Дощ у Микулинцях
Микулинці відносяться до Теребовлянського району і розташовані десь на півшляху між Тернополем і Теребовлею. Містечко має надзвичайно довгу і насичену історію, вперше згадується в «Повчанні» Володимира Мономаха у 1096 році, себто на рік раніше Теребовлі (правда, як іронічно зазначив тамтешній директор краєзнавчого музею, точної прив’язки до місця у книжці немає, а всяких Микулинців, Микулинів, Микуличинів - тьма).
Приїхав я сюди якраз-таки із Теребовлі, і декількох паралелей з райцентром точно не оминути. Можливо, дався взнаки дощ, який дрібно мжичив протягом усього мого перебування у містечку, а може так і є насправді - Микулинці на тлі свого райцентру виглядали так, як і має виглядати глуха занедбана провінція відносно своєї столиці.
Тим не менш, цікавих пам’яток тут справді багато, то ж давайте подивимось на них, поки є така можливість.
Майже поруч із зупинкою знаходиться сучасна православна церква.
Ще за один квартал - греко-католицька церква Святої Трійці. Цей храм старовинний (1882-1889 рр. будівництва), але виглядає теж як новозбудований.
Вгодовані янголятка над ворітьми.
Головний портал.
Сфотографував ще капличку у дворі і повалив звідти якнайдалі, бо на церкву якраз насував похорон, який чудово доповнював гнітючу похмуру погоду.
Розмальовані ворота.
На головній вулиці колись була синагога. Інтуїтивно сфотографував цей будинок, і треба ж - вгадав.
Єврейське кладовище у Микулинцях теж було. Зараз воно являє собою суцільно забитий бур’яном клаптик у приватному секторі. У траві деінде ще можна побачити повалені надгробки. Не здивуюсь, якщо через кілька років цю землю узагалі прихватизують і забудують.
Дуже гарна будівля народного дому.
Через містечко протікає річка Серет.
За річкою починається старовинний парк, який є зосередженням усіх головних тутешніх цікавинок.
Палац Реїв - пам’ятка XVIII ст. Реї - це останні власники, а так хто ним тільки не володів, починаючи з всюдисущих Потоцьких. Барон Конопка хотів тут організувати бальнеологічний курорт (у Микулинцях є цілющі сірчані джерела), але народ не попер. Зараз приміщення займає обласна лікарня.
Фасад зі сторони парку.
І з протилежної сторони.
Атлант.
Один із бокових флігелів.
Від палацу усього пару хвилин іти до замку. Першим, що я побачив, була одна з круглих веж.
Усього в замку вціліло дві круглі вежі (по діагоналі; на фото вище - північно-західна) і, частково, мури.
Вид на село Воля від східної стіни.
В’їзд зі сходу, як виявилось, чорновий, через нього я і потрапив усередину. Це вже зараз я знаю, що там живуть люди, а от тоді, побачивши всередині заселений і засаджений двір, я трошки охрінів.
Загалом історія така. На початку XX ст. тут ще мешкала графиня Юзефа Рей, у якої була служниця Анна - вірна і досить наближена до графині. Анна з чоловіком збиралась будувати власний будинок, але їх плани поламала Друга Світова війна. Чоловік був призваний на війну, де і загинув, а Анна залишилась з малою дочкою Стефанією.
Юзефа померла у 1930 році, а її донька Марія - ще раніше, у 1922 від тифу. Рід Реїв згас. Сім’я ж Анни пережила в цих стінах війну, і залишилась тут після неї. Анну прийняли на роботу сторожем замку, а їхнє житло поступово легалізувалось.
Анна померла в 1983 році, а Стефанія з чоловіком лишилась жити у замку. Свого часу їм запропонували переїхати у 2-кімнатну квартиру, але родина відмовилась, із-за меншої житлової площі. Ці дані я нарив у інтерв’ю Стефанії ще за 2002 рік. Як бачимо, купа часу пройшла, а нічого не змінилось. Ну а фіглі, це ж Україна.
Мабуть, якийсь сарай.
Тут в кадр потрапив шмат городу.
