Віктор Некрасов перед від`їздом
Першій світлині рівно 42 роки...
На фото Віктор Некрасов перед від`їздом.
12 вересня 1974 року Віктор Некрасов рейсом з Борисполя назавжди покинув Батьківщину...
Народився майбутній письменник 17 червня 1911 року в Києві на Андріївському узвозі. Невдовзі після народження Віки - так називали Віктора домашні - сім'я переїхала до Парижа, де мати, Зінаїда Миколаївна, пішла працювати лікарем у госпіталі.
За малюком і старшим братом Колею доглядала нянька - бретонка Сесіль. Про батька лише відомо, що він був бухгалтером.
З початком Першої світової війни і наступом німців на Париж Некрасови повертаються до Києва й селяться на Кузнечній вулиці (пізніше - вулиця Горького, а нині Антоновича) в шестикімнатній квартирі.
Але в 1917-му році колишні дворяни Некрасови опинилися в комуналці - "с полдюжиной примусов на кухне, с отдельными лампочками над кухонными столами, с горой корыт, тазов и прочего хлама в коридорах, с неспускающейся водой в уборных".
Сім'я Некрасових - Віка, його мати, тітка й бабуся - займали тепер лише дві кімнати. Старшого брата Колі на цей час уже не стало: його "за просто так" забили шомполами червоноармійці.
Молодий Некрасов захоплювався театром, малюванням, архітектурою, книжками. 1936 року Некрасов завершив навчання в Київському будівельному інституті, та працювати архітектором не став: переважив потяг до театру. Скінчивши театральну студію, він хотів працювати в основному складі МХАТу, для чого їздив до Москви, де екзаменувався особисто в Станіславського.
Актор Некрасов був зарахований до напівпрофесійного і напівлегального українського театру, із яким, за його словами, об'їздив усі "діри" Київської, Житомирської, Вінницької областей. А потім його покликали до іншого театру - театру бойових дій.
Тридцятирічний, та все ще хлопчисько, він отримав у своє розпорядження 80 "гавриків" і мав навчити їх військового мистецтва.
"Ніхто з нас, командирів, - згадував опісля письменник, - в очі не бачив живої міни, детонатора, підривника, бікфордового шнура. Про тол знали тільки, що він схожий на мило, а динаміт - на желе". Сапери, називається!
Особовий склад полку, в якому служив Некрасов, зробив за зиму на стрільбищі по одному пострілу (патронів і на фронті не вистачало) й навесні 1942-го був відправлений у діючу армію.
Куди цілився снайпер - невідомо, та влучив у руку, і капітан Некрасов опинився в госпіталі. Лікар рекомендував розробляти поранену руку, ось Віктор і став писати. Взявся він не за листи, а відразу за роман: ще свіжі були в пам'яті події воєнних років.
"Сталінград" з'явився 1946 року в журналі "Знамя". Декому з літературного керівництва така узагальнена назва видалася блюзнірською, і в наступних окремих виданнях роман перетворився на повість "В окопах Сталінграда".
Поява цього твору друком здавалася тоді просто неправдоподібною. Літературна громадськість розгубилася. Книжка написана простим офіцером, не письменником, жодного слова про партію, три рядки про Сталіна.
Проти книжки відразу ж виступили критики-цькувальники. У нескінченних статтях і дискусіях звучало: "Немає в повісті широти, охоплення... Погляд з окопу... Далі свого бруствера автор нічого не бачить..." Читачі чимало говорили про те, що це перша, надзвичайно правдива, чудова книжка, від якої пішла чесна проза про війну і не лише про війну.
1947-го Фадєєв, голова комітету зі Сталінських премій, в останню хвилину викреслив Некрасова зі списків кандидатів. Проте вранці автор "Окопів..." виявив своє прізвище у списку лауреатів. Ось так відбулася його зустріч зі Сталіним, яку він описав на схилі своїх літ.
Щоправда, "какие-то детали стерлись, но главное не это, главное - количество выпитой водки. А выпито было много. Сначала вино, а потом только водка... Никак сейчас не соображу, сколько же мы пропьянствовали тогда".
Дізнавшись, що Некрасов живе в комуналці, Сталін відразу викликав із Києва Хрущова ("пусть проветрится") - для вирішення квартирного питання. Незабаром письменник отримав двокімнатну квартиру на Хрещатику, в Пасажі.
Причину внесення Некрасова до списку нагороджених Сталін пояснив досить прозаїчно: "Задница у меня болит, вот почему. Все ее лижут, совсем гладкая стала, как зеркало".
