Пужмерки. І живі не позаздрять мертвим
Мої звичні криворізькі велошляхи дуже часто пролягають повз це місце, хоча майже ніколи не заходять на нього. Не через якісь там потенційні труднощі, а швидше тому, що воно саме мене відштовхує. Хай скільки свого часу я облазив провальних воронок Кривбасу, в тому числі деякі саме на дні, ця завжди залишиться особливою. Колишнє селище, давно поглинуте й перетравлене містом, назва якого може виплисти лише на старих картах та у головах краєзнавців. Тут можна в буквальному сенсі побачити, як земля уходить із-під ніг, а про людей нагадує лише покинутий некрополь, найстрашніший із усіх, що я знаю.
2. Найкоротша дорога із цивілізації сюди пролягає від площі Толстого через напівживе селище буквально з двох вулиць (воно зветься ім. Чкалова, якщо не помиляюся) і далі через локальні зони відчуження, утворені внаслідок діяльності шахт. Спочатку все виглядає майже тривіально, гори пустої породи, сміття та кущі амброзії в половину людського зросту.
3. Картина різко міняється, якщо піднятися на той горбок, бо за ним відкривається одна з провальних воронок, далеко не найбільша, але з цього ракурсу здається, що вона поглинула мінімум половину світу.
4.
4a. Воронки само собою назв не мають, тому на карті нижче я просто дав їм номери. Ця, що на фото вище, природньо, отримала №1. Незважаючи на те, що люди там давно не живуть, на знімку досі прослідковуються лінії колишніх вулиць. Межа, що її видно з північного сходу, також існує фізично, то колись давно пройшли трактором, зробивши навколо небезпечної ділянки рів. Від сили півметра-метр завширшки і такої самої глибини, але принаймні тягнути через нього велосипед демотивує, що не раз зупиняло мене на півшляху.
5. Рудий виступ справа досить чітко нагадує силует якогось лихого божества, тільки нема такої точки, звідки можна його сфотографувати так, щоб не заважали гілки.
6. Далі стежка тягнеться через лісосмугу досить близько до периметра прірви. Хоча я ніколи не зустрічав на ній живих людей, протоптана вона більш ніж помітно. Розкішні кущі скумпії на той момент уже відцвіли.
7. Невдовзі відкривається безмежний степовий простір, не дивлячись на місяці посухи, досить квітучий.
А за ним видніються гори, наші, місцеві. Хай не природні, але нереальних масштабів, які усвідомлюються завдяки крихітним роторним екскаваторам нагорі. Там же прокладена навіть залізниця і зрідка можна побачити, як проходять вантажні потяги.
8. Ну і колір. Колись я все-таки привезу сюди нормальний фотоапарат, а не мильницю, і сфоткаю їх на ультразумі в хорошій якості. Бо на біса пертися дивитися на Райдужні гори в якесь Перу, коли ось вони під боком?
9. Також на місцевості виділяються вали земляної фортеці. Уважні читачі помітять в траві сторожа у виді чорної корови. Схоже, вдень вони тут надані самі собі.
10. Фортеця, звісно, не часів Київської Русі, а всього лиш шламосховище (хвостосховище), якому від сили років сто з лишком. Такий замкнений простір використовувався для відстоювання рідких відходів виробництва.
11. Зараз всередині його така сама порожнеча, тільки трохи більше дерев - можливо, земляні вали захищають їх від вітру.
12. З південного сходу край шламосховища обривається у провалля №2.
13. Куди меншого за перше, але земля в ньому виглядає ніби дужче пошматованою.
14. Як і пошматована просто під ногами.
15. Втім, у такі тріщини провалитися проблематично. Незважаючи на те, що в такі експедиції я нерідко ходжу в шортах і капцях.
16. Те, що колись з диким шумом провалювалося в безодню, вже десятиліттями виглядає напрочуд статично.
17.
18. Обидві точки обриву земляного валу добре видні здалеку. На ближній виросло чимале дерево.
19.
20. Маленька й акуратна воронка №3 на місцевості виглядає так. Щоб підійти до неї, треба спуститися відчутно вниз, тому обмежився фото здалеку.
