Інтро до Латинської Америки
Це була найбільш неблизька і найдовша моя подорож. Навіть з урахуванням того, що раніше я й не вибирався десь дуже далеко, вийшло аж занадто багато цих «най-най» і «вперше»: за загальною кількістю та тривалістю перельотів, серед яких особняком виділяються два трансатлантичні по 10 з гаком годин, перший візит у Новий світ, перша відпустка взимку, перше побачення із Тихим океаном, зміщення на мінус 8 годинникових поясів від України… Про все це хочеться розказати бігом і одразу, та все ж спробую дотримуватися хоч якогось порядку.
Отже, дорога туди зайняла майже 15 чистих годин у повітрі з двома пересадками, короткою в Амстердамі й довгою в Канкуні, де був час на ночівлю, дегустацію текіли та можливість суто символічно поглянути на місто. А тоді ще один короткий ранковий переліт-стрибок в аеропорт Ла Аврора, що знаходиться у місті Гватемала і країні Гватемала (щоб легше запам’ятати), яка й була основною й такою омріяною метою тієї подорожі.
Всесвітньо відомий курорт Канкун за межами елітних готелів першої лінії виявився досить посереднім та понурим містом, у якому й робити толком нема чого. Що запам’яталося, це шалений колорит їхніх ресторанів, зокрема майже магічна манера подачі напоїв:
Щодо Гватемала-Сіті (або Сьюдад-де-Гватемала, як її кличуть, аби можна було зрозуміти, що мова саме про столицю), хоча аеропорт знаходиться безпосередньо в її межах та недалеко від центру, майже всі одразу їдуть у сусіднє місто Антигуа, і ми не стали винятком. Про специфіку найбільшого міста Центральної Америки більш детально розкажу нижче, хоча за замовчуванням все й так має бути зрозуміло - в не дуже благополучних країнах столиці очевидно виявляються не найкращим місцем для життя, та й для туризму теж.
Антигуа теж була столицею, але давно, в 1542-1773 роках. Зараз це тихий заповідник зразкової колоніальної архітектури, безпечний і наповнений безтурботним щебетом туристів та дауншифтерів. І лише міцні ґрати на всіх без виключення вікнах ненав’язливо нагадують, що і тут буває не все слава Богу.
Причини створення на новому місці Гватемали-Сіті стають очевидними, якщо пройти в парк Антигуа, котрий заодно є оглядовим майданчиком на місто з околицями. Воно звідусіль оточене вулканами, а де вулкани, там і землетруси, що раз-по-раз вперто його руйнували, змусивши людей тікати на більш спокійні землі.
Над місцевістю впевнено домінує гігантський Агуа, що не вивергався дуже давно, точно раніше приходу іспанців, проте небезпечний селевими потоками, які, наприклад, знищили Сьюдад-В’єху, столицю країни до Антигуа. Справа виділяється Акатенанго і трохи нижчий за нього Фуего, над яким скупчилася аж ніяк не хмаринка, бо то саме що не є справжнє виверження:
Саме бажання побачити активні вулкани в дії найперше і приводить мандрівників у Гватемалу. З-поміж близько 30, три-чотири можна назвати активними, і конкретно Фуего димить найбільш стабільно чи то з 2008 чи з 2012 року (дивно, але точної дати знайти не зміг), а близькість безпечного сплячого Акатенанго дозволяє подивитися на виверження буквально впритул.
Акатенанго має 3976 м над рівнем моря. Трекінг починається від села ла Соледад, від нього до базового табору - 6-7 кілометрів з набором висоти біля 1200 метрів. Підйом майже рівномірний і в міру виснажливий. Як винагорода - листівковий вид на шаленство сил природи зблизька… якщо хмари не завадять, звісно.
Але і це не межа. Бачите пологий схил Фуего, що тягнеться в бік нашого вулкану? На нього теж можна піднятися. Це десь 400 метрів спуску і 300 підйому на 1,7 км стежки (а потім назад), але наскільки то інша стежка… Значна частина її являє собою сипучку з вулканічного піску, у якій тонеш та постійно падаєш вниз. Вкупі з розрідженим на такій висоті повітрям та втомою від підйому, то був однозначно найважчий трек у моєму житті. Проте все варто того, щоб побачити виверження фактично впритул - від кряжу до кратеру менше двох кілометрів по прямій… Я не знаю, як виразити словами ті емоції, що до кінця не відпустили мене й досі, за тижні після поїздки. Це просто якась інша ліга вражень, вони перекреслили нахер усе, що я бачив у мандрівках до того, й навіть не знаю, що я маю побачити у майбутньому, аби воно хоча би зрівнялося з цим?..
