish'd. To die, to sleep;
To sleep: perchance to dream: ay, there's the rub;
For in that sleep of death what dreams may come
When we have shuffled off this mortal coil,
Must give us pause: there's the respect
That makes calamity of so long life;
For who would bear the whips and scorns of time,
The oppressor's wrong, the proud man's contumely,
The pangs of despised love, the law's delay,
The insolence of office and the spurns
That patient merit of the unworthy takes,
When he himself might his quietus make
With a bare bodkin? who would fardels bear,
To grunt and sweat under a weary life,
But that the dread of something after death,
The undiscover'd country from whose bourn
No traveller returns, puzzles the will
And makes us rather bear those ills we have
Than fly to others that we know not of?
Thus conscience does make cowards of us all;
And thus the native hue of resolution
Is sicklied o'er with the pale cast of thought,
And enterprises of great pith and moment
With this regard their currents turn awry,
And lose the name of action. - Soft you now!
The fair Ophelia! Nymph, in thy orisons
Be all my sins remember'd.
Чи бути, чи не бути, от питання!
Що благородніше в душі: терпіти
Пращі і стріли злющої фортуни,
Чи збунтуватися против моря туч
І бунтуванням їм кінець зробити?
Умерти, се заснути, більш нічого,
І сном своїм сказати: ми кінчаєм
Всі муки серця й тисячу природніх
Тортур, що ми внаслідували тілом.
Сього кінця жадати нам - побожно.
Умерти, се заснуть; заснуть! А може,
Сни бачити?.. Отут-то й є перепин.
У сні чи в смерті що то буде снитись,
Як струснемо земні тривоги з себе?
От що нас зупиняє. От увага,
Що робить довгими нещастя жизні.
Бо хто б схотів весь вік терпіти муки
І насміхи, гніт сильних і знущання
Гордині, біль одіпхнутого серця,
Загарливість закону, підлість суддів
І ту зневагу, що заслуга мовчки
Приймає від нікчемних,
Коли б міг сам, одним штихом кинджала
Від усього цього спастися? Хто би
Ніс той тягар, стогнав і прів під тиском
Життя, якби не страх чогось по смерті?
Якби не той нещасний край, з котрого
Ще не вертав ніхто, мутив нам волю?
То й радше зносим біди ті, що маєм,
Аніж тікать до інших, нам незнаних.
От так-то совість трусами нас робить,
І так природний рум’янець відваги
Вкриваєсь блідним покостом задуми,
І замисли могутні та важкі
Від погляду сего звертають набік
І тратять назву діл. То гаді! Бач,
Офелія вродлива! Німфо, пом’яни
В твоїх молитвах всі гріхи мої.
Переклав П. Куліш
Жити чи не жити -
Ось що стало руба. Що шляхетніш,
Чи приймати і каміння, й стріли
Од лихої, навісної долі,
Чи повстати на те море туги
Й тим повстанням все скінчити разом?
Вмерти - сном заснути, і більш нічого,
І сказати, що той сон одразу
Нам урве всі душевні болі,
Силу мук, що спали в нашій плоті, -
То такий кінець усім бажаний,
Що його повинні ми жадати,
Вмерти - як заснути… Може, снити?
Ось в чім клопіт! Бо які сни можуть
Завітати у спанні тим мертвім,
Коли ми слабке це тіло скинем?
Ось що мусить зупинити руку.
Так. Ця думка, ця непевність тільки
Нам і чинить довговічним горе.
Адже справді, хто б схотів терпіти
Цього світу утиски й зневаги,
Дужих кривди, гордих мук образи,
В погордованім коханні муки,
Влад свавільства, суддів наших кривди
Та наруги, що найкращим людям
Чинять ті недолюдки негідні, -
Хто схотів би, коли б знав напевно,
Що ножем цим їх позбутись можна?
Хто б схотів весь вік в ярмі ходити,
Навіть тяжко під ярмом злиденним,
Якби страх чогось іще по смерті,
Невідомість тамтої країни,
Звідкіля ніхто ще не вертався,
Не збивали боязкої волі?
