Роздвоєне місто Долина або ситий голодного не зрозуміє
Долина - районний центр на історичній Бойківщині, за 60 кілометрів на захід від Івано-Франківська. З цього міста на минулорічну Покрову почався мій день, присвячений промисловій стороні Прикарпаття - далеко не такій популярній, як його природа, але в своєму роді не менш цікавій.
Долина складається зі старої та нової частин, які лежать окремо одна від одної і взагалі виглядають як два зовсім різні населені пункти. Почну зі старої, сама назва якої свідчить, що тут цікавіше. Проте, на жаль, цей район і дуже занедбаний.
Багатовікова історія Долини пов’язана з видобуванням солі. За письмовими згадками, солеваріння в цих краях мало місце ще в 979 році. З 1525 року місто отримало Магдебурзьке право.
Комплекс солеварні «Саліна», що знаходиться на сході Старої Долини, виник у кінці 19 ст. Руїни недіючого промислового гіганта у димці осіннього ранку виглядали зачаровано й містично.
Ансамбль господарської та житлової забудови Саліни формально охороняється державою, але насправді для його порятунку не робиться нічого. Навіть стежки туди майже всі заросли і місцями довелось пробиватись через півметровий бур’ян, що щедро здобрював мої ноги холодною росою.
Найвиразнішою спорудою солеварні є адміністративний корпус, що виділяється завдяки маленькій дерев’яній вежі.
За останні роки вежа помітно похилилась, але якимось дивом ще тримається. Всупереч природі, і часу, і цій тупій країні, якій начхати на унікальну в своєму роді пам’ятку промислової архітектури.
Інші господарські споруди не в кращому стані.
Як і взагалі Стара Долина пахне безвихіддю. Але не вся.
Все ж її заселені вулички веселіші і досить колоритні.
Пройдемо до церкви.
Церква Різдва Богородиці датується початком 20 ст.
Має одразу дві дзвіниці, при чому одна з них - старезна дерев’яна:
Історична забудова по вул. Шептицького:
Колишній будинок товариства «Сокіл», зараз Народний дім:
Пожежна частина, схоже, також старовинна.
На місці колишньої площі Ринок тепер скверик. Коли його знімав, за моєю спиною знаходився магістрат. Але він у такому стані (звичайний продовгуватий будинок з вибитими вікнами), що я навіть не додумався, що то щось історично значиме.
Синагога початку 20 ст., звісно, колишня. Але їй відносно пощастило переродитись у вигляді дому молитви.
А ще не забуваймо, що Долина - бойківське поселення і має відповідну атмосферну забудову. За вигляд пари вулиць цьому місту можна багато пробачити і ні разу не пошкодувати, що сюди приїхав.
Дуже затишним мені видалась лінія вулиць Шептицького - Івасюка, що уходить аж кудись на оту гору вдалині:
Також обов’язково побачити вул. Міцкевича з переходом на найвищій ділянці на вул. Оксани Грицей. Вдалині маячіє шпиль костьолу, ідемо туди.
У зв’язку з чималою площею Долини, є внутрішні міські автобуси. Усі, що я бачив, ходять за загадковим маршрутом РЕМ - ДЕД.
По вул. Міцкевича повно бойківських будинків із щедро декорованими ґанками.
Або повністю дерев’яні:
Костьол Різдва Анни-Марії (1839) у відносно непоганому стані.
Ще особнячки чи вілли:
Цього переобладнали у черговий молитовний дім:
Є і будинок у стилі функціоналізм:
І десь там же я зняв такого бичка.
Вулицею Грицей виходжу на Франківську трасу, по один бік якої сучасний собор, а по інший - озеро.
Хоч за спиною і пролітають машини, озеро хороше. Величезна водойма з зеленою зоною - найкраще, що може статись із промисловим містом.
Скульптури у парку, правда, понівечені.
Біля автобусної зупинки було щось цікаве з вежею та годинником, но не судьба.
Іду в Нову Долину, яка починається також із приватного сектору.
Але потім переростає в мікрорайони багатоповерхової забудови, ще й якої. Кидається у вічі, як багато нових будинків і утеплених старих.
І зрештою я потрапляю на широкий шумний проспект із супермаркетами, банками, кінотеатром і навіть 9-поверхівками. Ця частина міста виглядає так, що здається, я у обласному центрі.
А насправді все просто. Хоча соляна промисловість Долини залишилась у минулому, на перший план вийшло видобування нафти та газу. А це в наш час багато важить. Тому не здивуюсь, якщо це місто виявиться узагалі одним з найкращих в Україні за показниками енергоефективності та добробуту.
Коло районної ради знаходиться краєзнавчий музей «Бойківщина». Він сучасний, але будівля стилізована під історичну бойківську.
Заснований коштом фонду меценатів Тетяни та Омеляна Антоновичів, перед входом їм поставили пам’ятник.
Шумний проспект уводить до ще однієї нової церкви, але я вже завертаю назад, до траси та зупинки міжміських автобусів. Навколо носяться машини й люди, кипить життя. Десь зовсім недалеко у цей час дрімає й повільно розвалюється Стара Долина; здається, до неї не 4 кілометри ходу, а як мінімум, стрибок у паралельний вимір. Світ застиглого у часі минулого проти ситого нафтоносного містечка. А й справді, чи зрозуміють вони колись одне одного, хоча формально є єдиним цілим?
