Унікальні фото перепоховання Стуса, Литвина і Тихого у 1989 році
19 листопада 1989 року в Києві десятки тисяч людей провели в останню путь загиблих у радянських тюрмах українських діячів Василя Стуса, Юрія Литвина та Олексу Тихого.
Їх свого часу на різні терміни засудили за «антирадянську пропаганду та агітацію».
Під час перепоховання відбулася масова хода в центрі Києва, а потім до Байкового кладовища з великою кількістю українських синьо-жовтих стягів. Одні були учасниками самої ходи, інші зустрічали її в різних місцях, знаючи запланований маршрут.
Називають різну кількість людей, які того дня вийшли на вулиці української столиці, вважаючи своїм обов'язком віддати шану Василеві Стусу, Юрію Литвину та Олексі Тихому. Одні кажуть про 30 тисяч осіб, інші називають значно більшу цифру - 100 тисяч.
Один із організаторів перепоховання та перевезення трун дисидентів із Росії до України Володимир Шовкошитний у своїх спогадах написав: «Жовто-блакитне море пронесло тлінні останки Стуса, Тихого і Литвина вулицею Володимирською, повз КГБ, звідки й починалася їхня хресна путь, до пам’ятника Кобзареві й далі на Байковий цвинтар. Близько ста тисяч людей вийшли на вулиці Києва, аби сказати: «Ми - українці! Це наша земля! Це наші герої! Ми - народ!».
Використання на перепохованні великої кількості українських синьо-жовтих стягів стало важливим поступом у відновленні українського прапора на українських теренах, забороненого за радянського режиму. У голові колони майорів і великий червоно-чорний прапор. До того дня силовики у столиці України намагалися перешкоджати публічному використанню національної символіки.
1. 18 листопада 1989 року о 20:30 літак із трунами Стуса, Литвина і Тихого приземлився в київському аеропорту «Бориспіль».
Зустрічати їх тоді зібралися сотні людей, які тримали в руках свічки та корогви.
На цьому фото, вже 19 листопада, біля Київського національного університету домовину поета Василя Стуса тримають колишні політв’язні. На світлині: Левко Лук'яненко (ліворуч) і Михайло Горинь.
2. Активна робота щодо перепоховання в Україні загиблих у радянських тюрмах українських діячів Василя Стуса, Юрія Литвина та Олекси Тихого почалася у тому ж таки 1989 році. Рідні вели тривалі переговори з владою, а громадськість збирала гроші.
На фото домовину поета Василя Стуса тримають колишні політв’язні. На передньому плані: Левко Лук'яненнко (ліворуч) і Михайло Горинь. За Горинем: Олесь Шевченко, В'ячеслав Чорновіл, Іван Кандиба.
3. Радянські закони були такими, що не дозволяли забирати тіла в’язнів до завершення їхнього терміну ув’язнення. Тож певний час Олекса Тихий був похований у російській Пермі на кладовищі «Сєвєрноє», а Юрій Литвин і Василь Стус поблизу Кучина, в селі Борисові, під стовпчиками з номерами 7 і 9.
Окрім того, ексгумацію забороняли проводити й через нібито загрозу погіршення санітарно-епідемічної ситуації, про що згадує один із організаторів перепоховання, також колишній політв'язень Василь Овсієнко. Врешті-решт вивезення тіл Стуса, Литвина і Тихого на батьківщину таки вдалося домогтися.
4. Під час багатолюдної ходи в центрі Києва серед великої кількості синьо-жовтих прапорів майорів і великий червоно-чорний стяг. Влада не наважилася перешкодити цьому.
5. На передньому плані в окулярах - священник УГКЦ Ярослав Лесів.
6.
7. Відспівали дисидентів у Свято-Покровській церкві на Куренівці.
Пізніше труни з тілами Стуса, Литвина і Тихого повезли на Софійську площу, де їх зустрічало дуже багато людей, які, попри острах бути розігнаними силовиками, все одно прийшли провести в останню путь загиблих у радянських тюрмах українських дисидентів. «Люди ховалися по маленьких вуличках. Як тільки три автобуси з домовинами приїхали, площа раз, і наповнилася. Ми хотіли нести тіла на плечах аж на Байкове. Але КГБісти наполягали, що ні, везти у машинах», - пригадує колишній політв’язень Василь Овсієнко.
8. Пізніше труни з тілами Стуса, Литвина і Тихого повезли на Софійську площу, де їх зустрічало дуже багато людей, які, попри острах бути розігнаними силовиками, все одно прийшли провести в останню путь загиблих у радянських тюрмах українських дисидентів.
«Люди ховалися по маленьких вуличках. Як тільки три автобуси з домовинами приїхали, площа раз, і наповнилася. Ми хотіли нести тіла на плечах аж на Байкове. Але КГБісти наполягали, що ні, везти у машинах», - пригадує колишній політв’язень Василь Овсієнко.