21. За дальнім південним краєм провалля (фактично того ж, та я дав йому №4) починається кладовище, що якнайкраще відповідає слову «погост» - підняте на цілий метр над околицею рівне плато.
22. Швидше за все, воно виникло десь разом із селищем в кінці 18 ст. і значно пережило його. Для поховань закрите після Другої Світової.
23. Вид на найстрашнішу його частину відкривається з південного краю, разом із уже знайомою маленькою воронкою та «райдужними» горами.
24.
25. Рихлий край провалля тут не такий, як у попередніх, хоча би завдяки нерівномірним темнішим отворам по периметру. І так, то дійсно ніщо інше, як розірвані навпіл могили.
26.
27. Результат того можна побачити в глибині попід самим краєм у виді просто так розкиданих людських кісток. На око не скажеш, але очевидно, що воно все ж повільно та впевнено і далі сповзає шар за шаром, ховаючи їх в новому місці й викидаючи на поталу все нові й нові. Ніби це не несподіванка і багатьом насправді відомо, але у величезному місті стабільно всім пофіг. І від мого нагадування знову нічого не поміняється.
28. А звідки взялась щелепа нагорі, буквально під ногами - хіба бродячі собаки притягнули?..
29. У всьому іншому некрополь так само статичний, попри всю логіку. Декілька старих каменів і хрестів, що залишаються на місці, здається, прикріплені до нього навічно.
30. Два особливо аристократичні надгробки з уцілілими написами ніби давно повалені у високу траву, але щоразу видні дуже добре, бо куди їм тут ще діватися.
31.
32. За те, що так виділилися, їх власниці й по смерті не знайшли спокою стараннями вандалів, що не погребували ритися в могилах. Якщо пекло існує, сподіваюся, вони цим забронювали там собі місце, бо на цьому світі їх навряд вичислять.
33. Десь на цьому кладовищі похована сестра мого дідуся, що загинула юною в страшному 1943 році. Десь тут же похований Сергій Колачевський - промисловець та меценат, основоположник навколишніх рудників, що зрештою розтягнулися до розмірів неймовірної пухлини, яка поглинула і його прах. І ще хтозна-стільки людей, про яких ми вже нічого не узнаємо, як і не почуємо їх німого крику, коли черговий обвал викине назовні голі кістки.
34.
35. Мені ж залишалося все ж подолати разом з велосипедом той самий захисний рів і чимдуж валити звідти геть. Пообіцявши собі, що більше ніколи сюди не повернусь, але так і не знайшовши пояснень хворому страшному магнетизму цього місця.
2. Найкоротша дорога із цивілізації сюди пролягає від площі Толстого через напівживе селище буквально з двох вулиць (воно зветься ім. Чкалова, якщо не помиляюся) і далі через локальні зони відчуження, утворені внаслідок діяльності шахт. Спочатку все виглядає майже тривіально, гори пустої породи, сміття та кущі амброзії в половину людського зросту.
3. Картина різко міняється, якщо піднятися на той горбок, бо за ним відкривається одна з провальних воронок, далеко не найбільша, але з цього ракурсу здається, що вона поглинула мінімум половину світу.
4.
4a. Воронки само собою назв не мають, тому на карті нижче я просто дав їм номери. Ця, що на фото вище, природньо, отримала №1. Незважаючи на те, що люди там давно не живуть, на знімку досі прослідковуються лінії колишніх вулиць. Межа, що її видно з північного сходу, також існує фізично, то колись давно пройшли трактором, зробивши навколо небезпечної ділянки рів. Від сили півметра-метр завширшки і такої самої глибини, але принаймні тягнути через нього велосипед демотивує, що не раз зупиняло мене на півшляху.
5. Рудий виступ справа досить чітко нагадує силует якогось лихого божества, тільки нема такої точки, звідки можна його сфотографувати так, щоб не заважали гілки.
6. Далі стежка тягнеться через лісосмугу досить близько до периметра прірви. Хоча я ніколи не зустрічав на ній живих людей, протоптана вона більш ніж помітно. Розкішні кущі скумпії на той момент уже відцвіли.
7. Невдовзі відкривається безмежний степовий простір, не дивлячись на місяці посухи, досить квітучий.