Сінокіс і будинок охороняються парою крупних песиків. Важко сказати, чи жива ще Стефанія і що там зараз за люди взагалі. Але подвір’я досить занехаяне, і це теж їх по-своєму характеризує.
Як і в кожному шанованому замку, тут є свої привиди.
Перший - ковалева дочка з досить банальною історією - народила байстрюченя, не витримала осуду, померла, похована у білій сукні. В ній же потім і зазирала у вікна замку, лякаючи його мешканців.
А ще під час війни німці, які тут квартирувались, скинули у один із підвалів 12 розстріляних радянських вояків. Пізніше були ексгумовані лише 9, а трьох не змогли дістати із-за небезпеки обвалу. Так вони і лишились лежати в цій землі, а їхні духи лякали уже замкових мешканців минулого століття.
Всяких тунелів і ходів тут дуже багато. Одним із них, за легендами, можна було вийти аж до замку у Теребовлі.
Південно-східна кругла вежа.
Замок збудували у 1550 році, коли Микулинцями володіла Анна з родини Йорданів. Опісля них тут засвітились сім’ї Зборовських, Конєцпольських, Синявських і Любомирських. Страшних руйнувань містечко зазнало у 1675 році, коли підло було знищено турками.
У 1815 році барон Ян Конопка відкрив тут суконну фабрику. Замок перебудовується під фабричні потреби, що явно не йде йому на користь. Фабрика прогоріла, будівля опустіла і почала руйнуватись. Заселення на початку XX ст. родини Реїв уже не могло спинити повільну агонію твердині, яка триває і досі.
Житлове приміщення коло центрального в’їзду.
І третє, що цікавого можна побачити біля парку - бароковий Троїцький костел 1761-1779 років будівництва.
Костел справив на мене чи не найліпше враження - він і в хорошому стані, і просто дуже красивий.
Екстер’єр будівлі щедро прикрашений скульптурами. У кожного із зображених святих присутнє якесь тотемне створіння.
Через стежку від костелу знаходиться старий польський цвинтар. Найбільша скульптурна композиція стоїть на могилі Реїв: Мечислава (1836-1918), Юзефи з Конопків (1856-1930) та їх доньки Марії (1881-1927).
Пам’ятник занедбаний, як і всі інші.
Микулинецького пива я так і не спробував, та й часу і сил вже не було, тому від костелу одразу пішов на зупинку.
Приїхав я сюди якраз-таки із Теребовлі, і декількох паралелей з райцентром точно не оминути. Можливо, дався взнаки дощ, який дрібно мжичив протягом усього мого перебування у містечку, а може так і є насправді - Микулинці на тлі свого райцентру виглядали так, як і має виглядати глуха занедбана провінція відносно своєї столиці.
Тим не менш, цікавих пам’яток тут справді багато, то ж давайте подивимось на них, поки є така можливість.
Майже поруч із зупинкою знаходиться сучасна православна церква.
Ще за один квартал - греко-католицька церква Святої Трійці. Цей храм старовинний (1882-1889 рр. будівництва), але виглядає теж як новозбудований.
Вгодовані янголятка над ворітьми.
Головний портал.
Сфотографував ще капличку у дворі і повалив звідти якнайдалі, бо на церкву якраз насував похорон, який чудово доповнював гнітючу похмуру погоду.
Розмальовані ворота.
На головній вулиці колись була синагога. Інтуїтивно сфотографував цей будинок, і треба ж - вгадав.
Єврейське кладовище у Микулинцях теж було. Зараз воно являє собою суцільно забитий бур’яном клаптик у приватному секторі. У траві деінде ще можна побачити повалені надгробки. Не здивуюсь, якщо через кілька років цю землю узагалі прихватизують і забудують.
Дуже гарна будівля народного дому.
Через містечко протікає річка Серет.
За річкою починається старовинний парк, який є зосередженням усіх головних тутешніх цікавинок.
Палац Реїв - пам’ятка XVIII ст. Реї - це останні власники, а так хто ним тільки не володів, починаючи з всюдисущих Потоцьких. Барон Конопка хотів тут організувати бальнеологічний курорт (у Микулинцях є цілющі сірчані джерела), але народ не попер. Зараз приміщення займає обласна лікарня.