Тепер зрозуміло, що присудження кожної Сталінської премії мало свою мету: і складну, і примітивну. Сталіну потрібні були великі імена. Адже був у нього такий слухняний Олексій Толстой, чого б не мати ще й Некрасова?
І обіцяв чимало: "А что, если я тебя в Политбюро введу? Или в секретариат. Жданов пусть музыкой занимается, чижика-пыжика на рояле одним пальцем умеет, а ты литературой. Будешь подсказывать мне..." Однак такого невдячного лауреата, як Віктор Некрасов, у Сталіна не було ніколи - письменник не створив жодної "казки про товариша Сталіна".
Через 10 років за книжкою "В окопах Сталінграда" зняли фільм "Солдати". Спільна робота здружила письменника з Інокентієм Смоктуновським, який вперше знімався в кіно. Якщо "Солдати" були очевидною удачею Некрасова-сценариста, то вади другого фільму - "Місто запалює вогні" - змусили Некрасова зажадати зняти з титрів своє прізвище.
Невдовзі після "Окопів" з'явилася повість "В рідному місті", воєнні оповідання, драматургічні твори. І все це критика за певною інерцією хвалила.
Шлагбаум у літературу для Некрасова закрився 1969 року - Віктор Платонович підписав колективний лист у зв'язку з процесом В'ячеслава Чорновола й дозволив собі виступити в день 25-річчя розстрілу євреїв у Бабиному Яру.
У московському видавництві «випадково» розсипали набір його двотомника. Після виходу у світ повістей "В одном городе" і "Кира Георгиевна" письменника звинуватили в дегероїзації і здрібненні радянської людини та радянського життя.
Поруч з іменами Еренбурга, Вознесенського, Євтушенка ім'я Некрасова виявилося серед тих, кого найбільше паплюжили. Коло звужувалося. А найгірше - Некрасова поступово перестали друкувати.
Його виключили з партії. Найкоротше і найвиразніше про причину сказав перший секретар райкому КПУ: "В связи с тем, что Некрасов позволил себе иметь собственное мнение, которое противоречит генеральной линии партии, предлагаю его из партии исключить".
Виключили Віктора Платоновича й зі Спілки письменників. У його квартирі зробили обшук, який тривав дві доби безперервно. У протоколі обшуку - 60 сторінок з переліком вилучених матеріалів.
Навіть жінок запрошували до ванни, і там спеціально викликана співробітниця КДБ роздягала їх наголо, змушувала присідати, заглядала у вуха, обмацувала зачіски. Потім шість днів, від ранку й до вечора, письменник сидів у кабінеті слідчого на допитах.
Тоді "были изъяты из всех сборников критические статьи, посвященные моему творчеству, выпали мои рассказы из юбилейных сборников об Отечественной войне, прекращено производство кинофильма по моему сценарию в Киеве", пише Некрасов.
Незабаром його книжки були заборонені, внесені до якихось списків, вилучені з бібліотек. І це книжки письменника зі світовим ім'ям, чиї твори було перекладено більш як на 30 мов і витримали за кордоном близько 120 видань!
Крім іншого, у Некрасова відібрали найдорожче, що в нього було, - медаль "За оборону Сталинграда".
Залишилося, щоправда, 120 рублів пенсії. Переслідувачі виганяли його з життя, ображали його честь і гідність. За ним ходили, навмисне штовхали на вулиці! - є свідки цього. І, зрештою, виштовхнули: 1974 року він поїхав у Швейцарію до родичів, а потім оселився в Парижі.
За кордоном вийшли друком "Записки зеваки", "По ту сторону стены" та повість із дивною назвою "Саперлипопет, или Если б да кабы, да во рту росли грибы..." Це сумний, по-некрасовськи іронічний твір. І, нарешті, "Маленькая печальная повесть", яка побачила світ у Лондоні.
Цією дивовижною назвою символічно закінчується його життя. Помер Віктор Некрасов 3 вересня 1987 року.
Одного разу в інтерв'ю паризькій газеті "Русская мысль" Віктор Платонович сказав: "Мені взагалі-то нема за що ображати ані французів, ані інших: мене не дуже цікавить мій успіх тут, на Заході... Але мені хочеться, щоб мене читали і хотіли читати там, удома..."
Написані Некрасовим книжки тепер повертаються на його Батьківщину й знаходять тут свого читача. А в Києві на будинку, де жив Віктор Некрасов, відкрито меморіальну дошку.
