Шепетівка. Не останнє місто Землі
Питання про відвідування Шепетівки ніколи у мене не стояло на порядку денному, але й проблеми такої теж не виникало. Один із найбільших транспортних вузлів заходу України, звідки лише залізниця розгалужується у п’яти напрямках, само собою рано чи пізно тут мала з’явитися зупинка довша, ніж просто пересадка з поїзда на поїзд. Що й трапилося минулого літа.
2. Логічно, що одним із основних центрів тяжіння у місті є залізничний вокзал, традиційно для вузлових станцій величезний, що його можна помістити у кадр лише з протилежної сторони площі. З виду післявоєнний, але насправді 1940 року. Вперше я з ним познайомився на нічній пересадці в січні 2020. Про маски тоді ще ніхто й гадки не мав, але тут якраз вони б не завадили - настільки сильний стояв сморід від зимівника бомжів всередині, що краще було чекати на морозі, ніж ригнути. Влітку обстановка куди краща, але своєрідний контингент тусить навколо вокзалу постійно, так що то далеко не найкращий район міста.
3. Клуб залізничників (1926?):
4. Вокзал розташований на півночі міста, кілометра за півтора від центру. Вулиця в тому напрямку забудована простими цегляними коробками, оку зачепитися практично нема за що.
5. Міський парк великий та занедбаний. Хоча он качки не повиздихали досі.
6. Враження врятувала білка з сумною мордою, що носилася зі своїм горішком наче Доббі зі шкарпеткою.
7.
8. Декор школи мистецтв:
9. Шепетівка існує з 1594 року, вже в 17 ст. стала містечком, а нова ера її розвитку почалася в 1873 році з прокладанням залізниці. Тим дивніше, що більшість нечисленних пам’яток міста не відносяться до жодної з цих знакових епох, а з’явилися в міжвоєнний період 20 століття. За типові житлові будинки із заскленими сходовими клітинами не певен, але дуже характерні якраз для того періоду:
10. З ідентифікацією інших простіше. Готель «Центральний» (1930):
11. Райдержадміністрація (1926).
12. Краєзнавчий музей (теж 1926), у який я вже за звичкою забув зайти.
13. …бо куди більш колоритний музей знаходиться через дорогу, заодно це одна з найцікавіших споруд України, що залишилася у спадок від неприглядної брежнєвської епохи. Від неї грізно поглядає на вас радянський письменник Микола Островський.
14.
15. Музей Островського з’явився у місті ще в 1946 р. у виді однієї маленької кімнатки, але так як бажаючих притулитися до мощів ставало щороку більше, виникла ідея зведення нової капітальної споруди. Чудну будівлю у вигляді кільця закінчили в 1979 році.
16. У зв’язку з декомунізацією тепер він називається музеєм пропаганди.
17.
18. Працює без вихідних, але двері можуть бути зачинені, якщо наглядачка повела відвідувачів по залах. Мені вдалося потрапити всередину з другої спроби десь через годинку після першої. Подача експонатів також дуже своєрідна:
19.
20. Фанати усілякої старої техніки оцінять, безумовно.
21. Островський народився на території сучасної Рівненської області, але значну частину свого недовго життя прожив у Шепетівці.
22. Якщо музей комуністичного ідола сучасній Україні нафіг не потрібен, то музей пропаганди - зовсім інша річ. Навіть із урахуванням того, що після перейменування експозиція навряд змінилася. І бажано, щоб побачило це все навпаки якомога більше людей, тільки з толковим гідом, що міг би грамотно пояснити причинно-наслідковий зв’язок того, що у підсумку сталося. Той же Островський, певно, щиро був за все хороше проти всього поганого, тільки якось вийшло, що для цього ненароком закатували сотні тисяч «не таких» людей…
23. Ще трохи погуляв по місту. Будинок юстиції, колишній банк (1935):
24. Проста капличка за міським ринком.
25. Буквально поруч знаходиться могила хасидського наставника Раббі Пінхаса із Корця.
26. Хлопець, що якраз її підфарбовував, очевидно до святості місця ставився цілком нейтрально, тому побачивши мене з фотоапаратом сказав, що можна і всередину зайти. Просити мене двічі не треба, так потрапив у місце, куди невірним і не можна, напевно.
27.
Другий робітник був куди обережніший, тому, помітивши чужака там де не треба, швидко випроводив мене назад надвір. У зв’язку зі спекою був він лише в трусах, а лицем схожий на відомого суддю Чауса, котрого напередодні саме в такому виді прийняли на Вінниччині. Не знаю, як я стримався не заорати як кінь.
28. Буквально за квартал від могили розташована діюча синагога. Після використання в якості спортзалу у радянські часи і грубої реставрації в ній уже не пізнаєш витончену барокову споруду 1820-40 років.
29. Цукровий завод над річкою Гуска:
30. Церква Різдва (1848):
31. Сучасний (1990) і симпатичний костьол Воздвиження Святого Хреста.
