#unregular_days 29.05.2015
В очікуванні.
Слухають Любка Дереша.
Любко Дереш. Враження.
Молодий, симпатичний, в міру впевнений, дещо інший, ніж на фотографіях.
Почав читання оповідання про фізика Опенгеймера під назвою «Миротворець»
Спершу читав якось не чітко, нервово, занадто швидко, що навряд чи давало можливість пройнятися та насолодитись оповіданням.
Мова чиста, не перемішана говіркою. Незважаючи на те, що пан Дереш читець абиякий, оповідання манить настільки, що мені кортить прийти скоріше додому і взятися до читання щойно придбаної книги.
Згодом автор все ж таки уповільнив темп свого слова, вгамував внутрішній запал, і історія одразу почала дуже легко проникати в душу. Автор раптом став більш розкутим, додав жестикуляцію, інтонацію, грав з гучністю власного голосу - такий собі театр одного актора.
Лише занадто напружені обличчя глядачів нагадували, що я в Хмельницькому. Ця особлива напруженість є якоюсь дивною характерністю місцевих жителів. Але я не довго спостерігала за глядачами ( чи то найвірніше сказати - слухачами). Я перенеслась в інший світ, я вирвалась, з рештою - я звільнилась від кайданів цього міста, кожний м’яз мого дещо втомленого тіла розслабився і просто підкорявся тому спокою, що панував у внутрішньому дворику Художньогомузею. Яке ж дивовижне і душевне тепло ллється завжди від цегли старих будинків. Цьому ж то вже понад 110 років. Скільки людських відбитків від увібрав, скількох запам’ятав, поглинув. Ой, а скільки він грошей бачив за часів Південно-Російського банку.
Милували око навіть запилюжені вікна північної частини будинку. Сцена в тому закутку певно завжди там стояла - інакше навіть не подумаєш. Перед замурованим вікном горища над третім поверхом сусіднього будинку проросло деревце, здалеку здавалось, що то береза. Треба було добряче задирати голову, аби побачити його, тим не менш я поглядала на нього занадто часто… ні, ні, я не в Хмельницькому…