На висоті 3600 м на Акатенанго знаходиться базовий табір, власне, просто палатки й спальники, встановлені місцевими провайдерами. Іти сюди, щоб одразу спуститися вниз, немає сенсу, потрібно залишатися на ніч і побачити виверження затемна. Без видива танців киплячої лави враження від Фуего точно не будуть повними.
Останній ривок залишається на початок наступного дня - на вершину Акатенанго і зустріч на ній світанку. На цей ривок із групи нас визріло усього двоє, навіть вічно енергійний організатор полінився, віддавши нам у супровід двох гватемальців. Англійських слів вони знали ще менше, ніж я - іспанських, що не заважало нам чудово порозумітися. Цей підйом відносно нескладний, але зважаючи на вчорашню втому й гірську хворобу, мені дався дуже важко. Тим не менш, ми прийшли ледь не за годину до того, як сонце піднялося над Агуа:
І скоро тінь цього гіганта простягнулася буквально на всю Землю, накривши собою іншу групу вулканів над озером Атітлан - на 30 км за нами:
А Фуего так само регулярно вибухав полум’ям, лавою й димом. Із видом на цього нестримного розбишаку в такому приємному ранковому світлі я вийшов із віку Христа, ставши ще дужче старішим від того, яким би хотів бути. Заодно вдруге побував на висоті 3900+.
На згаданий вище Атітлан ми й відправилися відпочивати після повернення у цивілізацію. Гватемала має вихід до двох океанів, але сформувалася найперше як озерний курорт. Варто обов’язково згадати про Петен-Іца на півночі країни, яке я бачив лише вночі проїздом. А от на Атітлан вдалося вдосталь надивитися зблизька.
І погуляти селами на його берегах. До слова, Гватемала - єдина країна в Америці, де переважає корінне населення (точніше, це вони самі себе так ідентифікують, а от статистика говорить все ж про 39,8% індіанців на 60,2% метисів та білих). Індіанці відносяться переважно до народів майя і в селах навкруги озера їх точно більшість. Ідентифікувати їх легко завдяки національному одягу, що жінки носять як повсякденний (що явно ріднить цю країну з Болівією).
У чоловіків все простіше, надів капелюха - і вже красень.
У індіанців дуже миловидні діти й не надто привабливі дорослі, низенькі, коренасті, «без шиї» і з грубими рисами обличчя. Можливо, такими їх робить не надто просте життя, ну або це лише моє суб’єктивне враження.
Від Атітлану ми вирушили на північ, як думали, до міста майя Тікаль, а потрапили ненароком у справжнє пекло у виді заторів на місцевих дорогах. І це привід поговорити про зовсім іншу Гватемалу, протилежну за суттю ідеалістичним картинам її природи та клімату вічної весни.
Кістяк тексту нижче народився у моїй голові тоді ж, коли ми рухалися від сили на пару кілометрів на годину в нереальному заторі по місту Чічікастенанго, з динаміків дуже доречно рубав «Пирятин», а я думав, що це місто так і залишиться для мене еталоном контрасту очікування/реальність на все подальше життя. Якщо вбити його назву в гугл, ви побачите яскраві інстаграмні картинки місцевого ринку, куди стабільно катають усіх туристів. Перед моїми ж очима пропливали облізлі нічні вулиці мерзенної клоаки, настільки потворної, що щиро хотілося, аби прямо зараз її хтось пиздонув водневою бомбою, незважаючи на мою присутність, аби тільки швидше стерти цей прищ з лиця землі.
Друге, що запам’ятовується у Гватемалі після природи, - це бідність. Хоча правильніше сказати, це якась просто непролазна йобана убогість, описати яку у мене не вистачить слів, і проявляється вона абсолютно у всьому. Здавалось би, до чого тут взагалі затори? А хоча би до того, що на дорогах домінує древній автохлам, який постійно ламається і глохне. Що водії поводять себе як останні мудаки по відношенню один до одного. І головне, що доріг толком немає, через всю країну з півночі на південь їх буквально дві по одній смузі в кожен бік, а об’їзні навколо міст тут вигадають точно не за нашого життя.
