про чоботи
чоботи і жіноча душа мають багато спільного.
не питайте шо, ібо шоб там не було, фраза звучить кросіво, а коли починати пост з кросівої фрази, є шанс, шо тебе відкоментять.
у мене пристрасть до чобіт.
ну не до тих, в яких ви мене виділи.
оті зелені ілі чорні, котрі зимою - вони прекрасні тим, шо в них тепло, не слизько і зручно.
але весна та стереотипи змушують мене писати про чоботи весняні, котрі на підборах і зі стрічечкою, шнуровкою і грайливим бантиком, ібо якшо чоботи кросіві, то душа радіє.
ну так вот, якшо ви то ще читаєте, я щаз не про оті чоботи зі стрічечкою.
я про другі.
котрі замшові.
оскільки моє трудоголічне життя з рідкими виявами і проявами хуліганських пригод часто приводить мене в калюжі, болото і панчихи на парканах рвуться, то замшове вузття було для мене абсолютно непотрібним фактом існування нипонятного гломуру.
але одного разу, після роботи, доля привела мене не до паркану, ібо все рівно я була в джинсах, які встигла подерти, лазячи по недобудованому 13 поверху, який потім побудували, і там є балкон, і я одного разу... але то інша історія, да.
так от, в могозині, на поличці стояли чорні замшові чоботи. ну добре, не буду брехати, я не їх помітила, а яскраву табличку з 70 відсотковою знижкою. таку табличку вішають, коли залишається з моделей останній розмір і взагалі, коли надворі кінець весни, чоботи купувати вигідно.
вони були замшові.
зі шнуровкою
на підборах.
з носиком тендітним, не гострим і не круглим, а саме таким, який казав - я не паркан не полізу, і вообще, де твої колготки ф сетачку???
муж, котрий часто каже то саме про паркан і колготки метався поряд в пошуках кільканадцятої пари кросовок.
кросовки кросовками, ібо ті чоботи були якраз на мене.
уперше в житті взуття було саме з таким підйомом, який був просто створений для життя, дефіле по офісу, болоту і авіть для парканів, але я намагалась про те не думати.
намагалась я не думати і про те, що чоботи треба часто чистити, мити і трубуватись про них.
на щастя, у мене є мужа, котрий їх купив, мив, турбувався і чистив, а ще дзвонив мені і просив одому йти по нормальній дорозі і бажано до світанку.
але тепер ми з чоботами живем в києві.
нам доводиться трубуватись один про одного, того я не в зовсім товарному вигляді. про чоботи я мовчу.
після їх осіннього вигулу я чесно намагалась їх помити, на шо вони фиркали і чавкали.
потім вони довго сохли і від обурення покрились плямами.
я от шо думаю,
чоботи вони прекрасні. всі.
але той-во, їх доведеться перечищати.
і тоді я буду кросіва.
і ви мене будете коментити.
а потім приїде муж і з криком - ужас, ти за ними не дивишся, - наведе з ними лад і помиє посуд.
весна!
не питайте шо, ібо шоб там не було, фраза звучить кросіво, а коли починати пост з кросівої фрази, є шанс, шо тебе відкоментять.
у мене пристрасть до чобіт.
ну не до тих, в яких ви мене виділи.
оті зелені ілі чорні, котрі зимою - вони прекрасні тим, шо в них тепло, не слизько і зручно.
але весна та стереотипи змушують мене писати про чоботи весняні, котрі на підборах і зі стрічечкою, шнуровкою і грайливим бантиком, ібо якшо чоботи кросіві, то душа радіє.
ну так вот, якшо ви то ще читаєте, я щаз не про оті чоботи зі стрічечкою.
я про другі.
котрі замшові.
оскільки моє трудоголічне життя з рідкими виявами і проявами хуліганських пригод часто приводить мене в калюжі, болото і панчихи на парканах рвуться, то замшове вузття було для мене абсолютно непотрібним фактом існування нипонятного гломуру.
але одного разу, після роботи, доля привела мене не до паркану, ібо все рівно я була в джинсах, які встигла подерти, лазячи по недобудованому 13 поверху, який потім побудували, і там є балкон, і я одного разу... але то інша історія, да.
так от, в могозині, на поличці стояли чорні замшові чоботи. ну добре, не буду брехати, я не їх помітила, а яскраву табличку з 70 відсотковою знижкою. таку табличку вішають, коли залишається з моделей останній розмір і взагалі, коли надворі кінець весни, чоботи купувати вигідно.
вони були замшові.
зі шнуровкою
на підборах.
з носиком тендітним, не гострим і не круглим, а саме таким, який казав - я не паркан не полізу, і вообще, де твої колготки ф сетачку???
муж, котрий часто каже то саме про паркан і колготки метався поряд в пошуках кільканадцятої пари кросовок.
кросовки кросовками, ібо ті чоботи були якраз на мене.
уперше в житті взуття було саме з таким підйомом, який був просто створений для життя, дефіле по офісу, болоту і авіть для парканів, але я намагалась про те не думати.
намагалась я не думати і про те, що чоботи треба часто чистити, мити і трубуватись про них.
на щастя, у мене є мужа, котрий їх купив, мив, турбувався і чистив, а ще дзвонив мені і просив одому йти по нормальній дорозі і бажано до світанку.
але тепер ми з чоботами живем в києві.
нам доводиться трубуватись один про одного, того я не в зовсім товарному вигляді. про чоботи я мовчу.
після їх осіннього вигулу я чесно намагалась їх помити, на шо вони фиркали і чавкали.
потім вони довго сохли і від обурення покрились плямами.
я от шо думаю,
чоботи вони прекрасні. всі.
але той-во, їх доведеться перечищати.
і тоді я буду кросіва.
і ви мене будете коментити.
а потім приїде муж і з криком - ужас, ти за ними не дивишся, - наведе з ними лад і помиє посуд.
весна!