бійтесь власних бажань, бо вони можуть збутися
під катом немає трусів, епатажу, приколів... там тіко спогади і рефлексії. так шо нічого цікавого.
раніше ми жили в самісінькому центрі тернополя, за бібліотекою затонського, в старезному двоповерховому будину в невеличкій квартирі, що раніше була однокімнатною, а потім була розділена на дві кімнатки. перший поверх та дууже маленька кухня. зате три хивлини і я уже була в школі. театральна площа теж була під боком. я деколи навіть жаліла, бо кли мене проводжали додому залицяльники, то я так швидко опинялась під підїздом, шо вони насмілювались лише чмокати в щічку. втім, природна зграбність навчила повертатись так,шоб вони потрапляли в губи.... та я не про це.
на третьому курсі ми переїхали на край міста. за вікнами нової кварири - голе поле. зате у мне зявилась своя власна кімната з блакитними стінами.
але мене страшенно мучила віддаленість від цивілізації у прямому смислі цього слова. у наш новий район ходив автобус - раз в годину. розклад його маршрутів памятаю до сих пір, останній автобус у 20.40 у будні дні, у вихідні - 19.30. тому прогулянки містом або прості студеньскі тусівки мали закінчуватись за півгодини до автобусу. магазинів тоді ше не було, гуляти можна уло лиш полями... звісно зараз, коли існують маршрутки і я перестала оятись таксистів і маю гроші на таксі, я почала насолоджуватись.
а тоді я невимовно страждала. я чітко памятаю, як вирячалась у вікно у темне поле і мріяла про те, щоб за вікном були вогні міста. щоб був рух, люди, вогні...
і знаєте, найдурніші бажання завше буваються першими.
коли я тепер дивлюсь з вікна зйомної квартири на москву, я розумію, що бажання збулось. не можу сказати, що це погано чи так суперово, як мені колись мріялось... але факт залишається фактом... з бажаннями слід бути обережною.
раніше ми жили в самісінькому центрі тернополя, за бібліотекою затонського, в старезному двоповерховому будину в невеличкій квартирі, що раніше була однокімнатною, а потім була розділена на дві кімнатки. перший поверх та дууже маленька кухня. зате три хивлини і я уже була в школі. театральна площа теж була під боком. я деколи навіть жаліла, бо кли мене проводжали додому залицяльники, то я так швидко опинялась під підїздом, шо вони насмілювались лише чмокати в щічку. втім, природна зграбність навчила повертатись так,шоб вони потрапляли в губи.... та я не про це.
на третьому курсі ми переїхали на край міста. за вікнами нової кварири - голе поле. зате у мне зявилась своя власна кімната з блакитними стінами.
але мене страшенно мучила віддаленість від цивілізації у прямому смислі цього слова. у наш новий район ходив автобус - раз в годину. розклад його маршрутів памятаю до сих пір, останній автобус у 20.40 у будні дні, у вихідні - 19.30. тому прогулянки містом або прості студеньскі тусівки мали закінчуватись за півгодини до автобусу. магазинів тоді ше не було, гуляти можна уло лиш полями... звісно зараз, коли існують маршрутки і я перестала оятись таксистів і маю гроші на таксі, я почала насолоджуватись.
а тоді я невимовно страждала. я чітко памятаю, як вирячалась у вікно у темне поле і мріяла про те, щоб за вікном були вогні міста. щоб був рух, люди, вогні...
і знаєте, найдурніші бажання завше буваються першими.
коли я тепер дивлюсь з вікна зйомної квартири на москву, я розумію, що бажання збулось. не можу сказати, що це погано чи так суперово, як мені колись мріялось... але факт залишається фактом... з бажаннями слід бути обережною.