Деражня
Усе пішло не так ще на півдорозі сюди, у Жмеринці, коли мій поїзд різко тормознув і залип на місці набагато довше звичайного. У Деражню ми приїхали із 45-хвилинним запізненням, і заплановані мною на огляд міста 3 години суттєво скоротились.
Зрештою, я змусив себе поставитись до цього філософськи, бо змінити нічого не можна було. Деражня - крупний залізничний вузол, і зручно дістатись сюди можна тільки поїздом.
Одразу за вокзалом знаходиться райвідділ поліції, у модерному прибутковому домі 1912 року, одному з найгарніших у місті.
На виході з привокзального скверика саме відбувалась якась треш-вистава для дітей із страшнуватою свинкою Пеппою (відчуття, наче їй так набили морду, що ніс завернувся набік) у головній ролі. Це все дуже органічно вписувалось у наркоманську атмосферу, яка супроводжувала мене протягом усієї подорожі.
Зі скверика я потрапив на вулицю Миру - головну у місті і найгарнішу. Тут є ряд непоганих історичних будинків.
Особливо ось цей - особняк адвоката Периторіна.
За автостанцією сховалась церква адвентистів.
За нею забудова цієї частини міста закінчується, поступившись місцем плавням на річці Вовк. На горизонті стирчать храмові шпилі, отже, туди ми і йдемо.
На повороті до мосту знаходиться міська лікарня, один з корпусів якої - колишній особняк Теппера, Раціборовського (там ще багато хазяїв було) 19 ст.
Правда, час не пошкодував цю споруду, але колишнє величне минуле в її виді ще можна угадати.
Став на Вовку.
Далі я вступаю в район Старе Місто (принаймні, так тут називається автобусна зупинка).
Магазин «Побутова техніка з Європи». Це просто бомба. Кожному покупцеві - надгробок у подарунок.
Понад дорогою до храмів лежить кладовище - страшне, занедбане.
Нарешті край міста і костел. Історичної цінності він не має (2000 рік побудови), але ж красень. Глядиш, років через 200 і будуть катати сюди туристи та дивитись на пам’ятку архітектури.
Акурат через дорогу - православна церква, також новітня.
Переходжу через Вовк і вертаюсь у центр. Річка така ж безрадісна, як і майже все у цьому місті. Хоча його жителі, звісно, зі мною не погодяться.
1955.
Припустимо, паркове озеро.
Залишилось домучити шматок вулиці Миру, що відділяв мене від вокзалу.
Деражня - місто поминок. Тут можна купити вінки і штучні квіти в 3D кінотеатрі, будинку культури і навіть чоловічій перукарні. Якщо шо, до проводків ще було багацько часу, тижні 3-4.
Лавочка не менш епічна, ніж магазин побутової техніки.
Площа з фонтанчиком у центрі.
На щастя, на цьому все. Навіть урізаного часу мені вистачило з головою, ще й лишилось хвилин 15 провештатись по вокзальній території. За привокзальним кафе є цікава водогінна вежа 1946 року.
Кілька кадрів із пішохідного мосту над коліями.
Зрештою, я змусив себе поставитись до цього філософськи, бо змінити нічого не можна було. Деражня - крупний залізничний вузол, і зручно дістатись сюди можна тільки поїздом.
Одразу за вокзалом знаходиться райвідділ поліції, у модерному прибутковому домі 1912 року, одному з найгарніших у місті.
На виході з привокзального скверика саме відбувалась якась треш-вистава для дітей із страшнуватою свинкою Пеппою (відчуття, наче їй так набили морду, що ніс завернувся набік) у головній ролі. Це все дуже органічно вписувалось у наркоманську атмосферу, яка супроводжувала мене протягом усієї подорожі.
Зі скверика я потрапив на вулицю Миру - головну у місті і найгарнішу. Тут є ряд непоганих історичних будинків.
Особливо ось цей - особняк адвоката Периторіна.
За автостанцією сховалась церква адвентистів.
За нею забудова цієї частини міста закінчується, поступившись місцем плавням на річці Вовк. На горизонті стирчать храмові шпилі, отже, туди ми і йдемо.
На повороті до мосту знаходиться міська лікарня, один з корпусів якої - колишній особняк Теппера, Раціборовського (там ще багато хазяїв було) 19 ст.
Правда, час не пошкодував цю споруду, але колишнє величне минуле в її виді ще можна угадати.
Став на Вовку.
Далі я вступаю в район Старе Місто (принаймні, так тут називається автобусна зупинка).
Магазин «Побутова техніка з Європи». Це просто бомба. Кожному покупцеві - надгробок у подарунок.
Понад дорогою до храмів лежить кладовище - страшне, занедбане.
Нарешті край міста і костел. Історичної цінності він не має (2000 рік побудови), але ж красень. Глядиш, років через 200 і будуть катати сюди туристи та дивитись на пам’ятку архітектури.
Акурат через дорогу - православна церква, також новітня.
Переходжу через Вовк і вертаюсь у центр. Річка така ж безрадісна, як і майже все у цьому місті. Хоча його жителі, звісно, зі мною не погодяться.
1955.
Припустимо, паркове озеро.
Залишилось домучити шматок вулиці Миру, що відділяв мене від вокзалу.
Деражня - місто поминок. Тут можна купити вінки і штучні квіти в 3D кінотеатрі, будинку культури і навіть чоловічій перукарні. Якщо шо, до проводків ще було багацько часу, тижні 3-4.
Лавочка не менш епічна, ніж магазин побутової техніки.
Площа з фонтанчиком у центрі.
На щастя, на цьому все. Навіть урізаного часу мені вистачило з головою, ще й лишилось хвилин 15 провештатись по вокзальній території. За привокзальним кафе є цікава водогінна вежа 1946 року.
Кілька кадрів із пішохідного мосту над коліями.