Біла тиша на індустріальних Мальдівах
Пустеля. Неосяжні піщані дюни, із яких де-не-де пробивається цупка посухостійка рослинність. Якщо показати комусь таку картинку із зауваженням, що це знаходиться в Україні, першими на думку спадають Олешківські піски. Але, як виявилось, не тільки вони у нас такі, а є ще мінімум пару місць, які виглядають як пустеля. Одне з них знаходиться у Дніпропетровській області, туди сьогодні і вирушимо.
1.
Пустельно-мальдівські пейзажі знаходяться біля міста Вільногірськ і мають техногенне походження - це кар’єр, де відкритим способом добувають руду рідкісних металів. По-науковому називається Малишівське (Самотканське) родовище ільменіт-рутил-цирконових пісків, єдине в Україні.
Кар’єр величезний і досі діючий, на більшості його території знаходитись стороннім не можна, але для вражень вистачить і південного відпрацьованого краю. Дістатись сюди не проблема, в тому числі і з обласного центру, бо поруч проходить електричка П’ятихатки - Дніпро. Висаджуватись потрібно не в самому Вільногірську, а на сусідній зупинці «104 км», від якої іти в рази менше.
2. На супутниковому знімку відмітив станцію та облюбований місцевими стихійний пляж. Червоним обвів зону, де ходив сам (і відповідно, де це можна робити).
3. До родовища ведуть ґрунтові дороги.
4. «Мальдіви» видно здалеку.
5. Важливе уточнення, зона пісків відділена від великої землі купою потічків (не знаю, природних чи техногенних), а містків немає, звісно ж. Довелось зняти кросівки і йти вбрід, зрештою, далі все одно краще босяка.
6. По суті, це й був колись морський пісок, просто зараз його знову дістали на поверхню. Як із нього вимивають вкраплення цінних металів не розкажу, бо не спец (як і те, чи конкретно цей пісок уже «промили»). Станом на 2012й рік запаси родовища відпрацьовані на 40%, прогнозується, що решту розроблятимуть ще 40 років.
7. Карта пташиних (і не тільки) слідів там досить різноманітна.
8.
9.
10. Ну і самі пернаті присутні. Наблизився до води, підійняв хмару мартинів.
Місце має відносну популярність серед аборигенів, які пристосували собі для купання маленьке південне озерце. В народі прижилась назва «пляж Каракуми». Та й таке, що «Каракуми» перекладається як «чорний пісок», а не білий.
Восени відпочиваючих майже не було, один дядько плавав у озері, другий бродив з фотоапаратом. У мене планів купатись взагалі не було, і справа не тільки в прохолодній погоді.
11. Із дозиметрами зацікавлені люди тут уже бували, з радіаційним фоном все в порядку. Та чомусь все одно не викликає довіри ця зваблива технічна водичка, що нею промивають пісок з титановими рудами.
12. Власне, більше озеро в реальному часі нею поповнюється: просто з найближчої дюни стирчить труба, із якої в нього шурує вода.
13.
14. Так це виглядає згори.
15. Але для фото місце фантастичне.
16. Навіть незважаючи на заводські труби й опори ЛЕП деінде на задньому плані.
17. І хмари, що швидко набігли й додали похмурості пейзажам. На Мальдівах же теж бувають тропічні зливи.
18. А от чого точно над їхніми пісками не побачиш, то це осінніх жовтих дерев.
19.
20. Якось у мене вийшло все навиворіт: у вересні уже золота осінь, потім бабине літо, а в кінці жовтня й справжнє…
21. Що цікаво, деінде струмки витікають просто з дюни.
22.
23. Протилежний край озера.
24.
25.
26. Панорамка:
27. Східний берег уже не такий білосніжно-чистий, тут піски закінчуються і починається звичайний лісостеп.
28. І хай вибачає мій незнайомий соратник-турист, але крім нього не було нічого, що могло би передати справжні масштаби дюн.
29.
30. Сусідні озера мають різний колір.
31.
32. А там ще й сонце на якусь мить пробило заслін із хмар, створивши цікаві світлові ефекти.
33.
Чекати потрібної мені електрички в сторону Дніпра було довго, а до Вільногірська якраз мала йти, тому буквально на півгодини зазирнув у нього - щоб не стирчати на місці, та й не люблю я малолюдні залізничні зупинки з їх мутним контингентом.
34. А там все ж цивілізація, хоч і навряд цікава. Вільногірськ існує з 1956 року, із таких молодих міст в Україні туристично прославилась тільки Прип’ять, та й то краще б цього не робила.
35. Місто виникло одночасно з комбінатом, де мало проводитись збагачення руд із вище показаного родовища. Гірничо-металургійний напрямок роботи комбінату виглядає єдиним логічним поясненням назви ВільноГІРСЬК для поселення серед степу (інакше вона настільки ж геніальна, як і білі піски - Каракуми).
Крім електричок, на вокзалі зупиняються три пари поїздів, а сам він - певно, найгарніша споруда міста.
36. Житлова частина Вільногірська утворена типовими багатоповерхівками епохи пізнього совка, тільки якось чи занадто просторо, чи дерев малувато - ніби натикали їх посеред степу без жодного плану.
37. Уквітчана вулиця Центральна.
38. Свято-Успенський собор.
