Григорій Чапкіс: Сталін міг зняти зі сцени іншого артиста, і моє життя попливло б іншим руслом
Шанувальники танцювального мистецтва називають Григорія Чапкіса людиною-легендою. В свої літа цей невисокий чоловік у незмінному сомбреро містить у собі заряд потужнішої енергетики. Він досі "хворіє" танцем і проводить в танцювальному залі по 8 - 10 годин на день. Проте мало хто знає, що основою успіху хореографа став не стільки талант, скільки працьовитість і декілька випадків.
- Григорій Миколайович, Ви з Кишинева, але з юності живете у Києві. Як ви самі відчуваєте, в якій культурі Ви виховані?
- У самій низькій культурі. У злиднях. Народився в багатодітній родині, нас було семеро дітей, а працював тільки тато. Він був лимарем - ремонтував кінські упряжки, шив збруї, хомути, сідла. Це як нині майстер з ремонту "Мерседесів". Адже тоді, перед війною, на весь Кишинів було всього біля десятка автівок, в основному пересувалися на упряжках. Дитинство моє минуло серед циган, молдован, бесарабів. Вранці батьки випускали на вулицю, вночі забирали. Я вперше взуття взув, коли мені 7 років виповнилося, - тато купив сандалії. Доти ходив босоніж чи в постолах, взимку в чунях.
А до Києва я потрапив вже в часи війни, в 13 років. Ми поверталися з евакуації з Казахстану, коли усю родину було знято з поїзда через черевний тиф і відправлено до Жовтневої лікарні. У місті голод, розруха, карткова система... Так вийшло, що з лікарні я вийшов першим. Уявіть собі: даху над головою немає, ані російської, ні української не знаю... І що робити? Ночував на вокзалі, на дахах, на горищах - де доведеться. А вдень із цинковим відром, - невідомо вже, де його роздобув, - ходив базарувати. Бігав з відром води та кричав: "Кому води холодної!" Збирав якусь там суму, купував пиріжки й носив до лікарні. І так - доки не вийшли батьки. Вийшли ослаблені, худі, як скелети. Жити немає де, їсти нічого. Ну, і влаштувалися всі розбирати руїни на Хрещатику. Батькам виділили гуртожиток, і ми всі жили в одній кімнаті.
- В який момент Ви для себе вирішили, що будете займатися танцями?
Я ніякого рішення я не приймав, навіть не думав про це. Я був у складній ситуації, мене ніхто не хотів брати - ні на роботу, ні на навчання. Це нині я стрункий, високий, широкоплечий, могутній (сміється). А тоді був маленьким, кволим, хворобливим, безграмотним. Але саме танець відкрив мені шлях у життя. Це було так. Ми із батьком прийшли до ремісничого училища, тато теж мови не знав, тому на пальцях пояснив директору: "Ви подивіться, як він танцює!" А танцював я з дитинства, з трьох років, серед циган, молдован. І я в кабінеті директора "збацав" циганочку. Він викликав до себе замполіта - мовляв, зайди до мене, я тобі тут артиста знайшов. Так я, завдяки танцю, потрапив до училища.
Григорий Чапкис с сыном Грегором и внучкой Викторией
- Як так вийшло, що Ви, учень ремісничого училища, сягнули Кремлівського палацу та виступали перед партійної верхівкою: Сталіним, Молотовим, Кагановичем?
- Це цікава історія. До училища мене взяли в токарную групу, але дотягтись до токарського верстата не міг. Мені підставили тумбочку, збиту з ящиків. Я на неї ставав, але вона постійно хилиталась, і майстер боявся, щоб я не впав. Отже, мене зняли з токарної роботи, і я став головним із прибирання. Хлопчиком на побігеньках, коротше. Паралельно займався в ансамблі самодіяльному при училищі. Мене помітили, забрали до обласного ансамблю. А в 1945 році я поїхав на олімпіаду трудових резервів у Москві. Так склалось, що нам випало виступати у Кремлівському театрі перед більшовицькою верхівкою. Уся ця гвардія сиділа у першому ряду. Ми - 120 людей - виконали українського гопака. Вийшли на уклін, та несподівано Сталін піднявся зі свого місця, підійшов до сцени і зняв мене. Я одну мить посидів в нього на руках, одержав у подарунок годинник. І Сталін поставив мене назад на сцену.
