Feb 23, 2007 12:54
The Dorrs, Джим Моррісон, Джим Моррісон, The Doors...
Я їх не розділяю. Для мене це єдине ціле, це просто щось одне.
Я дуже добре пам'ятаю як вперше почула цю групу. Мені було 13 років, і старші хлопці у дворі слухали їх на магнітофоні. На моє запитання "Що це за пісня?", вони відповіли "Ти ше мала слухати таку музику..."
А я стояла як вкопана і просто слухала, слухала і намагалась запам'ятати пісню.
Це була Strange Days.
В мене досі перед очима та лавочка, на якій сиділи хлопці, і досі в голові та думка "Я таки дізнаюсь, що це за пісня..."
Минуло десь 4 роки, я вже була студенткою, і мій друг почав вчити мене слухати "правильну музику". Почав він із The Doors.
Я знайшла ту пісню. Я думаю, що ви знаєте те солодке і млосне таке відчуття у грудях від якогось досягнення, від якого не хочеться стрибати, а лише хочеться відкинутись назад і смакувати насолоду. Так мені було у той момент.
Джим Моррісон - це не просто легенда. Це приклад того, як швидко згорає людина, яка не знаходить справжнього глибокого розуміння та підтримки. Недарма кажуть: Щастя - це коли тебе розуміють. В ньому бачили лише те, що може побачити сіра маса: талант, символ, еротику, ідол... Його музика зачіпала щось глибинне, але розкрити в людині щось нове вона могла лише за певних умов...
Він набагато випереджав своїх фанатів: він не розумів їх, а вони не розуміли його, хоча були впевнені у протилежному.
Мені дуже хочеться вірити у той міф, що насправді він не помер. Ні, мені не хочеться, я просто вірю і дуже тішусь з цього.
|Про music|,
~отзывы~