казочка про крокодила
Терпіння, терпіння і ще раз терпіння. Коли ламаються шаблони,
доводиться терпляче чекати, доки вони зламаються в головах інших. Хоча
звісно, все починається в тобі.
А то всі звикли - жаби-принцеси-красуні тощо… а де гендерна рівність?
де рівні права всів плазунам? Де справедливість і віра в казку?
Крокодил навіть спробував пустити крокодилячу сльозу від всіх цих
роздумів, але потім передумав. Хотілось ворушити хвостом і дригати
лапами… а все від віри в казку. Натомість доводилось тримати морду
висуненої з води, аби вітерець перемін овівав чутливі ніздрі. І хвіст
допомагав триматись вертикально, ним не поворушиш. Жабам добре, вилізе
собі на латаття та й милується. А тут вже лапки втомились. І пузом так
хтілось пошкрябатись об дно… і щоб водорості масували ясна, коли
стрімко пливеш, загрібаючи воду всіма лапками.
А доводиться стояти і виглядати свою красуню-принцесу-добру душу тощо.
А шо, от поцілує вона його і буде з крокодила принц. А з принцами
завше шось гарне трапляється. Їм навіть віра в казку не потрібна, у
них все на роду написано. Але історію можна переписати. Створити
казку. От тільки хвіст починає чухатись і заважає творити нову долю.
Крокодил спробував скосити очі на хвіст, але в нього нічого не вийшло.
Нічого, він терплячий. Свого, вірніше своєї, дочекається.
Терпіння - велика річ.
Але коли на болотному небосхилі з'являлась
принцеса-красуня-дивна-істота-з-причмеленою-вірою-в-неясну-казку,
крокодил не стримувався. І з'їдав її. Дуже вже апетитні красуні
бували.
Потім пускав скупу крокодилячу сльозу і готувався чекати далі.
Терпляче, невпинно і нестримно. Бо віру в казку не так просто знищити.
хвотку нахабно поцупила у rain_woman
доводиться терпляче чекати, доки вони зламаються в головах інших. Хоча
звісно, все починається в тобі.
А то всі звикли - жаби-принцеси-красуні тощо… а де гендерна рівність?
де рівні права всів плазунам? Де справедливість і віра в казку?
Крокодил навіть спробував пустити крокодилячу сльозу від всіх цих
роздумів, але потім передумав. Хотілось ворушити хвостом і дригати
лапами… а все від віри в казку. Натомість доводилось тримати морду
висуненої з води, аби вітерець перемін овівав чутливі ніздрі. І хвіст
допомагав триматись вертикально, ним не поворушиш. Жабам добре, вилізе
собі на латаття та й милується. А тут вже лапки втомились. І пузом так
хтілось пошкрябатись об дно… і щоб водорості масували ясна, коли
стрімко пливеш, загрібаючи воду всіма лапками.
А доводиться стояти і виглядати свою красуню-принцесу-добру душу тощо.
А шо, от поцілує вона його і буде з крокодила принц. А з принцами
завше шось гарне трапляється. Їм навіть віра в казку не потрібна, у
них все на роду написано. Але історію можна переписати. Створити
казку. От тільки хвіст починає чухатись і заважає творити нову долю.
Крокодил спробував скосити очі на хвіст, але в нього нічого не вийшло.
Нічого, він терплячий. Свого, вірніше своєї, дочекається.
Терпіння - велика річ.
Але коли на болотному небосхилі з'являлась
принцеса-красуня-дивна-істота-з-причмеленою-вірою-в-неясну-казку,
крокодил не стримувався. І з'їдав її. Дуже вже апетитні красуні
бували.
Потім пускав скупу крокодилячу сльозу і готувався чекати далі.
Терпляче, невпинно і нестримно. Бо віру в казку не так просто знищити.
хвотку нахабно поцупила у rain_woman