Фейсбук - Клуб Коренного Киевлянина
На фото Віктор Некрасов перед від`їздом.
12 вересня 1974 року Віктор Некрасов рейсом з Борисполя назавжди покинув Батьківщину...
Народився майбутній письменник 17 червня 1911 року в Києві на Андріївському узвозі. Невдовзі після народження Віки - так називали Віктора домашні - сім'я переїхала до Парижа, де мати, Зінаїда Миколаївна, пішла працювати лікарем у госпіталі.
За малюком і старшим братом Колею доглядала нянька - бретонка Сесіль. Про батька лише відомо, що він був бухгалтером.
З початком Першої світової війни і наступом німців на Париж Некрасови повертаються до Києва й селяться на Кузнечній вулиці (пізніше - вулиця Горького, а нині Антоновича) в шестикімнатній квартирі.
Але в 1917-му році колишні дворяни Некрасови опинилися в комуналці - "с полдюжиной примусов на кухне, с отдельными лампочками над кухонными столами, с горой корыт, тазов и прочего хлама в коридорах, с неспускающейся водой в уборных".
Сім'я Некрасових - Віка, його мати, тітка й бабуся - займали тепер лише дві кімнати. Старшого брата Колі на цей час уже не стало: його "за просто так" забили шомполами червоноармійці.
Молодий Некрасов захоплювався театром, малюванням, архітектурою, книжками. 1936 року Некрасов завершив навчання в Київському будівельному інституті, та працювати архітектором не став: переважив потяг до театру. Скінчивши театральну студію, він хотів працювати в основному складі МХАТу, для чого їздив до Москви, де екзаменувався особисто в Станіславського.
Актор Некрасов був зарахований до напівпрофесійного і напівлегального українського театру, із яким, за його словами, об'їздив усі "діри" Київської, Житомирської, Вінницької областей. А потім його покликали до іншого театру - театру бойових дій.
Тридцятирічний, та все ще хлопчисько, він отримав у своє розпорядження 80 "гавриків" і мав навчити їх військового мистецтва.
"Ніхто з нас, командирів, - згадував опісля письменник, - в очі не бачив живої міни, детонатора, підривника, бікфордового шнура. Про тол знали тільки, що він схожий на мило, а динаміт - на желе". Сапери, називається!
Особовий склад полку, в якому служив Некрасов, зробив за зиму на стрільбищі по одному пострілу (патронів і на фронті не вистачало) й навесні 1942-го був відправлений у діючу армію.
Куди цілився снайпер - невідомо, та влучив у руку, і капітан Некрасов опинився в госпіталі. Лікар рекомендував розробляти поранену руку, ось Віктор і став писати. Взявся він не за листи, а відразу за роман: ще свіжі були в пам'яті події воєнних років.
"Сталінград" з'явився 1946 року в журналі "Знамя". Декому з літературного керівництва така узагальнена назва видалася блюзнірською, і в наступних окремих виданнях роман перетворився на повість "В окопах Сталінграда".
Поява цього твору друком здавалася тоді просто неправдоподібною. Літературна громадськість розгубилася. Книжка написана простим офіцером, не письменником, жодного слова про партію, три рядки про Сталіна.
Проти книжки відразу ж виступили критики-цькувальники. У нескінченних статтях і дискусіях звучало: "Немає в повісті широти, охоплення... Погляд з окопу... Далі свого бруствера автор нічого не бачить..." Читачі чимало говорили про те, що це перша, надзвичайно правдива, чудова книжка, від якої пішла чесна проза про війну і не лише про війну.
1947-го Фадєєв, голова комітету зі Сталінських премій, в останню хвилину викреслив Некрасова зі списків кандидатів. Проте вранці автор "Окопів..." виявив своє прізвище у списку лауреатів. Ось так відбулася його зустріч зі Сталіним, яку він описав на схилі своїх літ.
Щоправда, "какие-то детали стерлись, но главное не это, главное - количество выпитой водки. А выпито было много. Сначала вино, а потом только водка... Никак сейчас не соображу, сколько же мы пропьянствовали тогда".
Дізнавшись, що Некрасов живе в комуналці, Сталін відразу викликав із Києва Хрущова ("пусть проветрится") - для вирішення квартирного питання. Незабаром письменник отримав двокімнатну квартиру на Хрещатику, в Пасажі.
Причину внесення Некрасова до списку нагороджених Сталін пояснив досить прозаїчно: "Задница у меня болит, вот почему. Все ее лижут, совсем гладкая стала, как зеркало".