І радніші ми терпіть тут лихо,
Ніж порватися до країв незнаних.
Так одваги прирожденна барва
Полотніє від блідої думки;
Так завзяті й запальні заміри
З свого шляху вмить звертають набік
І втрачають самих вчинків ймення
Перед тою гадкою… Цсс!.. тихо!..
Ось краса Офелія… О зірко,
В молитвах своїх згадай за мене.
Переклав М. Старицький
Чи жити, чи не жити - ось питання,
Що для душі шляхетніше: терпіти
Всі стріли і каміння злої долі
Чи враз повстати проти моря мук,
Їм край поклавши? Вмерти - це заснути.
Не більше. В сон поринути - і край
Всім болям тіла й сотні інших мук,
Що є спадщизна тіла. Це ж мета,
Якої прагнеш. Вмерти - це заснути.
Заснуть… а може, бачити сновиддя!
Ніхто не відає, яких сновиддів
Зазнати доведеться в смертнім сні,
Коли ми скинемо земне ярмо.
Оце й спиняє нас; кому ж інакше
Була б охота зносити негоди
Довженного життя, удари долі,
Гнобителеву кривду і зневагу,
І муки безодвітного кохання,
Зухвальство уряду і беззаконство,
І ту наругу, що терплячий труд
Мовчазно від негідника приймає!
Кому була б охота це терпіти,
Якби він міг оголеним кинджалом
Всьому покласти край? Хто тягарі,
Пітніючи і стогнучи тягав би?
Страх перед тим, що буде після смерті,
Країна та незнана, звідки ще
Ніхто не повертався, - це спиняє.
І ми волієм тут терпіти лихо,
Аніж пірнути в лихо невідоме.
Так роздум робить з нас страхополохів
І рішенця рум’янець природжений
Блідота думки хворої вкриває.
Так наміри потужні і завзяті
У течії своїй звертають вбік,
Втрачаючи імення вчинків. Тихше!
Офеліє! У молитвах твоїх
Згадай гріхи мої, прекрасна німфо!
Переклав О. Бургардт
Чи бути, чи не бути? Ось в чім річ.
Що почесніш для духу - чи терпіти
Скалки та стріли навісної долі,
А чи, повставши проти моря лих,
Збороти їх? Умерти - лиш заснути,
І все; і знати, що вриваєш сном
Біль серця і тисячі природних мук,
Що вспадкувала плоть; такий кінець -
Вершок жадань. Умерти - лиш заснути!
І спати! Може, й снити? Ось в чім клопіт.
Бо в смертнім сні які ж присняться сни,
Як ми позбудемось земних суєт?
Це й пантеличить нас, з узла такого
Й походить віку довгого напасть.
Бо хто б терпів бичі й наруги часу,
Вельможця кривди, гордія зневаги.
Властей сваволю, тяганину суду.
Любові погордованої болі,
З чесноти скромної безчесний кпин,
Коли він простим вістрям міг собі
Вчинити мир? Хто б, кленучи життя,
Зітхав би й прів під тягарем огидним,
Коли б нас страх чогось по той бік смерті,
Той невідкритий край, звідкіль ні оден
Мандрівець не вертавсь, так не безволив,
Що ми ладніші в звичних бідах жити,
Ніж линути до ще не знаних нам?
Так полохливими нас робить роздум,
Так барви ясно-чистої відваги
Линяють, хиріють від дум блідих.
І почини, високі й смілі льотом,
Враз, круто збочивши, втрачають навіть
Наймення дії. Тс! Мовчім. Ясна
Офеліє! В твоїй молитві, німфо,
Будь згадані й мої гріхи.
Переклав Л. Гребінка
переклади передрукувала з книги Віктора Коптілова "Теорія і практика перекладу"
що скажете?
який вам найбільше до вподоби?