Зрозуміло, коли вони не жалують один одного, до іноземців відносяться суто як до безособових предметів, з яких треба викачати гроші. Способів на це є маса від відносно легальних до відверто абсурдних, і описати їх варто буде десь окремо. Тут скажу лиш, що сервіс Латинської Америки, особливо в плані відношення ціна/якість - якесь нереальне дно. Усім, хто вважає Україну державою третього світу, обов’язково треба летіти сюди на виправлення, аби усвідомити, наскільки у нас все насправді круто й цивілізовано.
Поки танули останні надії побачити Тікаль, можна було подумки повернутися в сучасну столицю. Усі оминають її, тікаючи в Антигуа, в тому числі й через репутацію одного з найнебезпечніших міст у регіоні. На Гватемалу-Сіті припадає 40% злочинів у країні, яка зокрема за кількістю умисних убивств на душу населення стабільно крутиться в районі десятого місця у світі. Додати сюди ефективність поліції (менше 1% розкритих злочинів), відголоски громадянської війни 1960-1996, наркотрафік та вуличні банди - то й буде приблизна картина пекла, із якого ми мали змогу за кілька днів утекти, а ці люди залишаться там на все своє життя. І то ще Гватемала - твердий середнячок, а що робиться у якомусь умовному Гондурасі чи Сальвадорі?..
В альтернативній реальності, де в Гватемала-Сіті усе спокійно, я би неодмінно навідався в музей залізниці, що була в країні повністю вузькоколійною, поки її взагалі не розібрали. Ну а так тільки обмежився спогляданням із вікна авто - на місто, що наїжачилося на нас колючими дротами поверх парканів і нереально дикими розв’язками комунікацій. Кожна компанія має право кріпити їх лише до своїх стовпів, тому виходить таке візуальне лайно:
Що дійсно в них круте, це автобуси. Кожен водій тюнінгує свою машину індивідуально, внаслідок чого виходить не просто транспорт, а цілий витвір мистецтва:
А в Тікаль ми все одно встигли, хоча заради цього останні три дні більше провели в авто, ніж за оглядом цікавинок. Могутні 1200-літні піраміди колись потужного міста тепер потопають у джунглях, сповнених пташиного лементу й крику мавп-ревунів. І вони точно були варті цього заключного ривка.
Після Гватемали настала черга Коста-Рики, про яку розкажу якось окремо. Назад летіли через Мехіко, і пари десятків фото та уривків вражень із двох міст Мексики відверто мало навіть на одну замітку про неї. Скажу лиш, що моє небажання опинитися в цій країні отримало цілком ґрунтовні підтвердження. Про красу мексиканської природи ходять заслужені легенди, проте це сповна перекреслюється дуже гівняним ставленням людей, зокрема прикордонників; деяких із них хоч одразу вези у палату мір та ваг як еталонних мудаків.
Не без приємних винятків, звісно. Окрема дяка Aero México, що фактично врятувала нам Новий Рік. Їх бортом пощастило прилетіти в Амстердам майже в той самий час, коли мав відбутися наш запланований рейс, котрий надійна, європейська і хороша KLM просто скасувала без пояснення причин, тому що пішли ви нахуй, шановні клієнти, ось чому.
Хмарочоси Мехіко:
Ну і мексиканська білочка теж прекрасна.
У новій реальності варто розказати і про ковідні обмеження в трьох країнах та на трансфері. У всіх випадках тепер потрібно заповнити однотипні форми здоров’я (електронні з подальшою генерацією QR-коду для Мексики і Коста-Рики, паперові для Гватемали й Нідерландів, втім, у Амстері нікого вона не цікавила). Для трансферу за межі Шенгенської зони, якщо «не виходити» в Нідерланди, не потрібно більше нічого. У Гватемалу - ПЛР тест не давніший за 72 години або сертифікат про вакцинацію. В Коста-Рику навіть тест не треба, а сертифікат про вакцинацію звільняє від необхідності мати страхування з покриттям лікування ковіду (яке у всіх все одно було, звісно). У Мексику не потрібно взагалі нічого, це в принципі чи не єдина країна, що ніколи не закривалася на карантин, але то сповна компенсується купою іншої бюрократії.
Як завжди, вийшло сумбурно, але в принципі це все. Нарешті я повністю витрусив вулканічний пісок із ботів і повернувся в реальність сірих буднів, ніби нічого цього й не було. Хіба що до кошмарних снів тепер зрідка додаватимуться нескінченні затори Чічікастенанго, стежки із пильної сипучки або те, як я безнадійно намагаюся прорватись в такий близький і такий недосяжний Тікаль.