39. Є навіть місцева алея слави, перед будинком культури.
40. Великий парк також присутній.
41.
42. Якась протестантська церква.
43. Зробивши коло по місту, вертаюсь на вокзал, якраз під свою електричку. На його огляд вистачило усього 40 хвилин.
1.
Пустельно-мальдівські пейзажі знаходяться біля міста Вільногірськ і мають техногенне походження - це кар’єр, де відкритим способом добувають руду рідкісних металів. По-науковому називається Малишівське (Самотканське) родовище ільменіт-рутил-цирконових пісків, єдине в Україні.
Кар’єр величезний і досі діючий, на більшості його території знаходитись стороннім не можна, але для вражень вистачить і південного відпрацьованого краю. Дістатись сюди не проблема, в тому числі і з обласного центру, бо поруч проходить електричка П’ятихатки - Дніпро. Висаджуватись потрібно не в самому Вільногірську, а на сусідній зупинці «104 км», від якої іти в рази менше.
2. На супутниковому знімку відмітив станцію та облюбований місцевими стихійний пляж. Червоним обвів зону, де ходив сам (і відповідно, де це можна робити).
3. До родовища ведуть ґрунтові дороги.
4. «Мальдіви» видно здалеку.
5. Важливе уточнення, зона пісків відділена від великої землі купою потічків (не знаю, природних чи техногенних), а містків немає, звісно ж. Довелось зняти кросівки і йти вбрід, зрештою, далі все одно краще босяка.
6. По суті, це й був колись морський пісок, просто зараз його знову дістали на поверхню. Як із нього вимивають вкраплення цінних металів не розкажу, бо не спец (як і те, чи конкретно цей пісок уже «промили»). Станом на 2012й рік запаси родовища відпрацьовані на 40%, прогнозується, що решту розроблятимуть ще 40 років.
7. Карта пташиних (і не тільки) слідів там досить різноманітна.
8.
9.
10. Ну і самі пернаті присутні. Наблизився до води, підійняв хмару мартинів.
Місце має відносну популярність серед аборигенів, які пристосували собі для купання маленьке південне озерце. В народі прижилась назва «пляж Каракуми». Та й таке, що «Каракуми» перекладається як «чорний пісок», а не білий.
Восени відпочиваючих майже не було, один дядько плавав у озері, другий бродив з фотоапаратом. У мене планів купатись взагалі не було, і справа не тільки в прохолодній погоді.
11. Із дозиметрами зацікавлені люди тут уже бували, з радіаційним фоном все в порядку. Та чомусь все одно не викликає довіри ця зваблива технічна водичка, що нею промивають пісок з титановими рудами.
12. Власне, більше озеро в реальному часі нею поповнюється: просто з найближчої дюни стирчить труба, із якої в нього шурує вода.
13.
14. Так це виглядає згори.
15. Але для фото місце фантастичне.
16. Навіть незважаючи на заводські труби й опори ЛЕП деінде на задньому плані.
17. І хмари, що швидко набігли й додали похмурості пейзажам. На Мальдівах же теж бувають тропічні зливи.
18. А от чого точно над їхніми пісками не побачиш, то це осінніх жовтих дерев.
19.
20. Якось у мене вийшло все навиворіт: у вересні уже золота осінь, потім бабине літо, а в кінці жовтня й справжнє…
21. Що цікаво, деінде струмки витікають просто з дюни.
22.
23. Протилежний край озера.
24.
25.
26. Панорамка:
27. Східний берег уже не такий білосніжно-чистий, тут піски закінчуються і починається звичайний лісостеп.
28. І хай вибачає мій незнайомий соратник-турист, але крім нього не було нічого, що могло би передати справжні масштаби дюн.
29.
30. Сусідні озера мають різний колір.
31.
32. А там ще й сонце на якусь мить пробило заслін із хмар, створивши цікаві світлові ефекти.
33.
Чекати потрібної мені електрички в сторону Дніпра було довго, а до Вільногірська якраз мала йти, тому буквально на півгодини зазирнув у нього - щоб не стирчати на місці, та й не люблю я малолюдні залізничні зупинки з їх мутним контингентом.
34. А там все ж цивілізація, хоч і навряд цікава. Вільногірськ існує з 1956 року, із таких молодих міст в Україні туристично прославилась тільки Прип’ять, та й то краще б цього не робила.
35. Місто виникло одночасно з комбінатом, де мало проводитись збагачення руд із вище показаного родовища. Гірничо-металургійний напрямок роботи комбінату виглядає єдиним логічним поясненням назви ВільноГІРСЬК для поселення серед степу (інакше вона настільки ж геніальна, як і білі піски - Каракуми).
Крім електричок, на вокзалі зупиняються три пари поїздів, а сам він - певно, найгарніша споруда міста.
36. Житлова частина Вільногірська утворена типовими багатоповерхівками епохи пізнього совка, тільки якось чи занадто просторо, чи дерев малувато - ніби натикали їх посеред степу без жодного плану.
37. Уквітчана вулиця Центральна.
38. Свято-Успенський собор.
39. Є навіть місцева алея слави, перед будинком культури.
40. Великий парк також присутній.
41.
42. Якась протестантська церква.
43. Зробивши коло по місту, вертаюсь на вокзал, якраз під свою електричку. На його огляд вистачило усього 40 хвилин.