To be, or not to be: that is the question:
Whether 'tis nobler in the mind to suffer
The slings and arrows of outrageous fortune,
Or to take arms against a sea of troubles,
And by opposing end them? To die: to sleep;
No more; and by a sleep to say we end
The heart-ache and the thousand natural shocks
That flesh is heir to, 'tis a consummation
Devoutly to be wish'd. To die, to sleep;
To sleep: perchance to dream: ay, there's the rub;
For in that sleep of death what dreams may come
When we have shuffled off this mortal coil,
Must give us pause: there's the respect
That makes calamity of so long life;
For who would bear the whips and scorns of time,
The oppressor's wrong, the proud man's contumely,
The pangs of despised love, the law's delay,
The insolence of office and the spurns
That patient merit of the unworthy takes,
When he himself might his quietus make
With a bare bodkin? who would fardels bear,
To grunt and sweat under a weary life,
But that the dread of something after death,
The undiscover'd country from whose bourn
No traveller returns, puzzles the will
And makes us rather bear those ills we have
Than fly to others that we know not of?
Thus conscience does make cowards of us all;
And thus the native hue of resolution
Is sicklied o'er with the pale cast of thought,
And enterprises of great pith and moment
With this regard their currents turn awry,
And lose the name of action. - Soft you now!
The fair Ophelia! Nymph, in thy orisons
Be all my sins remember'd.
Чи бути, чи не бути, от питання!
Що благородніше в душі: терпіти
Пращі і стріли злющої фортуни,
Чи збунтуватися против моря туч
І бунтуванням їм кінець зробити?
Умерти, се заснути, більш нічого,
І сном своїм сказати: ми кінчаєм
Всі муки серця й тисячу природніх
Тортур, що ми внаслідували тілом.
Сього кінця жадати нам - побожно.
Умерти, се заснуть; заснуть! А може,
Сни бачити?.. Отут-то й є перепин.
У сні чи в смерті що то буде снитись,
Як струснемо земні тривоги з себе?
От що нас зупиняє. От увага,
Що робить довгими нещастя жизні.
Бо хто б схотів весь вік терпіти муки
І насміхи, гніт сильних і знущання
Гордині, біль одіпхнутого серця,
Загарливість закону, підлість суддів
І ту зневагу, що заслуга мовчки
Приймає від нікчемних,
Коли б міг сам, одним штихом кинджала
Від усього цього спастися? Хто би
Ніс той тягар, стогнав і прів під тиском
Життя, якби не страх чогось по смерті?
Якби не той нещасний край, з котрого
Ще не вертав ніхто, мутив нам волю?
То й радше зносим біди ті, що маєм,
Аніж тікать до інших, нам незнаних.
От так-то совість трусами нас робить,
І так природний рум’янець відваги
Вкриваєсь блідним покостом задуми,
І замисли могутні та важкі
Від погляду сего звертають набік
І тратять назву діл. То гаді! Бач,
Офелія вродлива! Німфо, пом’яни
В твоїх молитвах всі гріхи мої.
Переклав П. Куліш
Жити чи не жити -
Ось що стало руба. Що шляхетніш,
Чи приймати і каміння, й стріли
Од лихої, навісної долі,
Чи повстати на те море туги
Й тим повстанням все скінчити разом?
Вмерти - сном заснути, і більш нічого,
І сказати, що той сон одразу
Нам урве всі душевні болі,
Силу мук, що спали в нашій плоті, -
То такий кінець усім бажаний,
Що його повинні ми жадати,
Вмерти - як заснути… Може, снити?
Ось в чім клопіт! Бо які сни можуть
Завітати у спанні тим мертвім,
Коли ми слабке це тіло скинем?
Ось що мусить зупинити руку.
Так. Ця думка, ця непевність тільки
Нам і чинить довговічним горе.
Адже справді, хто б схотів терпіти
Цього світу утиски й зневаги,
Дужих кривди, гордих мук образи,
В погордованім коханні муки,
Влад свавільства, суддів наших кривди
Та наруги, що найкращим людям
Чинять ті недолюдки негідні, -
Хто схотів би, коли б знав напевно,
Що ножем цим їх позбутись можна?