Про Гватемалу і Коста-Рику (правда, поки не вирішив, у якій послідовності) я писатиму після Мадейри впереміжку з осінньою Україною. Закінчення моїх матеріалів за 2021 рік, найпевніше, стане кінцем цього блогу чи переходом його у стан глибокої гібернації. Принаймні на даний момент у мене не лишилося на нього ні сил, ні натхнення.
Отже, дорога туди зайняла майже 15 чистих годин у повітрі з двома пересадками, короткою в Амстердамі й довгою в Канкуні, де був час на ночівлю, дегустацію текіли та можливість суто символічно поглянути на місто. А тоді ще один короткий ранковий переліт-стрибок в аеропорт Ла Аврора, що знаходиться у місті Гватемала і країні Гватемала (щоб легше запам’ятати), яка й була основною й такою омріяною метою тієї подорожі.
Всесвітньо відомий курорт Канкун за межами елітних готелів першої лінії виявився досить посереднім та понурим містом, у якому й робити толком нема чого. Що запам’яталося, це шалений колорит їхніх ресторанів, зокрема майже магічна манера подачі напоїв:
Щодо Гватемала-Сіті (або Сьюдад-де-Гватемала, як її кличуть, аби можна було зрозуміти, що мова саме про столицю), хоча аеропорт знаходиться безпосередньо в її межах та недалеко від центру, майже всі одразу їдуть у сусіднє місто Антигуа, і ми не стали винятком. Про специфіку найбільшого міста Центральної Америки більш детально розкажу нижче, хоча за замовчуванням все й так має бути зрозуміло - в не дуже благополучних країнах столиці очевидно виявляються не найкращим місцем для життя, та й для туризму теж.
Антигуа теж була столицею, але давно, в 1542-1773 роках. Зараз це тихий заповідник зразкової колоніальної архітектури, безпечний і наповнений безтурботним щебетом туристів та дауншифтерів. І лише міцні ґрати на всіх без виключення вікнах ненав’язливо нагадують, що і тут буває не все слава Богу.
Причини створення на новому місці Гватемали-Сіті стають очевидними, якщо пройти в парк Антигуа, котрий заодно є оглядовим майданчиком на місто з околицями. Воно звідусіль оточене вулканами, а де вулкани, там і землетруси, що раз-по-раз вперто його руйнували, змусивши людей тікати на більш спокійні землі.
Над місцевістю впевнено домінує гігантський Агуа, що не вивергався дуже давно, точно раніше приходу іспанців, проте небезпечний селевими потоками, які, наприклад, знищили Сьюдад-В’єху, столицю країни до Антигуа. Справа виділяється Акатенанго і трохи нижчий за нього Фуего, над яким скупчилася аж ніяк не хмаринка, бо то саме що не є справжнє виверження:
Саме бажання побачити активні вулкани в дії найперше і приводить мандрівників у Гватемалу. З-поміж близько 30, три-чотири можна назвати активними, і конкретно Фуего димить найбільш стабільно чи то з 2008 чи з 2012 року (дивно, але точної дати знайти не зміг), а близькість безпечного сплячого Акатенанго дозволяє подивитися на виверження буквально впритул.
Акатенанго має 3976 м над рівнем моря. Трекінг починається від села ла Соледад, від нього до базового табору - 6-7 кілометрів з набором висоти біля 1200 метрів. Підйом майже рівномірний і в міру виснажливий. Як винагорода - листівковий вид на шаленство сил природи зблизька… якщо хмари не завадять, звісно.
Але і це не межа. Бачите пологий схил Фуего, що тягнеться в бік нашого вулкану? На нього теж можна піднятися. Це десь 400 метрів спуску і 300 підйому на 1,7 км стежки (а потім назад), але наскільки то інша стежка… Значна частина її являє собою сипучку з вулканічного піску, у якій тонеш та постійно падаєш вниз. Вкупі з розрідженим на такій висоті повітрям та втомою від підйому, то був однозначно найважчий трек у моєму житті. Проте все варто того, щоб побачити виверження фактично впритул - від кряжу до кратеру менше двох кілометрів по прямій… Я не знаю, як виразити словами ті емоції, що до кінця не відпустили мене й досі, за тижні після поїздки. Це просто якась інша ліга вражень, вони перекреслили нахер усе, що я бачив у мандрівках до того, й навіть не знаю, що я маю побачити у майбутньому, аби воно хоча би зрівнялося з цим?..
