(no subject)
Ми не бачилися в Києві майже 5 років.. Пам’ятаю, як тоді не знайшлося, де ночувати, ми довго шукали прихитстку і врешті залишилися у дряхлому вокзальному готельчику. Зранку, виходячи з будівлі я добряче спіткнулася, маючи в руках величезну сумку. Я була готова зненавидіти це місто, але усвідомлюючи спокій сусідських очей і добру посмішку, навіть нічого не вимовила. Нас тоді носило по тому клятому місту так, наче ми дві білки, а воно велике колесо. Врешті на цю ніч знайшлося, де спати у людських умовах, щоправда високо і далеко. Але ми поїхали, бо вже наступного дня я мала залишитися одна.
- Хочеш я до тебе приїду ?
- Дууууууууууже. Але ж тебе стільки тут не було? Ти справді приїдеш?...
- Приїду.
Не вірилося до останнього. Потяг запізнюється, а я мерзну на пероні, хоча вже четвертий день майже весняна погода. Голова розколюється, а може то все наснилося, може не приїде. Ми ж тут вже стільки часу не бачилися.
Еее… Ні! Є! І знову ми собі посміхаємося лютневому сонцю. Знову ці довжелезні київські дороги, але якось навіть милі, прогулянки між Подолом і Щекавицею, а ще моє безупинне белькотіння про все на світі. І так добре, що, здається, зустрів найріднішу у світі людину…
Але ж воно так і є! Мамині несподіванки завжди найприємніші і найдорожчі.
- Хочеш я до тебе приїду ?
- Дууууууууууже. Але ж тебе стільки тут не було? Ти справді приїдеш?...
- Приїду.
Не вірилося до останнього. Потяг запізнюється, а я мерзну на пероні, хоча вже четвертий день майже весняна погода. Голова розколюється, а може то все наснилося, може не приїде. Ми ж тут вже стільки часу не бачилися.
Еее… Ні! Є! І знову ми собі посміхаємося лютневому сонцю. Знову ці довжелезні київські дороги, але якось навіть милі, прогулянки між Подолом і Щекавицею, а ще моє безупинне белькотіння про все на світі. І так добре, що, здається, зустрів найріднішу у світі людину…
Але ж воно так і є! Мамині несподіванки завжди найприємніші і найдорожчі.