Хто б схотів весь вік в ярмі ходити,
Навіть тяжко під ярмом злиденним,
Якби страх чогось іще по смерті,
Невідомість тамтої країни,
Звідкіля ніхто ще не вертався,
Не збивали боязкої волі?
І радніші ми терпіть тут лихо,
Ніж порватися до країв незнаних.
Так одваги прирожденна барва
Полотніє від блідої думки;
Так завзяті й запальні заміри
З свого шляху вмить звертають набік
І втрачають самих вчинків ймення
Перед тою гадкою… Цсс!.. тихо!..
Ось краса Офелія… О зірко,
В молитвах своїх згадай за мене.
Переклав М. Старицький
Чи жити, чи не жити - ось питання,
Що для душі шляхетніше: терпіти
Всі стріли і каміння злої долі
Чи враз повстати проти моря мук,
Їм край поклавши? Вмерти - це заснути.
Не більше. В сон поринути - і край
Всім болям тіла й сотні інших мук,
Що є спадщизна тіла. Це ж мета,
Якої прагнеш. Вмерти - це заснути.
Заснуть… а може, бачити сновиддя!
Ніхто не відає, яких сновиддів
Зазнати доведеться в смертнім сні,
Коли ми скинемо земне ярмо.
Оце й спиняє нас; кому ж інакше
Була б охота зносити негоди
Довженного життя, удари долі,
Гнобителеву кривду і зневагу,
І муки безодвітного кохання,
Зухвальство уряду і беззаконство,
І ту наругу, що терплячий труд
Мовчазно від негідника приймає!
Кому була б охота це терпіти,
Якби він міг оголеним кинджалом
Всьому покласти край? Хто тягарі,
Пітніючи і стогнучи тягав би?
Страх перед тим, що буде після смерті,
Країна та незнана, звідки ще
Ніхто не повертався, - це спиняє.
І ми волієм тут терпіти лихо,
Аніж пірнути в лихо невідоме.
Так роздум робить з нас страхополохів
І рішенця рум’янець природжений
Блідота думки хворої вкриває.
Так наміри потужні і завзяті
У течії своїй звертають вбік,
Втрачаючи імення вчинків. Тихше!
Офеліє! У молитвах твоїх
Згадай гріхи мої, прекрасна німфо!
Переклав О. Бургардт
Чи бути, чи не бути? Ось в чім річ.
Що почесніш для духу - чи терпіти
Скалки та стріли навісної долі,
А чи, повставши проти моря лих,
Збороти їх? Умерти - лиш заснути,
І все; і знати, що вриваєш сном
Біль серця і тисячі природних мук,
Що вспадкувала плоть; такий кінець -
Вершок жадань. Умерти - лиш заснути!
І спати! Може, й снити? Ось в чім клопіт.
Бо в смертнім сні які ж присняться сни,
Як ми позбудемось земних суєт?
Це й пантеличить нас, з узла такого
Й походить віку довгого напасть.
Бо хто б терпів бичі й наруги часу,
Вельможця кривди, гордія зневаги.
Властей сваволю, тяганину суду.
Любові погордованої болі,
З чесноти скромної безчесний кпин,
Коли він простим вістрям міг собі
Вчинити мир? Хто б, кленучи життя,
Зітхав би й прів під тягарем огидним,
Коли б нас страх чогось по той бік смерті,
Той невідкритий край, звідкіль ні оден
Мандрівець не вертавсь, так не безволив,
Що ми ладніші в звичних бідах жити,
Ніж линути до ще не знаних нам?
Так полохливими нас робить роздум,
Так барви ясно-чистої відваги
Линяють, хиріють від дум блідих.
І почини, високі й смілі льотом,
Враз, круто збочивши, втрачають навіть
Наймення дії. Тс! Мовчім. Ясна
Офеліє! В твоїй молитві, німфо,
Будь згадані й мої гріхи.
Переклав Л. Гребінка
переклади передрукувала з книги Віктора Коптілова "Теорія і практика перекладу"
що скажете?
який вам найбільше до вподоби?