А за ним видніються гори, наші, місцеві. Хай не природні, але нереальних масштабів, які усвідомлюються завдяки крихітним роторним екскаваторам нагорі. Там же прокладена навіть залізниця і зрідка можна побачити, як проходять вантажні потяги.
8. Ну і колір. Колись я все-таки привезу сюди нормальний фотоапарат, а не мильницю, і сфоткаю їх на ультразумі в хорошій якості. Бо на біса пертися дивитися на Райдужні гори в якесь Перу, коли ось вони під боком?
9. Також на місцевості виділяються вали земляної фортеці. Уважні читачі помітять в траві сторожа у виді чорної корови. Схоже, вдень вони тут надані самі собі.
10. Фортеця, звісно, не часів Київської Русі, а всього лиш шламосховище (хвостосховище), якому від сили років сто з лишком. Такий замкнений простір використовувався для відстоювання рідких відходів виробництва.
11. Зараз всередині його така сама порожнеча, тільки трохи більше дерев - можливо, земляні вали захищають їх від вітру.
12. З південного сходу край шламосховища обривається у провалля №2.
13. Куди меншого за перше, але земля в ньому виглядає ніби дужче пошматованою.
14. Як і пошматована просто під ногами.
15. Втім, у такі тріщини провалитися проблематично. Незважаючи на те, що в такі експедиції я нерідко ходжу в шортах і капцях.
16. Те, що колись з диким шумом провалювалося в безодню, вже десятиліттями виглядає напрочуд статично.
17.
18. Обидві точки обриву земляного валу добре видні здалеку. На ближній виросло чимале дерево.
19.
20. Маленька й акуратна воронка №3 на місцевості виглядає так. Щоб підійти до неї, треба спуститися відчутно вниз, тому обмежився фото здалеку.
21. За дальнім південним краєм провалля (фактично того ж, та я дав йому №4) починається кладовище, що якнайкраще відповідає слову «погост» - підняте на цілий метр над околицею рівне плато.
22. Швидше за все, воно виникло десь разом із селищем в кінці 18 ст. і значно пережило його. Для поховань закрите після Другої Світової.
23. Вид на найстрашнішу його частину відкривається з південного краю, разом із уже знайомою маленькою воронкою та «райдужними» горами.
24.
25. Рихлий край провалля тут не такий, як у попередніх, хоча би завдяки нерівномірним темнішим отворам по периметру. І так, то дійсно ніщо інше, як розірвані навпіл могили.
26.
27. Результат того можна побачити в глибині попід самим краєм у виді просто так розкиданих людських кісток. На око не скажеш, але очевидно, що воно все ж повільно та впевнено і далі сповзає шар за шаром, ховаючи їх в новому місці й викидаючи на поталу все нові й нові. Ніби це не несподіванка і багатьом насправді відомо, але у величезному місті стабільно всім пофіг. І від мого нагадування знову нічого не поміняється.
28. А звідки взялась щелепа нагорі, буквально під ногами - хіба бродячі собаки притягнули?..
29. У всьому іншому некрополь так само статичний, попри всю логіку. Декілька старих каменів і хрестів, що залишаються на місці, здається, прикріплені до нього навічно.
30. Два особливо аристократичні надгробки з уцілілими написами ніби давно повалені у високу траву, але щоразу видні дуже добре, бо куди їм тут ще діватися.
31.
32. За те, що так виділилися, їх власниці й по смерті не знайшли спокою стараннями вандалів, що не погребували ритися в могилах. Якщо пекло існує, сподіваюся, вони цим забронювали там собі місце, бо на цьому світі їх навряд вичислять.
33. Десь на цьому кладовищі похована сестра мого дідуся, що загинула юною в страшному 1943 році. Десь тут же похований Сергій Колачевський - промисловець та меценат, основоположник навколишніх рудників, що зрештою розтягнулися до розмірів неймовірної пухлини, яка поглинула і його прах. І ще хтозна-стільки людей, про яких ми вже нічого не узнаємо, як і не почуємо їх німого крику, коли черговий обвал викине назовні голі кістки.
34.
35. Мені ж залишалося все ж подолати разом з велосипедом той самий захисний рів і чимдуж валити звідти геть. Пообіцявши собі, що більше ніколи сюди не повернусь, але так і не знайшовши пояснень хворому страшному магнетизму цього місця.