Прівєт із Бостона
Мабуть моя жжка перетвориться у дружнє плече, де можна поразмишлять і поплакати, але…
От, я собі дібралася до Гарварду, вчу те, що цікаво і подобається (хоча всім дивно з того), маю доступ до неймовірної бібліотеки, не чіпаю нікого і ніхто мене не чіпав, аж раптом. Снідаю, підсідає до мене якийсь хлопець… у футболці, але з величезною шкіряною сумкою. Думаю, десь «post-Soviet», бо в основному у нас студенти таке носять. Підходить до нього китаєць (як потім зрозуміла) тайванець і каже йому, що до них хтось зараз підсяде зараз. Хлопець каже: «Ааа!», замість звичного «Sorry». Думаю, ну точно… Потім щось каже китайцеві, я тихенько слухаю… Китаєць із третього разу, як і я розбирає, що «поуентс» - це «parents». До когось із їхніх сусідів приїхали батьки. Китайцеві хочеться спілкуватися і він каже мені «Hi, I’m Khao», довелося знайомитися. Звідси буду казати тайванець, бо як виявилося він звідти.
Проте, почалася епопея з юним українцем… Де ти вчишся, а нащо тобі програма Українського інституту в Гарварді, ти що української не знаєш… А історія і лінгвістика, так а ти що її не знаєш… Юне створіння не вгавало, але це вже довга розмова.
І тут Хао питає, а як сказати «Hi!» українською, я кажу «Привіт», хлопець каже «Прівєт». Я кажу це ж російською, хлопець каже, а я кажу «Прівєт».
О: - Ти ж і розмовляти зі мною почав російською, коли англійську не зрозумів?
Х: - Ну, добре, я українською кажу «Добрий день», але ж вони не вимовлять…
Може, я живу в якомусь закритому світі, але я знаю багатьох людей зі Східної України, які мали схожі погляди, але побувавши і повчившись закордоном їх змінювали. Але, цей хлопчина мене дуже вразив…
От, я собі дібралася до Гарварду, вчу те, що цікаво і подобається (хоча всім дивно з того), маю доступ до неймовірної бібліотеки, не чіпаю нікого і ніхто мене не чіпав, аж раптом. Снідаю, підсідає до мене якийсь хлопець… у футболці, але з величезною шкіряною сумкою. Думаю, десь «post-Soviet», бо в основному у нас студенти таке носять. Підходить до нього китаєць (як потім зрозуміла) тайванець і каже йому, що до них хтось зараз підсяде зараз. Хлопець каже: «Ааа!», замість звичного «Sorry». Думаю, ну точно… Потім щось каже китайцеві, я тихенько слухаю… Китаєць із третього разу, як і я розбирає, що «поуентс» - це «parents». До когось із їхніх сусідів приїхали батьки. Китайцеві хочеться спілкуватися і він каже мені «Hi, I’m Khao», довелося знайомитися. Звідси буду казати тайванець, бо як виявилося він звідти.
Проте, почалася епопея з юним українцем… Де ти вчишся, а нащо тобі програма Українського інституту в Гарварді, ти що української не знаєш… А історія і лінгвістика, так а ти що її не знаєш… Юне створіння не вгавало, але це вже довга розмова.
І тут Хао питає, а як сказати «Hi!» українською, я кажу «Привіт», хлопець каже «Прівєт». Я кажу це ж російською, хлопець каже, а я кажу «Прівєт».
О: - Ти ж і розмовляти зі мною почав російською, коли англійську не зрозумів?
Х: - Ну, добре, я українською кажу «Добрий день», але ж вони не вимовлять…
- Ти так зневажаєш своїх співмешканців?
- Ні, але я пробував одного навчити… Вони не знають, де Україна, нащо тоді їм це, а з російською їм буде зручно і там і там.
- Та ж бо ти їм не хочеш сказати, де є Україна і розповісти, що це не Росія.
- Ну, а нащо їм це. Вони вважають, що Україна - це Росія.
- Так, а звідки вони можуть знати, якщо ти, живучи там, вважаєш так само.
- А нащо їм це?
Може, я живу в якомусь закритому світі, але я знаю багатьох людей зі Східної України, які мали схожі погляди, але побувавши і повчившись закордоном їх змінювали. Але, цей хлопчина мене дуже вразив…