До Києва я повернувся популярним хлопчиком. Після цього мене запросили до державного ансамбля, почав артистом балету. Щоправда, без зарплати - мені всього 15 було.
- Як Ви думаєте, якби не цей випадок... Якби Сталін зняв із сцени іншого хлопчика...
- Знаєте, я почав вірити в Бога після того, як зрозумів, як багато у моєму житті було випадків, які абсолютно не залежать від мене. Щось мене веде, щось вас веде, як і в ляльковому театрі. І справді, Сталін міг зняти зі сцени іншого артиста, і моє життя потекло б іншим руслом.
Я іноді переглядаю проспект фотографій своїх колег - хореографів, артистів. Помер, помер, живий, лише сліпий, помер… А я танцюю по 10 годин на день. Я живу в танці, я без танцю не можу. Хіба це не ознака того, що Бог мене любить? Ми летіли літаком до Південної Америки, і шасі не відкривалося. Літак мав сісти "на пузі". І раптом в останню мить вийшло шасі. Нас підірвали у Канаді, спалили весь реквізит, а я зараз сиджу перед вами. Хіба це не ознака того, що Бог мене любить?
- Тобто, виходить, Ви нічого в житті не робили, за Вас все зробив Бог?
- Що залежить від людини, я вам зараз скажу. Перше - щоб вона була талановита від природи. Адже в кожному з нас закладено Гагаріна, у кожному з нас живе Плісецька. Тільки Гагарін і Плісецька розкрили свої таланти, а інші - не розкрили. Але якщо ви маєте талант, це ще нічого не означає, тому що ви можете бути ліниві. Та якщо з’єднати ці два проводочка - талант і працелюбність - людина розкриється. Ось формула успіху. Дуже важлива у нашому житті і фортуна. Буває таке, що досить таланту й фортуни - і людина досягає успіху.
Я був дуже працьовитим, що б я не робив. Змалку я був лідером. Якщо ми ходили селом на село - я був Чапаєв, якщо лазили за яблуками - я був ватажком, диплом отримав перший.
- Григорій Миколайович, Ви почувалися успішним за радянських часів?
- Ейнштейн віддав своє життя, аби довести, що три волосини на голові - це дуже мало, а в тарілці з борщем - дуже багато. Усе пізняється в порівнянні. Порівняно з одними людьми я був дуже успішним, в порівнянні з іншими - не дуже. Коли я працював ремісником, моя "братва" реміснича курила, пила, крала. А я - ні. Це мій перший успіх.
В 20 років я став балетмейстером театра імені Франка. В 1951 році я в якості представника України подолав "залізну завісу" і поїхав до Берліну, на Всесвітній фестиваль молоді та студентів. Українська команда привезла звідти найбільшу кількість золотих медалей, нас носили на руках, як космонавтів.
Однак найбільшим успіхом я вважаю те, що 27 років пропрацював пліч-о-пліч з такою людиною, як Павло Павлович Вірський. Це така величина! Такий майстер! Хореограф, визнаний в усьому світі! Ми об’їздили 71 країну світу! Я брав участь у трьох міжнародних конкурсах і отримав три золоті медалі. Коли мені було 30 років, мені присвоїли звання Заслуженого артиста. Я йшов Хрещатиком у макінтоші, привезеному з Берліна, в рукавичках. Люди розступалися. Нас знала вся країна. Як ви вважаєте, я був успішним?
Click to view- Що Вами рухає? Який стимул?