Фасад зі сторони парку.
І з протилежної сторони.
Атлант.
Один із бокових флігелів.
Від палацу усього пару хвилин іти до замку. Першим, що я побачив, була одна з круглих веж.
Усього в замку вціліло дві круглі вежі (по діагоналі; на фото вище - північно-західна) і, частково, мури.
Вид на село Воля від східної стіни.
В’їзд зі сходу, як виявилось, чорновий, через нього я і потрапив усередину. Це вже зараз я знаю, що там живуть люди, а от тоді, побачивши всередині заселений і засаджений двір, я трошки охрінів.
Загалом історія така. На початку XX ст. тут ще мешкала графиня Юзефа Рей, у якої була служниця Анна - вірна і досить наближена до графині. Анна з чоловіком збиралась будувати власний будинок, але їх плани поламала Друга Світова війна. Чоловік був призваний на війну, де і загинув, а Анна залишилась з малою дочкою Стефанією.
Юзефа померла у 1930 році, а її донька Марія - ще раніше, у 1922 від тифу. Рід Реїв згас. Сім’я ж Анни пережила в цих стінах війну, і залишилась тут після неї. Анну прийняли на роботу сторожем замку, а їхнє житло поступово легалізувалось.
Анна померла в 1983 році, а Стефанія з чоловіком лишилась жити у замку. Свого часу їм запропонували переїхати у 2-кімнатну квартиру, але родина відмовилась, із-за меншої житлової площі. Ці дані я нарив у інтерв’ю Стефанії ще за 2002 рік. Як бачимо, купа часу пройшла, а нічого не змінилось. Ну а фіглі, це ж Україна.
Мабуть, якийсь сарай.
Тут в кадр потрапив шмат городу.
Сінокіс і будинок охороняються парою крупних песиків. Важко сказати, чи жива ще Стефанія і що там зараз за люди взагалі. Але подвір’я досить занехаяне, і це теж їх по-своєму характеризує.
Як і в кожному шанованому замку, тут є свої привиди.
Перший - ковалева дочка з досить банальною історією - народила байстрюченя, не витримала осуду, померла, похована у білій сукні. В ній же потім і зазирала у вікна замку, лякаючи його мешканців.
А ще під час війни німці, які тут квартирувались, скинули у один із підвалів 12 розстріляних радянських вояків. Пізніше були ексгумовані лише 9, а трьох не змогли дістати із-за небезпеки обвалу. Так вони і лишились лежати в цій землі, а їхні духи лякали уже замкових мешканців минулого століття.
Всяких тунелів і ходів тут дуже багато. Одним із них, за легендами, можна було вийти аж до замку у Теребовлі.
Південно-східна кругла вежа.
Замок збудували у 1550 році, коли Микулинцями володіла Анна з родини Йорданів. Опісля них тут засвітились сім’ї Зборовських, Конєцпольських, Синявських і Любомирських. Страшних руйнувань містечко зазнало у 1675 році, коли підло було знищено турками.
У 1815 році барон Ян Конопка відкрив тут суконну фабрику. Замок перебудовується під фабричні потреби, що явно не йде йому на користь. Фабрика прогоріла, будівля опустіла і почала руйнуватись. Заселення на початку XX ст. родини Реїв уже не могло спинити повільну агонію твердині, яка триває і досі.
Житлове приміщення коло центрального в’їзду.
І третє, що цікавого можна побачити біля парку - бароковий Троїцький костел 1761-1779 років будівництва.
Костел справив на мене чи не найліпше враження - він і в хорошому стані, і просто дуже красивий.
Екстер’єр будівлі щедро прикрашений скульптурами. У кожного із зображених святих присутнє якесь тотемне створіння.
Через стежку від костелу знаходиться старий польський цвинтар. Найбільша скульптурна композиція стоїть на могилі Реїв: Мечислава (1836-1918), Юзефи з Конопків (1856-1930) та їх доньки Марії (1881-1927).
Пам’ятник занедбаний, як і всі інші.
Микулинецького пива я так і не спробував, та й часу і сил вже не було, тому від костелу одразу пішов на зупинку.