На висоті 3600 м на Акатенанго знаходиться базовий табір, власне, просто палатки й спальники, встановлені місцевими провайдерами. Іти сюди, щоб одразу спуститися вниз, немає сенсу, потрібно залишатися на ніч і побачити виверження затемна. Без видива танців киплячої лави враження від Фуего точно не будуть повними.
Останній ривок залишається на початок наступного дня - на вершину Акатенанго і зустріч на ній світанку. На цей ривок із групи нас визріло усього двоє, навіть вічно енергійний організатор полінився, віддавши нам у супровід двох гватемальців. Англійських слів вони знали ще менше, ніж я - іспанських, що не заважало нам чудово порозумітися. Цей підйом відносно нескладний, але зважаючи на вчорашню втому й гірську хворобу, мені дався дуже важко. Тим не менш, ми прийшли ледь не за годину до того, як сонце піднялося над Агуа:
І скоро тінь цього гіганта простягнулася буквально на всю Землю, накривши собою іншу групу вулканів над озером Атітлан - на 30 км за нами:
А Фуего так само регулярно вибухав полум’ям, лавою й димом. Із видом на цього нестримного розбишаку в такому приємному ранковому світлі я вийшов із віку Христа, ставши ще дужче старішим від того, яким би хотів бути. Заодно вдруге побував на висоті 3900+.
На згаданий вище Атітлан ми й відправилися відпочивати після повернення у цивілізацію. Гватемала має вихід до двох океанів, але сформувалася найперше як озерний курорт. Варто обов’язково згадати про Петен-Іца на півночі країни, яке я бачив лише вночі проїздом. А от на Атітлан вдалося вдосталь надивитися зблизька.
І погуляти селами на його берегах. До слова, Гватемала - єдина країна в Америці, де переважає корінне населення (точніше, це вони самі себе так ідентифікують, а от статистика говорить все ж про 39,8% індіанців на 60,2% метисів та білих). Індіанці відносяться переважно до народів майя і в селах навкруги озера їх точно більшість. Ідентифікувати їх легко завдяки національному одягу, що жінки носять як повсякденний (що явно ріднить цю країну з Болівією).
У чоловіків все простіше, надів капелюха - і вже красень.
У індіанців дуже миловидні діти й не надто привабливі дорослі, низенькі, коренасті, «без шиї» і з грубими рисами обличчя. Можливо, такими їх робить не надто просте життя, ну або це лише моє суб’єктивне враження.
Від Атітлану ми вирушили на північ, як думали, до міста майя Тікаль, а потрапили ненароком у справжнє пекло у виді заторів на місцевих дорогах. І це привід поговорити про зовсім іншу Гватемалу, протилежну за суттю ідеалістичним картинам її природи та клімату вічної весни.
Кістяк тексту нижче народився у моїй голові тоді ж, коли ми рухалися від сили на пару кілометрів на годину в нереальному заторі по місту Чічікастенанго, з динаміків дуже доречно рубав «Пирятин», а я думав, що це місто так і залишиться для мене еталоном контрасту очікування/реальність на все подальше життя. Якщо вбити його назву в гугл, ви побачите яскраві інстаграмні картинки місцевого ринку, куди стабільно катають усіх туристів. Перед моїми ж очима пропливали облізлі нічні вулиці мерзенної клоаки, настільки потворної, що щиро хотілося, аби прямо зараз її хтось пиздонув водневою бомбою, незважаючи на мою присутність, аби тільки швидше стерти цей прищ з лиця землі.
Друге, що запам’ятовується у Гватемалі після природи, - це бідність. Хоча правильніше сказати, це якась просто непролазна йобана убогість, описати яку у мене не вистачить слів, і проявляється вона абсолютно у всьому. Здавалось би, до чого тут взагалі затори? А хоча би до того, що на дорогах домінує древній автохлам, який постійно ламається і глохне. Що водії поводять себе як останні мудаки по відношенню один до одного. І головне, що доріг толком немає, через всю країну з півночі на південь їх буквально дві по одній смузі в кожен бік, а об’їзні навколо міст тут вигадають точно не за нашого життя.
Зрозуміло, коли вони не жалують один одного, до іноземців відносяться суто як до безособових предметів, з яких треба викачати гроші. Способів на це є маса від відносно легальних до відверто абсурдних, і описати їх варто буде десь окремо. Тут скажу лиш, що сервіс Латинської Америки, особливо в плані відношення ціна/якість - якесь нереальне дно. Усім, хто вважає Україну державою третього світу, обов’язково треба летіти сюди на виправлення, аби усвідомити, наскільки у нас все насправді круто й цивілізовано.