9. Люди біля Софійського собору, які очікували на прибуття інших учасників перепоховання із трунами трьох дисидентів.
10. Біля Софійського собору.
Із Софійської площі вирушили до пам’ятника Тарасові Шевченку. А звідти вже домовини несли на руках до Байкового кладовища. Уздовж Володимирської вулиці стояли люди зі свічками.
11. Із Софійської площі вирушили до пам’ятника Тарасові Шевченку. А звідти вже домовини несли на руках до Байкового кладовища. Уздовж Володимирської вулиці стояли люди зі свічками
Чимало хто з учасників жалобної ходи пізніше виступав із промовою. Зокрема, Іван Драч, В’ячеслав Чорновіл, Михайлина Коцюбинська. А ось як свій тодішній виступ згадує колишній політв’язень Василь Овсієнко: «Я взяв тоді слово: Кого ми ховаємо? Ховаємо «особливо небезпечних рецидивістів». Ось Олекса Тихий відбув 17 років у неволі, Юрко Литвин - 22 роки, Василь Стус - 12 років. За що? За слово істини, за правду».
12. Чимало хто з учасників жалобної ходи пізніше виступав із промовою. Зокрема, Іван Драч, В’ячеслав Чорновіл, Михайлина Коцюбинська.
А ось як свій тодішній виступ згадує колишній політв’язень Василь Овсієнко: «Я взяв тоді слово: Кого ми ховаємо? Ховаємо «особливо небезпечних рецидивістів». Ось Олекса Тихий відбув 17 років у неволі, Юрко Литвин - 22 роки, Василь Стус - 12 років. За що? За слово істини, за правду».
А от громадському діячеві Володимирові Шовкошитному, одному зі співорганізаторів перепоховання Стуса, Литвина та Тихого, тоді говорити не дуже хотілося. «На велелюдному жалобному мітингу на Байковому кладовищі промовляли колишні соратники героїв, я не говорив, розумів: починається політика. Не дуже й хотів говорити… Відчував, що й сам Стус переходить у нову якість - він стає символом незламності українського духу, взірцем жертовного служіння нації, Батьківщині та власному сумлінню. Промовці запалювали серця - чи то людські, чи то свої, - а люди стояли над могилами, в які зараз мали опустити три труни, і кожен думав про своє», - пригадував він.
13. А от громадському діячеві Володимирові Шовкошитному, одному зі співорганізаторів перепоховання Стуса, Литвина та Тихого, тоді говорити не дуже хотілося.
«На велелюдному жалобному мітингу на Байковому кладовищі промовляли колишні соратники героїв, я не говорив, розумів: починається політика. Не дуже й хотів говорити… Відчував, що й сам Стус переходить у нову якість - він стає символом незламності українського духу, взірцем жертовного служіння нації, Батьківщині та власному сумлінню. Промовці запалювали серця - чи то людські, чи то свої, - а люди стояли над могилами, в які зараз мали опустити три труни, і кожен думав про своє», - пригадував він.
14. Учасники перепоховання проходять повз Національний академічний театр опери та балету України імені Тараса Шевченка.
Учасники церемонії перепоховання підходять до червоного корпусу Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Несе хрест - активіст УГС Олекса Миколишин.
15. Учасники церемонії перепоховання підходять до червоного корпусу Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Несе хрест - активіст УГС Олекса Миколишин.
Біля червоного корпусу Київського національного університету імені Тараса Шевченка - навпроти пам'ятника Кобзареві.
16. Біля червоного корпусу Київського національного університету імені Тараса Шевченка - навпроти пам'ятника Кобзареві.
Біля пам'ятника Тарасові Шевченку навпроти КНУ.
17. Біля пам'ятника Тарасові Шевченку навпроти КНУ.
18. Використання на перепохованні великої кількості українських синьо-жовтих стягів стало важливим поступом у відновленні українського прапора на українських теренах, забороненого за радянського режиму. До того дня силовики у столиці України намагалися перешкоджати публічному використанню національної символіки.
19. Біля червоного корпусу Київського національного університету імені Тараса Шевченка.
20. Учасники перепоховання наближаються до Байкового кладовища.
21.
22. Учасники церемонії перепоховання на підході до Байкового кладовища.
23.
24. Тіла Василя Стуса, Юрія Литвина і Олекси Тихого поховали на 33-й ділянці Байкового кладовища в Києві, встановивши однакові дубові хрести.
У березні 1990-го їх підпалили невідомі. Винних тоді не знайшли.
Вже у 1993 році на могилах загиблих дисидентів з’явилися три козацькі хрести із сірого пісковику
25. ЧЕРЕЗ 20 РОКІВ: Три козацькі хрести на могилах Василя Стуса, Юрія Литвина, Олекси Тихого. Фото з акції пам’яті у 20-у річницю перепоховання українських дисидентів. Київ, Байкове кладовище, 19 листопада 2009 року
Джерело - www.radiosvoboda.org