- Стимул - скрізь встигнути, не втрачати жодної хвилини. Послухайте моєї поради, це Вам допоможе уникнути великих дурниць. Найстрашніше - втратити час. Я іноді йду і дивлюся: молодики сидять у парках, п’ють пиво, курять... Як вони втрачають дорогоцінні години! Ви зараз ще недооцінюєте цього, розуміння прийде пізніше. Я в своєму віці постійно кудись поспішаю, в мене немає субот, немає неділь, немає свят... Коли я був директором концертного залу, на мене тиснув обком, міськком, комсомол, мінкультури. Тепер нема начальства. В мене своя "Школа танцю Чапкіса". Я сам собі господар. Хочу - працюю, хочу - не працюю. Але жоден рабовласник так не завантажував свого раба, як я сам себе. Мазохіст? Так... Я хворію такою хворобою, яка називається жіноче статеве безсилля. Знаєте, як проявляється? Я безсилий відмовити. Мені пропонують щось цікаве - я завжди погоджуюся. Поки ви можете, кожна хвилина мусить бути заповнена.
- Нещодавно Ви підписали «Маніфест українців проти куріння», тим самим закликавши розпочати чесно боротися з епідемією куріння Україні. Ви вважаєте, суспільство має право боротися з тютюновою епідемією адміністративними методами?
- Обов’язково. Я, до речі, звертався до працівників культури - до режисерів, до артистів - із закликом не пускати сигарети в кадр. Просто на прес-конференції я запитав Ольгу Сумську: "Ти змогла б зіграти свої ролі так само успішно, але без сигарети?" Змогла б... "Чому ж ти цього не робиш?" А режисер так сказав, а драматург так написав... ЧВ результаті прямо перед журналістами Ольга заявила, що тепер намагатиметься уникати ролей з сигаретою.
Тому я хочу звернутися до всіх діячів мистецтва: менше пропагандуйте! Я можу зрозуміти кадр, у якому сигарети необхідні, - ну, солдати в окопах, приміром. А коли жодного сенсу немає, просто щоб зайняти руки...
Знаєте, я завжди, коли бачу, як хтось курить, пропоную їм провести такий експеримент: зробити затяжку і видихнути дим через марлю. Тоді відразу стає очевидним, скільки гидоти потрапляє до легень людини з кожною сигаретою. Не вірите - спробуйте самі, досить цікаво виходить й одразу все видно. Потім кожен, гадаю, замислиться про те, що він робить зі своїм здоров’ям.
Тобто свідома боротьба необхідна і на рівні держави у тому числі. Але не можна забувати, що наша сім’я - це наша маленька держава. Як пояснити хлопчику, що курити - це погано, якщо його мама курить?
- Григорій Миколайович, скажіть, а чи є у Вас якісь сумні історії, пов’язані з курінням?
- На жаль, так. Одного разу мені довелося стати свідком пожежі, коли людина загинула через те, що заснула, курячи в ліжку.
- Григорій Миколайович, зараз часто можна почути від людей Вашого віку, що молодь в нас погана - п’є і курить. І часи в нас погані - нестабільні. Як людина, яка пожила у різні епохи, Ви можете їх порівняти?
- Ні, я не буркотливий старий. Я «старий юнак» із сучасними поглядами і скажу вам, що зараз прекрасна, розумна, освічена, інтелектуальна молодь! Наше покоління жило в дуже складний час. Але тоді ми вважали, що це нормально, а тепер згадую - й страшено стає. Наприклад, що таке книжку написати було в радянські часи? Та це ж було майже нереально! Театральну афішу вивісити - треба було п’ять днів погоджень, звичайне запрошення ніхто не надрукує без дозволу. А в наш час мені закортіло, я написав і видав книжку - і ніяких проблем.
Так що ви не уявляєте, у який хороший час живете! Так, політичної стабільності бракує, але життя прекрасне! Просто бережіть свій час, не прогавте його. І будьте трохи наполегливішими, цілеспрямованішими. Дай вам Бог бажання бажати. Тому, що коли ви хочете - у вас горять очі, ви маєте стимул, бажання жити. Головне - це хотіти, прагнути, любити!
Джерело - center-life.org