32. Шепетівка-туристична мене не розчарувала, бо я від неї багато і не очікував, а от убогий вибір готелів і кафе засмутив, то все ж третє за величиною місто Хмельниччини… Але чого у нього точно не віднімеш, це логістичної зручності. Декілька точок, про які розкажу в наступні рази, вдалося побачити за стиснений період часу якраз завдяки можливості маневрів із пересадками на тутешньому вокзалі.
2. Логічно, що одним із основних центрів тяжіння у місті є залізничний вокзал, традиційно для вузлових станцій величезний, що його можна помістити у кадр лише з протилежної сторони площі. З виду післявоєнний, але насправді 1940 року. Вперше я з ним познайомився на нічній пересадці в січні 2020. Про маски тоді ще ніхто й гадки не мав, але тут якраз вони б не завадили - настільки сильний стояв сморід від зимівника бомжів всередині, що краще було чекати на морозі, ніж ригнути. Влітку обстановка куди краща, але своєрідний контингент тусить навколо вокзалу постійно, так що то далеко не найкращий район міста.
3. Клуб залізничників (1926?):
4. Вокзал розташований на півночі міста, кілометра за півтора від центру. Вулиця в тому напрямку забудована простими цегляними коробками, оку зачепитися практично нема за що.
5. Міський парк великий та занедбаний. Хоча он качки не повиздихали досі.
6. Враження врятувала білка з сумною мордою, що носилася зі своїм горішком наче Доббі зі шкарпеткою.
7.
8. Декор школи мистецтв:
9. Шепетівка існує з 1594 року, вже в 17 ст. стала містечком, а нова ера її розвитку почалася в 1873 році з прокладанням залізниці. Тим дивніше, що більшість нечисленних пам’яток міста не відносяться до жодної з цих знакових епох, а з’явилися в міжвоєнний період 20 століття. За типові житлові будинки із заскленими сходовими клітинами не певен, але дуже характерні якраз для того періоду:
10. З ідентифікацією інших простіше. Готель «Центральний» (1930):
11. Райдержадміністрація (1926).
12. Краєзнавчий музей (теж 1926), у який я вже за звичкою забув зайти.
13. …бо куди більш колоритний музей знаходиться через дорогу, заодно це одна з найцікавіших споруд України, що залишилася у спадок від неприглядної брежнєвської епохи. Від неї грізно поглядає на вас радянський письменник Микола Островський.
14.
15. Музей Островського з’явився у місті ще в 1946 р. у виді однієї маленької кімнатки, але так як бажаючих притулитися до мощів ставало щороку більше, виникла ідея зведення нової капітальної споруди. Чудну будівлю у вигляді кільця закінчили в 1979 році.
16. У зв’язку з декомунізацією тепер він називається музеєм пропаганди.
17.
18. Працює без вихідних, але двері можуть бути зачинені, якщо наглядачка повела відвідувачів по залах. Мені вдалося потрапити всередину з другої спроби десь через годинку після першої. Подача експонатів також дуже своєрідна:
19.
20. Фанати усілякої старої техніки оцінять, безумовно.
21. Островський народився на території сучасної Рівненської області, але значну частину свого недовго життя прожив у Шепетівці.
22. Якщо музей комуністичного ідола сучасній Україні нафіг не потрібен, то музей пропаганди - зовсім інша річ. Навіть із урахуванням того, що після перейменування експозиція навряд змінилася. І бажано, щоб побачило це все навпаки якомога більше людей, тільки з толковим гідом, що міг би грамотно пояснити причинно-наслідковий зв’язок того, що у підсумку сталося. Той же Островський, певно, щиро був за все хороше проти всього поганого, тільки якось вийшло, що для цього ненароком закатували сотні тисяч «не таких» людей…
23. Ще трохи погуляв по місту. Будинок юстиції, колишній банк (1935):
24. Проста капличка за міським ринком.
25. Буквально поруч знаходиться могила хасидського наставника Раббі Пінхаса із Корця.
26. Хлопець, що якраз її підфарбовував, очевидно до святості місця ставився цілком нейтрально, тому побачивши мене з фотоапаратом сказав, що можна і всередину зайти. Просити мене двічі не треба, так потрапив у місце, куди невірним і не можна, напевно.
27.
Другий робітник був куди обережніший, тому, помітивши чужака там де не треба, швидко випроводив мене назад надвір. У зв’язку зі спекою був він лише в трусах, а лицем схожий на відомого суддю Чауса, котрого напередодні саме в такому виді прийняли на Вінниччині. Не знаю, як я стримався не заорати як кінь.
28. Буквально за квартал від могили розташована діюча синагога. Після використання в якості спортзалу у радянські часи і грубої реставрації в ній уже не пізнаєш витончену барокову споруду 1820-40 років.
29. Цукровий завод над річкою Гуска:
30. Церква Різдва (1848):
31. Сучасний (1990) і симпатичний костьол Воздвиження Святого Хреста.
32. Шепетівка-туристична мене не розчарувала, бо я від неї багато і не очікував, а от убогий вибір готелів і кафе засмутив, то все ж третє за величиною місто Хмельниччини… Але чого у нього точно не віднімеш, це логістичної зручності. Декілька точок, про які розкажу в наступні рази, вдалося побачити за стиснений період часу якраз завдяки можливості маневрів із пересадками на тутешньому вокзалі.