Долина складається зі старої та нової частин, які лежать окремо одна від одної і взагалі виглядають як два зовсім різні населені пункти. Почну зі старої, сама назва якої свідчить, що тут цікавіше. Проте, на жаль, цей район і дуже занедбаний.
Багатовікова історія Долини пов’язана з видобуванням солі. За письмовими згадками, солеваріння в цих краях мало місце ще в 979 році. З 1525 року місто отримало Магдебурзьке право.
Комплекс солеварні «Саліна», що знаходиться на сході Старої Долини, виник у кінці 19 ст. Руїни недіючого промислового гіганта у димці осіннього ранку виглядали зачаровано й містично.
Ансамбль господарської та житлової забудови Саліни формально охороняється державою, але насправді для його порятунку не робиться нічого. Навіть стежки туди майже всі заросли і місцями довелось пробиватись через півметровий бур’ян, що щедро здобрював мої ноги холодною росою.
Найвиразнішою спорудою солеварні є адміністративний корпус, що виділяється завдяки маленькій дерев’яній вежі.
За останні роки вежа помітно похилилась, але якимось дивом ще тримається. Всупереч природі, і часу, і цій тупій країні, якій начхати на унікальну в своєму роді пам’ятку промислової архітектури.
Інші господарські споруди не в кращому стані.
Як і взагалі Стара Долина пахне безвихіддю. Але не вся.
Все ж її заселені вулички веселіші і досить колоритні.
Пройдемо до церкви.
Церква Різдва Богородиці датується початком 20 ст.
Має одразу дві дзвіниці, при чому одна з них - старезна дерев’яна:
Історична забудова по вул. Шептицького:
Колишній будинок товариства «Сокіл», зараз Народний дім:
Пожежна частина, схоже, також старовинна.
На місці колишньої площі Ринок тепер скверик. Коли його знімав, за моєю спиною знаходився магістрат. Але він у такому стані (звичайний продовгуватий будинок з вибитими вікнами), що я навіть не додумався, що то щось історично значиме.
Синагога початку 20 ст., звісно, колишня. Але їй відносно пощастило переродитись у вигляді дому молитви.
А ще не забуваймо, що Долина - бойківське поселення і має відповідну атмосферну забудову. За вигляд пари вулиць цьому місту можна багато пробачити і ні разу не пошкодувати, що сюди приїхав.
Дуже затишним мені видалась лінія вулиць Шептицького - Івасюка, що уходить аж кудись на оту гору вдалині:
Також обов’язково побачити вул. Міцкевича з переходом на найвищій ділянці на вул. Оксани Грицей. Вдалині маячіє шпиль костьолу, ідемо туди.
У зв’язку з чималою площею Долини, є внутрішні міські автобуси. Усі, що я бачив, ходять за загадковим маршрутом РЕМ - ДЕД.
По вул. Міцкевича повно бойківських будинків із щедро декорованими ґанками.
Або повністю дерев’яні:
Костьол Різдва Анни-Марії (1839) у відносно непоганому стані.
Ще особнячки чи вілли:
Цього переобладнали у черговий молитовний дім:
Є і будинок у стилі функціоналізм:
І десь там же я зняв такого бичка.
Вулицею Грицей виходжу на Франківську трасу, по один бік якої сучасний собор, а по інший - озеро.
Хоч за спиною і пролітають машини, озеро хороше. Величезна водойма з зеленою зоною - найкраще, що може статись із промисловим містом.
Скульптури у парку, правда, понівечені.
Біля автобусної зупинки було щось цікаве з вежею та годинником, но не судьба.
Іду в Нову Долину, яка починається також із приватного сектору.
Але потім переростає в мікрорайони багатоповерхової забудови, ще й якої. Кидається у вічі, як багато нових будинків і утеплених старих.
І зрештою я потрапляю на широкий шумний проспект із супермаркетами, банками, кінотеатром і навіть 9-поверхівками. Ця частина міста виглядає так, що здається, я у обласному центрі.
А насправді все просто. Хоча соляна промисловість Долини залишилась у минулому, на перший план вийшло видобування нафти та газу. А це в наш час багато важить. Тому не здивуюсь, якщо це місто виявиться узагалі одним з найкращих в Україні за показниками енергоефективності та добробуту.
Коло районної ради знаходиться краєзнавчий музей «Бойківщина». Він сучасний, але будівля стилізована під історичну бойківську.
Заснований коштом фонду меценатів Тетяни та Омеляна Антоновичів, перед входом їм поставили пам’ятник.
Шумний проспект уводить до ще однієї нової церкви, але я вже завертаю назад, до траси та зупинки міжміських автобусів. Навколо носяться машини й люди, кипить життя. Десь зовсім недалеко у цей час дрімає й повільно розвалюється Стара Долина; здається, до неї не 4 кілометри ходу, а як мінімум, стрибок у паралельний вимір. Світ застиглого у часі минулого проти ситого нафтоносного містечка. А й справді, чи зрозуміють вони колись одне одного, хоча формально є єдиним цілим?