Про гагнрену.
В армії у нас був прапорщик. Він щиро вважав, що єдина і недєліма задача солдата - тягти мовчки трудності служби, а задача прапорщика - забезпечити нас цими трудностями. Тому якщо хтось надто швидко підмітав свою ділянку і думав, що може йти відпочивати - той продовжував підмітати, але вже ломом.
Наша влада також вважає, що[Тихо! Без паніки! Все під контролем]труднощі на фронті - то і є сакральний сенс всього міроприємства. А можливо - то такий експеримент на виживання. При чому - української держави в цілому. Щось схоже по сюжету на „Ми - Боги” Вербера.
Виглядає це так: влада робить вводну - здає Крим і спостерігає за реакцією суспільства. Ага, трупик на цей розряд шокера смикнув лапкою - і все, затих. Владі цікаво, що буде далі. Запускаємо гангрену в домбас. Почало інтенсивно гнити. Влада спостерігає і ходить з указкою навколо тіла, пояснюючи йому, які цікаві газові процеси в ньому відбуваються. Ага, отут почервоніло... і отут... сюди поповзло...
Тіло ще не вийшло зі стану прострації після Криму; воно мотає головою як п’яний, не розуміючи, що відбувається. Тіло тупо спостерігає за указкою. Врешті, до нього починає доходити, що зараза розповзається надто швидко. При чому - по ньому же. Починає горіти і свербіти в заражених місцях.
- Та лікуй вже мене! Що ти ото розповідаєш, як екскурсовод, що і де у мене загниває!
- Тихо! Без паніки! Все під контролем, - суворо відповідає влада і з відсторонено, як справжній натураліст, продовжує спостерігати за процесом.
Періодично влада повідомляє тілу: „так, сьогодні вночі по цій вені пройшов конвой зарази”.
- Так чого ти туди не вхерачив аерошпріц з антибіотиком? - логічно питає тіло.
Влада мовчки знизує плечима, лізе на полицю і дістає звідти мазь Вишневського. Грубо кажучи - що не жалко...
Тіло бачить, що відбувається якась повна херня і починає займатися самолікуванням: прикладати подорожник, варити якесь коріння, виколупувати ножем гнояки... Ну, і благає у влади, аби та дала аптечку, яка повністю укомплектована і висить, де їй потрібно висіти - біля експортної прохідної.
- А от цього не треба! Самолікування ми не допустимо! - знову хмурить бровки влада, коли бачить, що організм досить ефективно протидіє гангрені.
Потім влада каже:
- Ну, ти лежи смирно, а я поїхала на консультацію. В Мінськ. Симпозіум там у нас. Будемо вирішувати - куди тебе. Бо є різні думки. Так що веди себе пристойно. Не стріляй. Ну - цьом-цьом! Все буде зашибісь!..
- А що там Крим? Ти ж запитай, на симпозіумі...
Але влада робить відморожену морду ліца і мовчки грюкає дверима.
Потім влада повертається з симпозіуму, весела і безтурботна. При зустрічі з хворим робить кислий вираз обличчя і відразу наїжджає:
- Що, знову займався самолікуванням, поки ми там?
- Так воно ж чешеться, аж горить!
- Терпи. А будеш ото знову колупати вавку - я тебе в тюрмі згною, сука така, - прошипіла дружелюбно влада і зробила „чиз” для папараці, схилившись над хворим. - Нам ця гангрена дорога, як пам’ять!
- Так, ну а шо на симпозіумі сказали? Як лікувати будете?
- А ніяк. Отак будеш жити. З гангреною. Так треба.
- Кому?..
- Нам. Всім.
- Ніхера собі, припарочка!.. Як це - з гангреною жити? Я ж здохнути можу!
- Не боїсь, не здохнеш.
- Точно?
- Точно, точно. Ми про все договорилися.
- З ким?
- Як це - з ким? З гангреною, ясен пень...
Олег Синякевич
https://www.facebook.com/photo.php?fbid=727086900698345&set=a.481942038546167.1073741825.100001911267818&type=1&fref=nf