Розбудіть мене коли закінчиться вересень. (Грін Дей)
Нещодавно згадував випадок, який стався у моєму житті, коли я вже був не зовсім малий, але й не дуже дорослий. То було в ті часи, коли більщість з моїх найкрщіх друзів я ще й не знав, тому життя моє було не таким повним на пригоди, та й життєвий шлях мій ще тільки починав нагадувати стеричні креслення аппарату електрокардіограми у хворої тяжкими серцевими захворюваннями литньої людини. Було мені 12 років чи 13 я вже не можу пригадати, і я переїхав в Україну з родиною. Забагато буде висліву, щоя не вміг спілкуватися українською. Точніше буде сказати, що я не розумів майже жодного слову. Моя мати, як я вже зараз розумію, жінка з гарним але жорстоким почуттям гумору. Вона віддала мене навчатися до української школи. І тут почалося... Я був у повному шоці, тому що я не міг зрозуміти нічого ні на уроках математики ні, навідь, фізичного виховання. Звідки я тоді міг знати, що таке "дорівнює", а що таке "стрибок". Тому деякий час траплялися депорозуміння. На математиці я стрибав, а на фізкультурі рахував і не міг зрозуміти, що від мене вимагають. Але минуло 6 років і я здавав випускні екзамени в школі, де нараду з іншими предметами обовязковим була українська мова. І я отримав високий бал, який був вишчий за бали деяких моїх однокласників, яки все життя мешкають в Украіні. З рухом часу я зрозумів, що те був подрунок долі, що я зміг вивчити ще одну мову. Але потрібно прикласти зусиль, щоб вже тут - в Ізраїлі не забути українську, яку я вже багато часу не чую і не користюся. Сподіваюсь, що цього не трапиться.