Поки танули останні надії побачити Тікаль, можна було подумки повернутися в сучасну столицю. Усі оминають її, тікаючи в Антигуа, в тому числі й через репутацію одного з найнебезпечніших міст у регіоні. На Гватемалу-Сіті припадає 40% злочинів у країні, яка зокрема за кількістю умисних убивств на душу населення стабільно крутиться в районі десятого місця у світі. Додати сюди ефективність поліції (менше 1% розкритих злочинів), відголоски громадянської війни 1960-1996, наркотрафік та вуличні банди - то й буде приблизна картина пекла, із якого ми мали змогу за кілька днів утекти, а ці люди залишаться там на все своє життя. І то ще Гватемала - твердий середнячок, а що робиться у якомусь умовному Гондурасі чи Сальвадорі?..
В альтернативній реальності, де в Гватемала-Сіті усе спокійно, я би неодмінно навідався в музей залізниці, що була в країні повністю вузькоколійною, поки її взагалі не розібрали. Ну а так тільки обмежився спогляданням із вікна авто - на місто, що наїжачилося на нас колючими дротами поверх парканів і нереально дикими розв’язками комунікацій. Кожна компанія має право кріпити їх лише до своїх стовпів, тому виходить таке візуальне лайно:
Що дійсно в них круте, це автобуси. Кожен водій тюнінгує свою машину індивідуально, внаслідок чого виходить не просто транспорт, а цілий витвір мистецтва:
А в Тікаль ми все одно встигли, хоча заради цього останні три дні більше провели в авто, ніж за оглядом цікавинок. Могутні 1200-літні піраміди колись потужного міста тепер потопають у джунглях, сповнених пташиного лементу й крику мавп-ревунів. І вони точно були варті цього заключного ривка.
Після Гватемали настала черга Коста-Рики, про яку розкажу якось окремо. Назад летіли через Мехіко, і пари десятків фото та уривків вражень із двох міст Мексики відверто мало навіть на одну замітку про неї. Скажу лиш, що моє небажання опинитися в цій країні отримало цілком ґрунтовні підтвердження. Про красу мексиканської природи ходять заслужені легенди, проте це сповна перекреслюється дуже гівняним ставленням людей, зокрема прикордонників; деяких із них хоч одразу вези у палату мір та ваг як еталонних мудаків.
Не без приємних винятків, звісно. Окрема дяка Aero México, що фактично врятувала нам Новий Рік. Їх бортом пощастило прилетіти в Амстердам майже в той самий час, коли мав відбутися наш запланований рейс, котрий надійна, європейська і хороша KLM просто скасувала без пояснення причин, тому що пішли ви нахуй, шановні клієнти, ось чому.
Хмарочоси Мехіко:
Ну і мексиканська білочка теж прекрасна.
У новій реальності варто розказати і про ковідні обмеження в трьох країнах та на трансфері. У всіх випадках тепер потрібно заповнити однотипні форми здоров’я (електронні з подальшою генерацією QR-коду для Мексики і Коста-Рики, паперові для Гватемали й Нідерландів, втім, у Амстері нікого вона не цікавила). Для трансферу за межі Шенгенської зони, якщо «не виходити» в Нідерланди, не потрібно більше нічого. У Гватемалу - ПЛР тест не давніший за 72 години або сертифікат про вакцинацію. В Коста-Рику навіть тест не треба, а сертифікат про вакцинацію звільняє від необхідності мати страхування з покриттям лікування ковіду (яке у всіх все одно було, звісно). У Мексику не потрібно взагалі нічого, це в принципі чи не єдина країна, що ніколи не закривалася на карантин, але то сповна компенсується купою іншої бюрократії.
Як завжди, вийшло сумбурно, але в принципі це все. Нарешті я повністю витрусив вулканічний пісок із ботів і повернувся в реальність сірих буднів, ніби нічого цього й не було. Хіба що до кошмарних снів тепер зрідка додаватимуться нескінченні затори Чічікастенанго, стежки із пильної сипучки або те, як я безнадійно намагаюся прорватись в такий близький і такий недосяжний Тікаль.
Про Гватемалу і Коста-Рику (правда, поки не вирішив, у якій послідовності) я писатиму після Мадейри впереміжку з осінньою Україною. Закінчення моїх матеріалів за 2021 рік, найпевніше, стане кінцем цього блогу чи переходом його у стан глибокої гібернації. Принаймні на даний момент у мене не лишилося на нього ні сил, ні натхнення.