Тепер зрозуміло, що присудження кожної Сталінської премії мало свою мету: і складну, і примітивну. Сталіну потрібні були великі імена. Адже був у нього такий слухняний Олексій Толстой, чого б не мати ще й Некрасова?
І обіцяв чимало: "А что, если я тебя в Политбюро введу? Или в секретариат. Жданов пусть музыкой занимается, чижика-пыжика на рояле одним пальцем умеет, а ты литературой. Будешь подсказывать мне..." Однак такого невдячного лауреата, як Віктор Некрасов, у Сталіна не було ніколи - письменник не створив жодної "казки про товариша Сталіна".
Через 10 років за книжкою "В окопах Сталінграда" зняли фільм "Солдати". Спільна робота здружила письменника з Інокентієм Смоктуновським, який вперше знімався в кіно. Якщо "Солдати" були очевидною удачею Некрасова-сценариста, то вади другого фільму - "Місто запалює вогні" - змусили Некрасова зажадати зняти з титрів своє прізвище.
Невдовзі після "Окопів" з'явилася повість "В рідному місті", воєнні оповідання, драматургічні твори. І все це критика за певною інерцією хвалила.
Шлагбаум у літературу для Некрасова закрився 1969 року - Віктор Платонович підписав колективний лист у зв'язку з процесом В'ячеслава Чорновола й дозволив собі виступити в день 25-річчя розстрілу євреїв у Бабиному Яру.
У московському видавництві «випадково» розсипали набір його двотомника. Після виходу у світ повістей "В одном городе" і "Кира Георгиевна" письменника звинуватили в дегероїзації і здрібненні радянської людини та радянського життя.
Поруч з іменами Еренбурга, Вознесенського, Євтушенка ім'я Некрасова виявилося серед тих, кого найбільше паплюжили. Коло звужувалося. А найгірше - Некрасова поступово перестали друкувати.
Його виключили з партії. Найкоротше і найвиразніше про причину сказав перший секретар райкому КПУ: "В связи с тем, что Некрасов позволил себе иметь собственное мнение, которое противоречит генеральной линии партии, предлагаю его из партии исключить".
Виключили Віктора Платоновича й зі Спілки письменників. У його квартирі зробили обшук, який тривав дві доби безперервно. У протоколі обшуку - 60 сторінок з переліком вилучених матеріалів.
Навіть жінок запрошували до ванни, і там спеціально викликана співробітниця КДБ роздягала їх наголо, змушувала присідати, заглядала у вуха, обмацувала зачіски. Потім шість днів, від ранку й до вечора, письменник сидів у кабінеті слідчого на допитах.
Тоді "были изъяты из всех сборников критические статьи, посвященные моему творчеству, выпали мои рассказы из юбилейных сборников об Отечественной войне, прекращено производство кинофильма по моему сценарию в Киеве", пише Некрасов.
Незабаром його книжки були заборонені, внесені до якихось списків, вилучені з бібліотек. І це книжки письменника зі світовим ім'ям, чиї твори було перекладено більш як на 30 мов і витримали за кордоном близько 120 видань!
Крім іншого, у Некрасова відібрали найдорожче, що в нього було, - медаль "За оборону Сталинграда".
Залишилося, щоправда, 120 рублів пенсії. Переслідувачі виганяли його з життя, ображали його честь і гідність. За ним ходили, навмисне штовхали на вулиці! - є свідки цього. І, зрештою, виштовхнули: 1974 року він поїхав у Швейцарію до родичів, а потім оселився в Парижі.
За кордоном вийшли друком "Записки зеваки", "По ту сторону стены" та повість із дивною назвою "Саперлипопет, или Если б да кабы, да во рту росли грибы..." Це сумний, по-некрасовськи іронічний твір. І, нарешті, "Маленькая печальная повесть", яка побачила світ у Лондоні.
Цією дивовижною назвою символічно закінчується його життя. Помер Віктор Некрасов 3 вересня 1987 року.
Одного разу в інтерв'ю паризькій газеті "Русская мысль" Віктор Платонович сказав: "Мені взагалі-то нема за що ображати ані французів, ані інших: мене не дуже цікавить мій успіх тут, на Заході... Але мені хочеться, щоб мене читали і хотіли читати там, удома..."
Написані Некрасовим книжки тепер повертаються на його Батьківщину й знаходять тут свого читача. А в Києві на будинку, де жив Віктор Некрасов, відкрито меморіальну дошку.
Фейсбук - Клуб Коренного Киевлянина